Пошитий у дурні - Джек Лондон

Джек Лондон

ПОШИТИЙ У ДУРНІ.

РЕВОЛЮЦІЯ.

збірки оповідань

От і кінець. Довжелезний шлях страждання й жаху пройшов Суб’єнков, прямуючи, як той голуб поштовий додому, до європейських столиць. І ось тут, у російській Америці, далі, ніж будь-коли від його мети, шлях цей урвався. Суб’єнков сидів на снігу із зв’язаними назад руками і чекав, коли його візьмуть на муки. Він невідривно вдивлявся в здоровенного козака, що лежав долілиць на снігу, стогнучи з болю. Чоловіки вже відкатували цього велетня і передали його в жіночі руки. А що жінки диявольською жорстокістю перевершили чоловіків - про це свідчили зойки жертви.

Суб’єнков дивився на все і аж здригався. Смерть його не жахала. Надто часто наражався він на небезпеку на цьому виснажливому шляху від Варшави до Нулато, щоб здригатись перед звичайною смертю. Але катування ображало йому душу, і не тим, що доведеться зазнати мук: прикро було уявляти те ганебне видовище, коли він, скорчившись із болю, проситиме, благатиме, молитиме так само, як Здоровило Іван та інші, котрі вмирали раніше нього. Це було огидно. Зустріти смерть мужньо, не втративши людської подоби, з усмішкою і жартом на устах - це було б достойно! А стеряти владу над собою, коли дух твій переможений муками тіла, верещати й звиватися, як мавпа, геть отваринитись - ось що жахливо!

Ніякої надії на порятунок не було. Від самого початку, коли йому запала в серце жагуча мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках долі. І від самого початку - у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хирних суденцях мисливців за хутром - доля вела його до цього кінця. Певно, ще при створенні світу йому визначено саме цей кінець, йому, такому витонченому й чутливому, з оголеними нервами, йому - мрійникові, поетові, художникові. Ще й не встиг він народитись, як уже суджено цьому тремтливому клубку нервів, що становив його єство, жити серед звірячої кричущої жорстокості і померти в цій далекій країні полярної ночі, в глухому закутні на самому краю світу.

Він зітхнув. Так, отож це перед ним Здоровило Іван - велетень, залізна людина без нервів, козак, що став морським розбійником, флегматичний, як віл, з такою примітивною нервовою системою, що фізичний біль був для нього не більш як лоскіт. Гай-гай, а ці нулатські індіяни знайшли-таки у Здоровила Івана нерви і доскіпалися аж до щирця його тремтливої душі. Вони таки домоглися свого. Годі й збагнути, як може людина ще жити, стільки витерпівши. Здоровило Іван дорого розплачувався за примітивність своєї нервової системи. Його катовано вдвічі довше від інших.

Суб’єнков відчував, що більше не годен дивитись на козакові муки. Чого Іван не вмирає? Можна збожеволіти, якщо не припиниться цей нестямний крик. Та коли крик припиниться, надійде його черга. Онде Якага тільки й чекає на це, шкіриться, заздалегідь смакуючи його муки,- той самий Якага, якого він оце тільки минулого тижня вигнав з форту, шмагонувши батогом по обличчю. Якага вже потурбується про нього. Якага запевно приберіг для нього найвигадливіші тортури, найвитонченіші муки. О! Либонь, добре допекли, що Іван так закричав! Жінки, що понахилялись над ним, нараз розступилися, регочучи й плескаючи в долоні. Суб’єнков побачив, яке жахіття вони заподіяли козакові, і зайшовся істеричним сміхом. Індіяни глянули на нього в подиві, що він такий сміхотун. Та Суб’єнков не міг спинитись.

Ні, це нікуди не годиться. Він узяв себе в руки, і спазматичні корчі поволі вщухли. Він силкувався думати про щось інше, хоча б от про своє минуле життя. В уяві постали батько й мати, маленький плямистий поні, гувернер-француз, що навчав його танців і якось потайки приніс йому старий, пошарпаний том Вольтера. Знову він бачив Париж, похмурий Лондон, веселий Відень і Рим. І знову перед ним постав гурток відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні у Варшаві. Отут-то й почався його довгий шлях. Що ж, він їх усіх пережив. Один по одному, починаючи від тих двох, страчених у Санкт-Петербурзі, в пам’яті спливали загиблі сміливці. Ось одного забив на смерть тюремник, а там десь другий упав на закривавленому шляху заслання, де вони йшли довгі місяці, де їх били, де знущалися з них козаки-конвоїри. І скрізь була жорстокість, дика, звіряча жорстокість. Вони мерли - від пропасниці, в копальнях, під батогами. Останні двоє загинули вже після втечі, в сутичці з козаками, і тільки сам він добувся до Камчатки, забрав у якогось мандрівника документи й гроші і залишив його помирати на снігу.

Сама лише жорстокість. Усі ці роки душею він жив у минулому - в майстернях художників, у театрах, на великосвітських прийомах, а навколо лютувала жорстокість. Він купував своє життя ціною крові. Всі вбивали. І він убив того мандрівника заради паспорта. Він довів, на що здатний, коли одного й того ж дня бився на дуелі з двома російськими офіцерами. Він мусив якось показати себе, щоб здобути гідне місце поміж мисливців за хутром. Він мусив завоювати собі це місце. Позаду лежала довга, у тисячу років, дорога через увесь Сибір і Росію. Тим шляхом тікати не можна. Його шлях тільки вперед - через похмуре крижане Берінгове море до Аляски, шлях від дикунства до ще лютішого дикунства. На вражених цингою суденцях мисливців за хутром, без харчів і без води, змагаючись із безупинними штормами цього бурхливого моря, люди просто звіріли. Тричі він відпливав на схід із Камчатки. І тричі, після неймовірних злигоднів і страждань, повертався назад разом з тими, хто вижив. Тікати не було куди, а повертати на той шлях, що його привів сюди, він не міг: там чигали на нього копальні та батоги.

І знову, вчетверте й востаннє, відплив він на схід. Він вирушив з тими, що перші знайшли казкові Котикові острови, але не вернувся з ними ділити цінне хутро та брати участь у диких камчатських оргіях. Він заприсягся ніколи не вертатись назад. Бо знав, що треба йти вперед, коли хочеш дістатися до милих