Пошитий у дурні - Джек Лондон
Перший після цього з’явився на моєму полі чоловік. Я чекав на нього... Яка радість! Та це ж іде саме отой Прийди-ще-раз, самовпевнений від попередніх своїх успіхів. Я недбало перекинув рушницю через ліву руку й рушив до нього.
- Дуже мені прикро турбувати вас через оці маківки,- звернувся я дуже ввічливо,- але, розумієте, вони мені самому потрібні.
Він подивився на мене, не мовивши й слова. Це мала бути чудова картина, чисто як у театрі. Тримаючи рушницю напоготові, виголошуючи своє чемне прохання, я почувався так, наче це не я, а Блек Барт, Джес Джеймс, Джек Шепард, Робін Гуд і багато-багато інших розбійників.
- Ану, ану,- мовив я трохи гостріше,- так, як мало б пасувати до нагоди.- Мені прикро, що чиню вам неприємність, але, повірте, мені самому ці маківки потрібні.
Я наче знічев’я перекинув рушницю в праву руку й посміхнувся. Це його переконало. Не кажучи й слова, він простяг квіти мені, а сам задріботів до плоту, але це вже не була давнішня його безтурботна хода, і він уже не нахилявся дорогою, щоб зірвати якусь маківку. Востаннє тоді я бачив цього Прийди-ще-раз. І з очей його було помітно, що я йому не сподобався, і навіть його спина, скільки мені її було видно, виразно не схвалювала моєї поведінки.
Відтоді наше бунгало поринало в маківках. Всі вази, глечики були запорожнені ними. На всіх карнизах, в усіх геть кімнатах пашіли квіти. Величезні букети я дарував своїм друзям, а любі городяни приходили і наривали їх для мене знов і знов.
- Посидьте хвилинку,- кажу я гостеві, що вже зібрався йти додому. І ми сідаємо з ним на затіненому ганкові, а бідолашні городяни аж потіють, рвучи мені квіти під палючим сонцем. Коли в них у руках уже досить моїх жовтих улюбленців, я йду до них з рушницею в руках і звільняю їх від цього тягаря. Таким чином я переконався, що нема лиха без добра.
Та хоч відбирав я квіти успішно, але одне я забув - тих городян дуже й дуже було багато. Забереш в одних - вони не приходять, але ж приходять інші. От і постало переді мною титанічне завдання - переконати всіх городян у тому, що напади на моє поле нічого їм не дадуть. Забираючи в них квіти, я спочатку намагався пояснити їм причину такої своєї поведінки, та скоро облишив це. Даремно я трудив голос. Нічого вони не годні були зрозуміти. Одній жінці, яка натякнула на мою, мовляв, скнарість, я пояснив:
- Люба пані, нічого ж лихого я вам не зробив. Але якби я не беріг цих маківок вчора й позавчора, то їх би вирвали міські орди тоді чи ще й раніше, і ви сьогодні, прийшовши сюди, навіть і не побачили б їх. Маківки, яких вам не можна рвати сьогодні, це ті самі, яких я нікому не дозволяв рвати вчора й позавчора. Отже, як бачте, ви нічого не втратили.
- Але ж сьогодні вони ще є,- відмовила вона, ласо споглядаючи їхню красу та велич.
- Я вам заплачу за них,- сказав мені якось один добродій. (Я саме полегшив його на цілий сніп). Не знаю й сам чому, але я засоромився. Мабуть, просто його слова нагадали мені, що мої квіти можуть давати не лише естетичну насолоду, але й фінансову. Боячись, що мене можуть запідозрити в чомусь лихому, я стиха промовив:
- Я не продаю своїх маківок. Але оці зірвані можете взяти.
Та не минуло й тижня, як той самий чолов’яга прийшов знову.
- Я вам заплачу за них,- сказав він.
- Добре, платіть. Двадцять доларів, будь ласка,- відповів я.
Він витріщився на Мене здивовано і мовчки й сумовито поклав квіти долі.
Але, як і завше, найбезсоромнішою виявилась жінка... Коли я не захотів брати гроші, а вимагав повернути вирвані красуні, ця жінка відмовилася віддати мені їх.
- Як же, я їх рвала, витрачала час. А час - це гроші. Отож заплатіть мені за втрачений час, тоді одержите квіти,- заявила вона.
Її щоки так і пашіли обуренням, а обличчя, до речі, гарненьке, було суворе й рішуче. Та все ж я - горянин, а вона - жінка-городянка, і хоч не хотілося б заходити в деталі, та все ж скажу, що цей букет маківок прикрасив нам бунгало, а жінка пішла без нічого. Що не кажіть, а маківки ж були мої.
- Хіба це ваші, це божі маківки,- сказала одна молода радикалка, найкращі демократичні почуття якої було ображено, коли вона побачила, як я виганяю городян зі свого поля. І вона аж два тижні смертельно мене ненавиділа. Я відшукав її і все пояснив, все до крихітки. Розповів усе про маківки, як Метерлінк 3 розповів нам про життя бджіл. Я розглянув питання з погляду біології, психології та соціології, висвітлив його з етичного й естетичного боку. Я аж розгарячкувався, ревно жадаючи її переконати. І коли я скінчив, вона ніби й погодилася зі мною, але в глибині душі я чомусь переконаний, що це вона вдала із співчуття.
Щоб мати якусь розраду, я йшов до друзів. Розповідав їм історію маківок. Та вона, здається, не дуже їх цікавила. Я обурювався. Вони дивувалися з моєї поведінки, і навіть ображалися і цікаво поглядали на мене.
- Недобре тільки те й робити, що лаятися через оті маківки,- казали вони.- Це вам не личить.
Від цих друзів я тікав до інших. Хотів виправдатися. Справа ставала життєво важливою: я мусив довести, що маю рацію.