Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

А в кого косички ще не підросли — однаково якось-то вже намагалися причепити бант на голівці.

Найдужче хвилювалися первачки. Оля встала сьогодні раніше за всіх у домі, але й вона зовсім не знала, що їх поведуть саме в той клас, де вчився Ленін. Клас тепер був як музей.

Підходячи туди, навіть Женя трохи втихомирився. Та ви думаєте, надовго? Тільки всі зайшли в клас і вчителька почала казати: "Сідайте, діти, за парти",— як Женя знову вихопився:

— А де сидів маленький Ленін? Я хочу там сісти!

— Ні,— похитала головою Ніна Олександрівна,— цю парту ніхто не займає.

І вона розсадила всіх дітей по-своєму — меншеньких наперед, а вищих на задні парти, щоб усім було добре і зручно. А Олі таки знову припало сидіти поряд з Женею! А потім учителька розповіла дітям, що хоч маленький Володя був і веселий, і жвавий хлопчик, та на уроках завжди поводився дуже уважно, любив читати книжки, і тому вчився найкраще від усіх. А коли закінчив гімназію, одержав золоту медаль, і тепер, коли в Ульяновську хто закінчує школу на всі п'ятірки, тому видають атестат і медаль на урочистому святі в тому ж залі, де колись видавали Володі Ульянову.

Всі первачки до кінця уроку сиділи уважні, серйозні, і коли Ніна Олександрівна спитала: може, хто хоче якийсь віршик прочитати, тільки хай не кричить, а тихенько підніме руку,— всі попіднімали руки, і Олечка прочитала:

Светит солнце ясное В небе голубом. О великом Ленине Песню мы поем.

Дуже було шкода, що продзвенів дзвоник; але ніхто не схопився з місця. Всі дивилися на Ніну Олександрівну, а вона раптом так ласкаво усміхнулася і сказала:

"*•■— Я певна, що всі ви добре вчитиметеся і будете скоро жовтенятами, а потім піонерами. І знаєте що? Хай кожен з вас хоч одну хвилиночку посидить на тій парті, де сидів Володя Ульянов, і щоб кожен з вас пам'ятав, що він почав тут учитися. Тільки не шуміть, не поспішайте, всі по черзі, по порядку.

І кожен з учнів хлопчики і дівчатка — посиділи на тій парті. Всі були як на святі, навіть Женя не базікав і нікому не заважав, а сидів свою хвилинку дуже серйоз-і ний, як дорослий.

Він, мабуть, думав так само, як і Оля, як кожні хлопчик і дівчинка, які сиділи тут, що треба дуже добре вчитися, щоб і атестат тут же одержати. Хоча це й буде лише через десять років!

1976 *

НОВОРІЧНА ЯЛИНКА

Те, про що розповім, діялось дуже-дуже давно.

У Симбірську, місті над Волгою, взимку завжди холодно. А то трапилась якась особливо люта зима з вітрами, заметілями, що нагрібали кучугури снігу по всьому місту — на вулицях, на центральній площі. А що вже казати про околиці, про степові та лісові шляхи!

Залізниць було тоді зовсім мало, а про літаки мріяли лише поодинокі вчені. Люди їздили кіньми, і невідомо^ коли було важче — чи в непролазну грязюку їхати, чи в такий буран, що знявся над Волгою!

Та однаково батько, Ілля Миколайович Ульянов, поїхав. Одяг поверх шуби ще й кожуха, надягнув теплі рукавиці* хутряну шапку, а мама замотала його поверх шапки башликом. Попрощався з дітьми, сів у сани. Зарипіли полозки. Мама довго дивилася у вікно, махала рукою на щасливу путь.

. — Ой лишенько,— зітхнула няня, не відриваючись >від свого клопоту: завжди в руках щось було — чи панчішок в'язала, чи когось з маленьких бавила.

— Що поробиш,— мовила мама.— Він же з ревізією поїхав: у кожній школі вчителі чекають нетерпляче його поради, його допомоги. Як уявлю ці школи, наче від усього світу зараз відірвані, немов по очі, по самі віконця снігом заметені! А вчителі — це ж здебільшого молоді дівчата та юнаки, він же їх сам готував та умовляв на села їхати. І скільки шкіл нових при ньому відкрито!

