Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

А ще після того, чого набачився і начувся, як люди живуть. Проте і радість є: три нові школи таки працюють, і в них є учні — чуваші... І які розумні, меткі хлоп'ята! Вже читати вивчилися. На них у селі, як на диво, дивляться, а жінки питають, чи можна дівчаток на той рік посилати до школи? Так що недарма ми попрацювали!

Марія Олександрівна усміхнулась ледь-ледь. Хто ж найбільше турбувався, щоб ці школи в найдальших селах відкрили,— вона-то знає! і — Ну, а вчителі там як? Зраділи тобі?

— Найдужче книжкам, журналам, що привіз. Кажуть: це найкращий новорічний подарунок! А я бачу, ви вже також почали готувати новорічні подарунки малечі. А мене теж порадуєте чимось?

— Я знаю, що для батька головне,— засміялась мати.— Ні, нікому з наших дітей не доведеться червоніти, коли ти заглянеш в їхні щоденники. Можна весело зустріти Новий рік!

Новорічна ялинка вийшла розкішна, хоч на ній не було жодної купованої іграшки з крамниці.

Всі гості — і колеги батька з родинами, і товариші дітей по гімназії — були просто в захопленні і від фантастичних машин, і від кумедних звірят з лукавими вишитими мордочками, і від блискучих ліхтариків та прапорців, і золотої зірки нагорі.

—V Не можна й повірити, що це зроблено руками ваших дітей,— сказав один із знайомих.— Бачиш, і гроші на купівлю прикрас не витрачено, і діти були зайняті,— повчально зауважив він своїй жінці.

— Мама нам теж допомагала,— чесно призналася Аня, , — Зовсім трохи,— заперечила Марія Олександрівна.—

Ви ж самі знаєте, як хазяйкам перед святами: вільного часу немає.

— Мамо, пограй! Ми потанцюємо! — попросили діти.

— Все залежить від винахідливості, а головне — від бажання принести іншим радість,— замислено мовив Ілля Миколайович колезі, який дивувався з їхньої ялинки.— Оце я Повернувся з поїздки по школах. Чи буде колись такий час, коли в найглухішому селі і на далекій півночі, і на сході, скрізь, на Новий рік усі діти матимуть просту немудровану радість?!

Саме в цю мить Саша і Володя, захекавшись від спільного швидкого танку круг ялинки, зупинилися коло батька і почули його слова.

— А справді, Сашо,— спитав Володя, дивлячись старшому братові в живі очі,— може так бути колись?

— Обов'язково буде! — усміхнувся брат, але сказав це не жартома, а впевнено, дуже впевнено.

Як багато років минуло відтоді! Виростали діти в сім'ї Ульянових безстрашними революціонерами, борцями за правду, за щастя всього роботящого люду. Відомим усьому світові вождем став середній син сім'ї Ульянових Володимир Ілліч Ленін — так він почав називатися. Під його проводом відбулася Велика Жовтнева революція і змінилося все життя в нашій країні!

Змінилося і місто над Волгою, де народився Володя Ульянов. Зветься тепер воно не Симбірськ, а Ульяновськ, і все-все в ньому нагадує про його дитинство, юність, про його батьків, братів, сестер.

... От будиночок, де він народився. Діти дуже люблять особливо рідний для всіх і немов ласкавий пам'ятник: сидить мати, Марія Олександрівна, обнявши свого невеличкого сина Володю; в його очах стільки допитливості, жвавого розуму, а в очах матері — любов, увага, добрість. Люблять гуляти і гості-туристи, і місцеві жителі на Вінці — чудовому місці над Волгою, де так часто гуляли, розмовляли, мріяли брати Олександр і Володя. Підходять гості й до пам'ятника батькові Володимира Ілліча Іллі Миколайовичу Ульянову. Він був учителем, просвітителем народу — тому художник-скульптор зробив не тільки його самого, а ще й невеличку постать біля нього: на гранітному постаменті стоїть селянський хлопчик-чередник. Адже Ілля Миколайович стільки зробив для сільських шкіл, народних училищ!

