Домбі і син - Чарльз Діккенс

Йому дуже жаль і прикро до глибини душі; годі сказати, з якою неохотою він ішов сюди, щоб підготувати її до звістки про один маленький випадок. Він благає місіс Домбі не хвилюватись. Він дає найсвятіше слово честі, що жодних підстав для тривоги немає. Але містер Домбі...

Флоренс зойкнула. Він не глянув на неї - дивився тільки на Едіт. Едіт її заспокоювала, Едіт потішала. Вона не зойкнула розпачливо. Ні, ні.

З містером Домбі, коли він їхав верхи, скоїлася неприємність. Кінь оступився і скинув його.

Флоренс нестямно скрикнула - його покалічено! його вбито!

Ні. Слово честі, містер Домбі, хоча й знепритомнів був, але швидко отямився і хоч, щоправда, забився трохи, та нічого страшного йому не загрожує. Якби то була неправда,- він невеселий і непроханий гість, ніколи не мав би відваги сам з’явитись до місіс Домбі. Це - достеменна правда, він це урочисто підтверджує.

Все це говорилось у відповідь ніби не Флоренс, а Едіт, і погляд його та посмішка теж були приковані тільки до Едіт.

Далі він розповів їй, де зараз лежить містер Домбі, і просив дати йому карету, щоб привезти хворого додому.

- Мамо,- вся в сльозах, затинаючися сказала Флоренс,- якби й я могла поїхати туди!

Містер Турбот, що не зводив очей з Едіт, почувши це, виразно глянув на неї й ледь помітно похитав головою. Він бачив, як змагалася вона з собою перед тим, як відповісти йому поглядом на погляд, але він вирвав з неї цю відповідь - він дав їй зрозуміти, що або здобуде цю відповідь, або заговорить і різоне Флоренс по серцю - і Едіт дала її йому. А коли відвела очі, він блиснув на неї тим самим поглядом, що й на картину вранці.

- Мені було сказано попросити,- озвався він,- щоб нова економка... місіс Піпчін, здається...

Він помітив усе. Він відразу побачив, що то була ще одна зневага, вчинена містером Домбі дружині.

- ... приготувала містерові Домбі ліжко в його кімнатах унизу, бо він віддає їм перевагу перед усіма іншими. Я зараз же повертаюся до містера Домбі. Мені нема чого казати, мадам, що для вигод містера Домбі зроблено все, і що догляд за ним якнайкращий. Дозвольте ще раз запевнити вас, що підстав для тривоги нема ніякісіньких. Повірте, навіть ви можете бути цілком спокійні.

Він розкланявся, виказуючи якнайглибшу шанобу та співчуття, повернувся до кабінету містера Домбі, де звелів послати за ним карету до Сіті, а тоді сів на коня й поволі поїхав туди сам. Він був дуже задуманий, поки їхав верхи, і в Сіті був дуже задуманий, і в кареті, коли повертався туди, де лишив містера Домбі, теж був дуже задуманий. І тільки всівшись коло ліжка цього джентльмена, він знову став сам собою і згадав про свої зуби.

Смерком містера Домбі, що тяжко страждав од болю в усьому тілі, вміщено в карету та обкладено з одного боку подушками й ковдрами; адже з другого боку примостився його довірений помічник. Оскільки слід було уникати поштовхів, карета їхала майже ступою, і приїхали вони додому поночі. Квасна й похмура місіс Піпчін, що й досі не забула про Перуанські копальні, у чому всі в домі вже встигли пересвідчитись, зустріла містера Домбі на порозі і підбадьорювала слуг, що несли його до кімнати, кроплячи їх словесним оцтом. Містер Турбот не відходив від містера Домбі, доки того не вклали до ліжка, а потім - оскільки містер Домбі не мав бажання бачити жодних осіб жіночої статі, опріч чудо-Яги, яка верховодила в його господі,- ще раз навідався до місіс Домбі, щоб відзвітувати про стан здоров’я її чоловіка.

Він знову застав Едіт наодинці з Флоренс і знову скерував усю свою заспокійливу промову до Едіт, немовби її гриз і терзав ревний, страшний неспокій. І настільки глибоко проникся цим повним поштивості співчуттям, що, прощаючись, насмілився - і в цю мить він скинув оком на Флоренс - взяти її руку й поцілувати її.

Едіт не висмикнула руки, не вдарила нею по пристойнім обличчі, хоча щоки її й зашарілись, хоч в очах її й спалахнув вогонь, а все тіло її напружилось. Тільки опинившись на самоті, у себе в кімнаті, вона так ударила нею об мармурову полицю каміна, що забила до крові, і відкинула якнайдалі від себе до самого вогню, мовби хотіла спалити.

Вогонь поволі згасав, а похмура і грізна вродливиця довго сиділа перед ним і дивилась на хмурі тіні, що маячили на стіні, начебто були відбитки її власних зматеріалізованих думок. І хоч які видива свавілля та наруги, хоч які чорні передчуття, непевні й велетенські, снувалися перед її очима, на чолі у них ступала одна ненависна постать. Її чоловік.

Флоренс, давно вже прокинувшись од своїх мрійних снів, з сумом дивилася, як ширшає прірва між її батьком та Едіт і бачила, що кожен день доливає між них гіркоти. Бачене нею щодня кидало чимраз глибшу тінь на її любов та надії, будило давню, приспану на короткий час тугу, і терпіти її ставало ще важче, ніж колись.

Тяжко їй було,- бодай тієї тяготи нікому не знати! - коли природне поривання щирої, правдивої душі оберталося мукою для неї, а зневага і нехіть заступали собою найніжнішу турботу, найсердечнішу ласку. Тяжко їй було носити в серці нестерпний біль, так і не звідавши щастя бодай миттєвої взаємності. Але набагато тяжче було зараз, коли вона мимоволі почала сумніватися то в батькові, то в Едіт, такій чулій до неї та милій, і думати про свою любов до них обох з острахом, невірою і непевністю.

Хай мимоволі, але сама непорочність її душі змушувала її думати власне так, втекти від цих думок було несила. Вона бачила, що батько її холодний та черствий і до Едіт, і до неї,- що він жорстокий, непривітний, непоступливий.

А чи не могло бути - питала вона себе, і сльози наверталися їй на очі,- що через отаке ставлення й рідна її матуся почувалася нещасною, зів’яла поволі й пішла у могилу? Але потім згадувала