^Правда, сама раніше думала, що менше буде турбот, коли стане чоловік директором народних училищ у Симбірській губернії. Та де там! Сам хоче своїми очима на все глянути: чи добре школи працюють, чи посилають батьки дітей учитися, як учителі живуть; повезе їм нові книги, порадить в усьому.

• ;А коли дома! Хіба є вільна хвилинка? а Минув день, другий. Мама частіше замислювалась, все робила мовчки. Зупинялась коло вікна, а за вікном така завірюха!

А няня наче думки її читала.

-■— Ох-ох-ох, що правда — то правда.

Старші діти — Аня і Саша — перезирнулися. Звичайно, мама зараз хвилюється, тільки нічого не каже. У їхньої мами стільки діла, хвилювань та турбот про всю сім'ю! Добре, що вони, Саша й Аня, вже в старших класах гімназії, Саша мріє про університет, а Анна про жіночі курси в столиці. За Сашею на чотири роки молодший іде Володя. Як і старші, він вчиться блискуче і в усьому намагається наслідувати Сашу, хоч йому зараз тільки десятий рік. На рік менша за нього — Олечка, а то вже малеча — Дмит-рик і Маняша. Он Маняша знову на руки до няні тягнеться.

— Володя перехоплює погляд Саші і розуміє його. Мама непокоїться: адже тато вирушив у таку негоду! Треба швидше закінчити уроки і побути всім укупі. І, не змовляючись, старші й середні, швидко упоравшись з уроками, збираються у великій кімнаті, де стоїть рояль. Велика — це відносно велика. Хоча в цьому будинку на Московській вулиці кімнат на двох поверхах багато, але ж усі вони малесенькі або прохідні, як у Володі, де ще й внутрішні сходи відбирають площу. Деякі кімнати просто як закапелочки, але ж кожен має свій куточок, своє місце, і скрізь дуже чисто.

Тільки меншенькі сплять в одній кімнаті. Володя дуже задоволений, що його кімнатка навпроти Сашиної. А поряд з маминою — кімната Ані.

Володя знає: мама нікому не каже, коли хвилюється, коли— втомлюється, але він давно помітив — її дуже заспокоює музика, вона любила грати на роялі, і як її добре слухати!

' Мама сама і дітей вчить грати на роялі. У Володі прекрасний слух, він грає з нею в чотири руки не гірше за дівчаток, але чесно признається, що не може перевершити свою найближчу подружку Оленьку, бо Оленька вже як вирішить щось вивчити, то години сидітиме, а досягне свого!

— Мамо,— звертається до матері Володя,— пограй нам, будь ласка. Ми вже всі уроки повчили.

— Я пограю,— погоджується мати,— але з умовою: потім поспіваєте.

— Ну, таку умову легко виконати,— сміється син.— Правда, Сашо?

У нього з Сашею є улюблена пісня. Сьогодні вони починають її з особливим запалом:

Нелюдимо наше море, День и ночь шумит оно, В голубом его просторе Много жертв погребено.

Старша Аня приєднується до співу, підбігає й Оленька, і її тоненький голосок звучить не менш завзято:

Облака бегут над морем, Крепнет ветер, зыбь черней, Будет буря! Мы поспорим И поборемся мы с ней!

— Ач, розспівалися! — заходить няня.— А може, вечеряти вже час? Малечу вже вкладати треба.

— А що, як тато приїде? — збуджено питає Дмитрик.

— А що, як тато? — повторює маленька Маняша, ще не дуже добре вимовляючи слова.

— Ми тоді розбудимо вас, обов'язково розбудимо! — обіцяє Аня.

— Вже ж скоро Новий рік, а тата нема,— сумно каже Оленька.

— А може без тата наступити Новий рік? — раптом лякається Дмитрик.