А найдужче всі люблять відвідувати двоповерховий будиночок-музей на колишній Московській вулиці. Там жила сім'я Ульянових, коли Володя вже вчився.

Сьогодні туди вперше повела своїх жовтенят учителька Ніна Олександрівна.

Був зимовий день, досить вітряний, і дітям приємно було опинитись у теплому приміщенні. Завідувачка їх дуже привітно зустріла. "Певне, подруга нашої Ніни Олександрівни",— подумала школярка Олечка.

— От добре, що саме сьогодні прийшли,— мовила завідувачка,— в день, коли нема екскурсій. Діти, одягніть на ноги тапки. Наш музей відвідує дуже багато народу, і щоб завжди було чисто, треба одягати тапки.

В усьому будинку стояла якась урочиста тиша, і коли пішли сходами нагору по маленьких кімнатках, кожному здавалося, що тут ще й досі живе сім'я Ульянових, і сам Володя тільки-но сидів тут за своїм столиком чи стояв біля карти, а в дитячій нещодавно гралися молодші — Дмит-рик і Маняша: он і іграшки їхні, ось і саморобна кумедна лялька, яку вони дуже любили.

Ніна Олександрівна провела свою дітлашню по всіх кімнатах, а завідувачка про все розповіла, навіть у великій кімнаті розкрила рояль, взяла кілька акордів і проспівала трохи з улюбленої пісні дітей Ульянових: "Смело, братья! Бурей полный прям и крепок парус мой!"... Вона розповіла дітям, як вони всі жили, вчилися, дружили, розповіла про зимовий вечір, коли вся сім'я нетерпляче чекала повернення батька.

Потім школярі зайшли до їдальні.

— А тут завжди стояла на Новий рік ялинка, правда?— мовила Ніна Олександрівна.

— І тепер стоятиме і щороку стоїть,— сказала завідувачка.

— А хто її прикрашає? — не втерпів-таки Женя.

— Не знаю, кому пощастить цього року,— хитро всміхнулася завідувачка.— Може, Ніно Олександрівно, і вашій школі?

— Нашій, нашій! — захвилювався Женя.

— Ач, який ти швидкий,— засміялася Ніна Олександрівна.— Я вам відкрию секрет. Зараз усі школи нашого міста змагатимуться, яка найкраще і найцікавіше зробить ялинкові іграшки і взагалі ялинкові прикраси.

— Так можна зібрати гроші і купити найкращі! — сказав Женя.

— Е ні, це не хитро і не важко! Треба, щоб були саморобні, отакі, як готували брати і сестри Ульянови і сам маленький Володя. А яка школа виконає і найвигадли-віше, і найкраще, і найкрасивіше, та й прикрасить тут ялинку. Ну, звичайно, в тій школі не повинно бути двієчників. Адже під час канікул у нас буде багато відвідувачів — і дорослих і малих,— і всі знатимуть, яка школа відзначилась. Що ж, Ніно Олександрівно, треба, щоб і ваша школа включилася в це змагання,— звернулася завідувачка до вчительки.

— Але ж це, певне, старші класи робитимуть, а нас і не підпустять! — хвилювався Женя.

— А може, нам дозволять допомагати? І все-таки приємно буде, коли саме наша школа прикрашатиме,— Мовила Оля, а про себе подумала: "От якби мені хоч один маленький прапорчик зробити для цієї ялинки! Я вже так старатимуся, щоб вийшов гарний!"

Під Новий рік тисячі веселих ялинок заграли вогниками по всьому Радянському Союзу. І в школах, і в дитячих садках, у піонерських палацах — скрізь, скрізь, де є діти!

Певне, коли б можна було зійти на височезну вежу, та ні, коли б хтось із космонавтів в своєму черговому польоті глянув на рідну землю,— він побачив би, як Батьківщина засвітилась тисячами різнобарвних вогнів.

