Лабіринт Мінотавра - Бердник Олесь

І лишається туга, сум, бо душа усвідомлює неможливість подарувати рідним душам те, чого вони заслужили, чого достойні…

Зашелестіли кущі. Перед Гіпатією виникла постать в чорному плащі. Не видно очей, лише глибокі тіні під бровами. Суворе, худе обличчя. Він мовчки вклонився дівчині, приклавши праву руку до серця. Вона чекала. Пливло мовчання, дивне, нескінченне. Гіпатія внутрішньо здивувалася, що мовчання те не було обтяжливим. Так, ніби перед нею стояв не чоловік, а кущ троянд, скеля чи золотокора сосна. Він дивиться і не дивиться. Обнімає незримо Гіпатію, оглядає, зазирає в надра душі.

Чоловік ворухнувся, важко зітхнув.

— Болить, сестро? — просто запитав він.

Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання.

— Болить, брате, — прошепотіла вона. — Ти пізнав мене?

Він мовчки кивнув. Обнявши дівчину за плечі, повернув обличчям до Олімпу.

— Трон тирана, — сказав він.

— Чому ж тут, перед ним, притулок Синів Прометея? — здивувалася вона. — Щоб вічно терзатися болем?

— Щоб не забути, — заперечив він.

— Як тебе звати?

— Геліон — моє ім’я. Твоє знаю. Ходи за мною. Він розгорнув кущі, заглибився в темінь печери.

Кілька кроків, і Гіпатія побачила вогонь світильника, поставленого на чорну кубічну скелю-моноліт. Полум’я осявало склепіння підземного гроту, в глибині якого напівлежала постать титана, висічена з блакитного мармуру. Велетенське тіло напиналося в немислимих зусиллях вивільнитись від полону, але кайдани не піддавалися. І здивувалася Гіпатія, бо не побачила вона на руках і ногах Прометея ланцюгів. Що ж тримало його?

Очі титана дивилися вгору, у нескінченність — в них котило хвилі море страждання.

— Що тримає його? — запитала Гіпатія.

— Ти знатимеш про це, — сказав Геліон. — Іди сюди, сідай.

Він підвів дівчину до стіни, посадив її на сніп свіжоскошеної трави, сам примостився навпроти. Почав розпалювати вогонь у заглибині. Полиски грали на аскетичному обличчі, біля зімкнутих вуст залягала задума. Багаття набирало сили, весело тріщали іскри, Гіпатію обняла хвиля тепла.

— Радіє дарунок титана, — ніжно озвався Геліон. — При його сяйві можемо говорити. Скажи, сестро, ти шукала мети в інших місцях?

— Шукала…

— Ти питала в богів?

— Так.

— Чому не вдовольнилася ними?

— Там нема відповіді, — палко мовила дівчина. — Лише поклони, покірність і невмолимий закон. Боги зупиняють пізнання, а без нього я не мислю життя. Зупинений розум божеволіє!

— Це правда, — кивнув Геліон. — Чого ж ти хотіла від них? Чого ти жадаєш тепер?

— Свободи і невмирущості.

— Невмирущості не можна добути, — заперечив Геліон.

— Хто так велів, хто сказав? — гнівно озвалася Гіпатія. — Невже і Сини Прометея…

— Зажди! — простягнувши руку до дівчини, мовив Геліон. — Стримай свій гнів. Невмирущість або є, або її нема. Те, що з’явилося, виникло в світі числа, мусить щезнути. Як же можна дати свободу тому, що заковане ланцюгом міри? В чому буде вияв свободи для смертної істоти? Отже, треба в собі виявити те, що одвіку було невмирущим і буде таким поза всяким велінням закону, і дати йому свободу.

— Сини Прометея знають тайну свободи?

— Вони прагнуть її. Це — заповіт Вогняного Титана.

— Чому вони втаємничені? Чому не діють відкрито?