— Ні в якому разі,— заспокоює його Володя. Малечу нагодували, відвели до їхньої спаленьки,

а решта лишилася в їдальні за великим столом, за яким не тільки обідали, снідали та вечеряли, а й читали, грали в шаради, слухали татові розповіді. Хлопцям дуже подобалося, що тут на стіні висить велика географічна карта, і вони інколи наче роблять довгі й цікаві мандрівки, вигадуючи ігри з оповіданнями про різні місця і пригоди. Тут в їдальні стоїть мамина швейна машина: мама сама всім шиє, перешиває. Рівномірний легенький стукіт машини інколи уривається: це і їй цікаво послухати хлоп'ячі вигадки, їй тепло на серці, що ростуть такі хороші діти, що така дружна сім'я.

Саме тут, в їдальні, на Новий рік ставлять ялинку. Не треба засмучувати дітей своїм хвилюванням про батька!

— Справді,— каже мама.— Новий рік майже на порозі, а ми ще ніяк не підготувалися. Нема тата, то й ми нічого не встигнемо зробити? Сьогодні ви вже свої уроки повчили, давайте, щоб часу не гаяти, візьмемося за наші ялинкові прикраси. У нас уже не так багато часу лишилося.

— Мамочко,— підхопила Аня,— ти чудово вигадала! От зразу ж, хлопці, несіть наші фарби, клей, картон, а ми з мамою підберемо різні клаптики. Нянечко, ви нам дасте різноколірних ниток?

— І треба придумати якісь нові, не такі самісінькі іграшки, як торік,— зауважив Володя.

— Звичайно! Давайте зробимо якісь рухливі машини. Спробуємо, Володю? — запропонував Саша.

— А звірят? Ну що ж це за ялинка без зайців, ведмедів та лисиць?! •

— Нянечко, мамо, напевне, у вас знайдуться непотрібні клаптики хутра від старих капелюшків та муфт?

— А я хочу робити гірлянди!

Одне слово, усі загорілися: адже щороку вони самі робили різні прикраси й іграшки для своєї ялинки. Хоча старші запевняли, що вони стараються для малечі, кожен захоплювався і намагався вигадати щось оригінальне. Навіть Діда Мороза робили щороку чимось відмінним від торішнього.

— Треба зробити подібним до когось,— запевняв Володя.

— Найвеселішого і найдобрішого дідуся! — не відставала від брата Оленька.

Робота кипіла. Увесь стіл був укритий "матеріалом" — різноколірним папером, картоном, клаптиками матерії, хутра, шматками вати, в мисочках були розведені фарби. Саша запевняв, що він, як хімік, приготував такі фарби і такий клей, що не тільки картон або дерево, а навіть залізо візьмуть.

Веселий гомін запанував у кімнаті. Проте чуйне вухо Марії Олександрівни, мами, раптом вловило серед завивання вітру надворі якийсь рип. Так, так, рип від полозів санок. Вона тільки підвела обличчя, як діти наче завмерли.

к Приїхав! Приїхав! Тато приїхав! — закричали, схопилися з місць і побігли до сіней, переганяючи один одного. За ними поспішала мама.

— Самовар! Швидше самовар! — метушилася няня.— З такого морозу швидше чаю гаряченького!

— Дід Мороз! Дід Мороз! — раптом закричала Оленька.

Тато у такому величезному кожусі, запорошеному снігом, у башлику поверх хутряної шапки справді був як казковий Дід Мороз.

— О, та ви вже справді чекали Діда Мороза,— засміявся він, заходячи до їдальні.— Молодці, що вже почали готуватися.

Няня сплеснула руками:

— Треба ж людині з дороги чаю, а на столі такий гармидер!

— Не гармидер, а виробництво,— поправив Володя, с — і за мить його не буде. Не турбуйся, нянечко, тільки не чіпайте ніхто мої хімікалії — я їх сам заберу,— попередив Саша.

— Ах, подумайте! Фарби і клей удостоїлись такої солідної назви!

— Дайте мою модель Діда Мороза! Щоб завтра не переплутати з ведмедем!

Отак із жартами і сміхом стіл був з^ кілька хвилин очищений від ялинкового виробництва, сяяв білосніжною скатертиною; самовар пихтів, наче був задоволений, що стоїть на своєму почесному місці; чай у чашках парував.

— Навіть не віриться, що я вже дома після тої снігової мли та скаженого вітру.