Звичайно, найвища, найпишніша і найпривабливіша ялинка запалала у Кремлі, але не менш веселі та вигадливі були скрізь. Особливо раділи діти однієї школи, які самі приготували надзвичайні саморобні машини і ракети, пошили чудових пухнастих звірят, зліпили і розфарбували Діда Мороза, і їм випала честь і радість прикрасити ялинку в домі, де колись жив із своїми батьками, сестрами та братами Володя Ульянов. Всі в школі раділи за таку перемогу.

■ Саме в тій школі вчилися задерикуватий Женя і старанна Олечка. Вони, звичайно, не робили самі якихось іграшок, це робили старші, а малеча тільки допомагала. Та от вони пошушукались, пошепотілись, і Женя дуже охайно вирізав і пофарбував малесенький прапорець, а Оля надписала чітко і красиво — "Мир"; вона краще за всіх писала в класі. Прапорець усім сподобався, і Ніні Олександрівні теж. Вона попросила старших дітей, які прикрашали зелене струнке деревце, повісити і цей прапорець на гілочку новорічної ялинки в домі Ульянових.

1976

НАД ВОЛГОЮ

На Волгу спускалося надвечір'я. Вже червоніло і поволі заходило сонце. Пісок на березі, такий пекучий удень, що встояти босоніж не можна було, ставав прохолодним, приємним. Скрізь між чагарником над рікою, на зеленому узліссі замайоріли білі майки. Оля і Соломійка побігли вдвох збирати хмиз для вогнища. Вони любили в цей час бути вдвох.

— От нерозлийвода! Ніяк наговоритися не можуть! — засміявся з них Женя, але дівчатка не звернули на нього уваги. Адже він не знав, та й вони самі не думали про це, а чомусь насправді, коли вони блукали отак у цю передвечірню пору, їм і розмовляти не кортіло.

Після галасливого піонерського дня — купання, походів, різних змагань — настала якась урочиста тиша, ніби все навколо готувалось до чогось казкового, прекрасного, таємничого. І все наче оживало навколо вогнища — всі легенди, історії, спогади про минуле, про те, що творилося тут на Волзі, в цих лісах, на острівцях, стрімчаках. Недарма їх пам'ятали люди, переказували діди внукам, а ті, зістарівшись, своїм, і так сотні років. І складали пісні, які тепер співають.

— Дивись, Соломко, вже половина сонця, а хвильки на річці зовсім золоті, і всі поспішають, поспішають! От коли б вони могли розмовляти, а то мовчать...

— Вони не мовчать, вони дзюрчать,— поправила Соломка.— Давай думати, що ми їх просто не розуміємо.

і От дівчатка розуміли одна одну, і їм здавалося, що вони змалку вдвох, хоча познайомилися лише тут, у піонерсь* кому таборі, і цриїхали з різних міст — Оля з Ульянов-* ська, а Соломка з України, з Києва. Та тут були діти звідусюди — і з Ленінграда, і з Сибіру, і аж з Казахстануі

— Найкрасивіша Волга увечері,— мовила Соломка, коли заходить сонце.

— А старші хлопці кажуть, що на світанку, коли воно сходить. Я ніколи не можу так рано прокинутись.

г---Так їх же будить сторож, дядько Яків. Щасливі! їм

дозволяють з ним їздити по рибу. А Женя каже, що й він з ними поїде, бо у нього є якісь особливі вудки.

— Він завжди щось вигадує, цей Женька, і він страшенний хвалько. Вожатий Віктор дозволив тільки найстаршим хлопцям, та й то, мабуть, тому, що вони і в плаванні, і в греблі усіх перемогли, і дома завжди рибалили.

Залунав горн.

— Ой, швидше біжімо! — захвилювалися дівчатка. З усіх боків з оберемками хмизу, сухого бадилля до

полянки, де завжди розпалювали вогнище, поспішали дівчатка й хлопці.