— Світ обплутано сіткою деміургів, владних і жорстоких богів. Байдуже, як вони називаються — Зевсом, Єговою чи Ормуздом. Суть їх одна — створення в людині гуртової свідомості, нав’язування людям страху перед небесним суддею. Панувати можна лише над рабськими душами, бо вільний дух — поза досяжністю тиранії. Заповіт Прометея — вільний дух, який могутніш всяких богів. Ось чому Сини Прометея не можуть іти відкрито в цьому світі: люди жахаються гніту і сили богів, вони добровільно допоможуть жерцям надіти ще одні кайдани на руки і ноги титана. Ми повинні ждати свого часу…

— Якого? Коли?

— Часу визволення, сестро. Він настане неминуче, як схід ясного сонця — титана Геліоса. Віками жерці виховують наш розум і душу міфами про богів та героїв, про творення світу і одвічне панування олімпійців над смертними. То брехливі міфи, Гіпатіє. Нині ти почуєш прадавній міф, який передають з вуст в уста Сини Прометея. В ньому тайна світу, його доля і грядуще завершення…

— Де його початок? Звідки той міф почули люди?

— Від самого титана, — суворо відповів Геліон.

ПРАДАВНІЙ МІФ

Спочатку був Хаос. Безвидна протяжність і сутність. А в надрах його дрімав у нескінченному сні Ерос — зерно Буття.

Та вічно не може спати Любов: вона прагне дії і вияву.

Прокинувся Ерос. Запалив полум’я кохання у глибині безликого Хаосу.

І народилася прекрасна мати-Земля, розплющила дівочі зіниці, зітхнула щасливо в передчутті таємничої зустрічі. Побачила вона над собою постать прекрасного титана Урана. Блакитними обіймами неосяжного зоряного неба ніжив предковічний коханець юну Гею. І почали зріти в лоні Землі могутні сили зародження, готувалися вийти у світ. Трепетно чекала їх Гея, дрімаючи в обіймах Урана.

А неоформлені сутності Хаосу дивилися на щасливе кохання титанів первісного світу і люто заздрили їхньому щастю. І в ті хвилини, коли відпочивав Уран, розпростерши крила свої в невимірності, набирали дракони безликості виду Урана і підкрадалися до Геї, шепочучи їй ніжні слова любові. Приймала в лоно материнське дрімаюча Земля вороже сім’я Хаосу, не знаючи про те, що обнімає вона не предковічного коханця, а посланців мороку.

Хутко визріли в лоні Геї діти пітьми. Вийшли на світ — багаторукі, стоголові, страшні. Здригнулася твердь земна від їхньої ходи, від жахливого ревища. Закрив обличчя вражений Уран, кілька циклів перебував у самотині, далеко від Геі, огорнений хмарами задуми і суму. А дракони терзали груди матері-Землі, і радів Хаос, зловтішно сміявся над муками божественного Урана.

Отямився титан від туги і рішуче опустився на Землю. Махнув блакитним крилом і змів лютих чудовиськ у глибини тартару, замкнув їх замком вічності. І, обнявши Гею, вже не кидав її на самоті, щоб не могли до неї наблизитись дракони Хаосу.

Настав час. Народилися від кохання Урана і Геї могутні сини й дочки — прекрасні титани й титаніди. Вільні й безстрашні, ніжні й всесильні, невмирущі й стихійні.

Уран дав їм свою неосяжність, глибинність, мудрість, невмирущість. Гея подарувала дітям ніжність, вірність, любов, пам’ять, дружбу, мужність. І загорілося в просторах Урана сонце — око Геліоса. І попливли над Землею білосніжні хмари — мрії юних титанід. І покотив грайливі хвилі до безкраю Океан, народжуючи в своєму вічноплинному коханні-грі чарівних океанід. Полетіли у небі птахи, поля і гори вкрилися лісами і квітами. Не було хижаків на Землі, не було смерті. Здруженою і ласкавою була природа, об’єднана любов’ю титанів — дітей свободи і невмирущості.

То був Золотий Вік Буття.

А в надрах Геї бушували дракони Хаосу і мучили правічну Матір. І стогнала вона, благаючи дітей-титанів:

— Звільніть мене від тягаря, діти кохані. Випустіть з лона тартару страшних чудовиськ.

— Уран — наш батько — замкнув їх там, — відповів матері Япет — наймудріший з синів. — Як ми можемо порушити його волю? І куди подінемо жахливі породження мороку?

Лише Кронос — наймолодший титан, володар часу — вирішив послухати нерозумного благання Геї. Та вступати в герць з батьком він не міг — Уран був всесильний. І тоді визрів у Кроноса задум — пустити у світ потік часу, щоб відділити вічного батька-Урана від матері-Геї. Хотів зупинити брата всевидючий титан Прометей, та було пізно. У космос ринула ріка часу, відділяючи царство Урана від лона матері-Геї.

І не міг уже Уран обняти коханої, не міг народити нових безсмертних титанів. Володарем світу став хитрий Кронос.

Все йшло, як раніше. Та сум поселився в серцях титанів. І зустрівся з повелителем космосу мудрий Прометей і сказав Кроносові:

— Зле ти вчинив, брате. Кожна дія обертається до того, хто пустив її в світ. Чекай відплати від власних породжень.

Засміявся Кронос:

— Мої породження смертні. Я поглинаю їх. Чого мені боятися? Я ж невмирущий!

— Невмируще терзання страшніше, — загадково сказав Прометей. — Бійся своїх дітей, Кроносе!

Виходили з лона Реї небувалі діти, а Крон відбирав їх у матері і ковтав у надра часу, посміхаючись над пророцтвами Прометея. Котилися віки. Гралися безтурботно титани на неосяжних просторах Землі і під склепінням зоряного неба. Та час невмолимості настав. Всі знають, що Рея врятувала наймолодшого сина Зевса, давши Кроносові проковтнути камінь, загорнутий в пелюшки. І виріс Зевс, змогутнів, набрався сил і мудрості. І задумався юний бог, засумував. Запитала його мати:

— Що тебе гнітить, сину?

— Дума про майбутнє, мамо.

— Чим прийдешність загрожує тобі?

— Ти забула, що я повинен щезнути. Адже я син Крона-часу. Ви — діти Урана — невмирущі. А я виник у лоні часу. Ти врятувала мене ненадовго, і то обманом. Мушу знайти тайну вічного життя. Чи допоможеш мені?

— Знаю, що треба вчинити, — сказала Рея. — Слухай і дій так, як велю. Поверни з лона батька своїх братів і сестер. Скинь його з трону володаря, сам стань царем світу…

— А чи надовго?

— Навіки, якщо будеш мудрим. Поклич Прометея і слухай, що він скаже. Син Япета — наймудріший з титанів. Він знає тайни вічності, він має щире і вірне серце.

Зустрівся з Прометеєм Зевс. Розповів свої думи, згадав про сумніви.

— Повалити Крона — тяжка справа, — сказав Прометей. — За ним підуть майже всі титани, вони дали клятву вірності. Та ще тяжче зупинити течію часу, породжену новим повелителем. Є лише одна сила, що спроможна висушити ріку часу…

— Що то за сила?

— Сила Урана — предковічного батька. Якщо переможеш — уклади спілку з ним, хай титан вічності знову стане коханцем Геї. Лише від нього ти можеш добути невмирущість собі й своїм братам та сестрам.

Згодився з мудрими порадами Прометея Зевс, і обіцяв юному богові титан свою допомогу.

Вирвав Зевс з лона Кроносового дітей Реї. І закипіла жорстока битва. Безстрашно і мужньо змагалися титани, весело йшли вони на герць з дітьми Кроноса, бо знали про свою невмирущість.