Дуби шумлять - Пільгук Іван
А тепер і правду нашу привласнили, і землі загарбали. А спитай — чия то земля? Не цих же кровожерів, що ладні не тільки землю загарбати, а й сонце пошматувати, коли б до неба дістали своїми пазурами... Нема, нема правди на нашій рідній землі.
— Може, ту правду треба пильніше шукати?
— Може, сину. Ось і я шукав її все життя і на заробітках по економіях, і наймитом, і пастухом. Шукав і не знайшов... Правда, як оцей цурпалочок у вогні. Коли горить, то гріє, а потухне — тільки димок куриться... Правда, як оця медаль, — дід показав на свої груди, — повернеш в один бік, то світиться хрестом, а повернеш в інший бік — нема хреста, тільки якийсь журавель розпростер крила. Почепили мені цю медаль, коли Шипку боронив від турків. Багато там наших снігом засипало-замело. А я витримав гірські сніговії, благодарить господа... А тут, на своїй землі, не витримав, — дід таємничо нагнувся до Панаса. — Не витримав, сину, бо землі нема. Понесу медаль аж на Сибір, щоб бачили, що я не худобина, а чоловік.
— На Сибір, діду, і злочинців гонять...
— Хай гонять. Для нас то не страшне.
— Мабуть, колись краще жилося?
— І колись було лихо, і тепер лихо. Правда, то й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо! — старечий голос забився розпачем і обірвався.
— Лихо давнє й сьогочасне, — промовив Панас Якович, дивлячись на діда.
Десь почулася пісня, ніби виринула з-під землі, зарита в неї негодами, а тепер нагадує, як співали її ще діди і прадіди. Стогне вона, немов мати ридає над осиротілими дітьми. Ще більшого жалю завдала, обізвавшися зойками голосіння, сопілка. До неї незабаром приєдналася хрипливим голосом і друга. Дід обірвав розмову, прислухаючись до сумовитих звуків рідної музики. А коли сопілка, змінивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дід звівся і пішов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повівом завихрилися лахміття, що прикривали схудлі плечі танцюристів. Потім стали в коло і, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосереджені, немов виконували вони поважне діло, бо пригадували пройдені шляхи по цій, колись уславленій праотцями землі.
Аж ось до вокзалу подали порожні товарні вагони. В них почали грузитися переселенці. Галасом наповнилось повітря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнім начинням. Повно набивалося людей. Більшість залишалася на пероні. Прощалися, плакали...
Поїзд рушив. Бігли за ним, голосили. Ось дівчина наздогнала вагон, почепилася, зірвалась, упала.
— Нещастя! Нещастя! — безпорадно гукали люди. Крізь натовп швидко пробилися Панас і Олександра. На рейках лежала закривавлена дівчина. З ноги й руки в неї струмилась кров. Швидко Олександра зірвала зі своєї голови хустку і перев'язала дівчині руку. Далі скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибігло кілька робітників. Панас пізнав Гната з майстерень.
— І ви тут, земляче? — звернувся він до Панаса. — Понесімо поранену до нашої хижі. Допомогу треба дати.
Робітники обережно підняли дівчину, понесли. Слідом пішли Олександра й Панас.
У тісній хижі робітники поклали на ліжко поранену.
Незабаром сюди прибув дід, з яким нещодавно вели розмову.
— Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо — то справжнє лихої — дід поглянув на Олександру. — Така сестра милосердія і на Шипці була. — З дідових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалі.
— Добре, що ви, земляче, завітали-таки до нас, — звернувся Гнат до Панаса Яковича. — Лихо всіх зводить до цієї побратимської хати. Тепер шлях знаєте. Не цурайтеся. — Гнат поглянув на Олександру, яка піклувалася біля пораненої. — Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? — звернувся до Панаса, але той лише посміхнувся. — Бачите, як закривавилась... Хлопці, принесіть цебро води, хай помиє руки! Та ще попросіть у дівчат чимось прикрити голі плечі.
Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрі. Вона глянула на нього. В її погляді вогнем горіла радість переможця, радість мандрівниці в невідомий світ, де уздріла вона не знані досі таємниці...
Поверталися до міста, підіймаючись по Панянській горі. Вже надвечірню пригаслість сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вітер бунтівниче погнав хмари. Зчорніло. Прокотився несподіваний гуркіт, ніби велетенські колеса загриміли по бруку і впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагідно-покірною Панас не знав її раніше.
Линув дощ. Довелося перестояти під ґаночком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромінювала тепло, а з ним спливала усмішка, п'янка й прозора.
Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, і знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжі, Панас на руках переносив дівчину. Вона не пручалася, ніби лебединим плеском обіймала шию, щедро розсипала срібло молодого сміху.
— Лесю, ти не замерзла? — вперше назвав її Лесею, і це слово прозвучало, як мелодія.
Не відповіла, тільки міцніше обгорнула шию, пригорнувшися всією своєю звабливою постаттю...
Меркнув примарний світ ліхтарів. Сріблясто-тиха ніч обгортала місто, голубила в своїх обіймах химерних блукачів.
* * *
Влітаючи в розчинене вікно, ластівка приносить до оселі тиху радість. Шугне крилом, опише під стелею стрімке півколо, випурхне на простори, залишивши в хаті трепетний слід та надію на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячної пороші приносить із собою.
Веселковими переливами сміху наповнювала Олександра кімнату, коли іноді приходила до Панаса. Чим далі, то нетерпеливіше чекав на неї. Радів, коли на годину-дві залишалася, щебетала, сміялася, по-дитячому жартувала, цікавилася написаним, просила зачитувати.
Читав лише невеличкі уривки роману "Повія", бо помічав вразливість дівчини. Тоді задумливість падала на її чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брів. А з-під них ясніли не волошки... Ні, то зволожений росою первоцвіт весняний.
Зацікавлювалась порозвішуваними в кімнаті малюнками "Вечір на Україні" Куїнджі, "Біля криниці" Трутовського. Весело й дотепно висловлювала свої судження, дивлячись розіскреними очима на зроблені рукою Панаса ескізи й замальовки. Спивав її усмішки, як струмовиння весняних ручаїв.
А коли залишала кімнату, то ще довго бринів у ній звабливий відгомін дівочого розвихреного сміху.
Цього вечора Панаса Яковича полонили болючі хвилювання самотності. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя?
А коли в роздумах випливала постать Галі, відводив їй місце на сторінках роману. Жив і страждав разом з нею.
Хотілося розділити з кимось неспокій. Принесеними Олександром квітами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка.
* * *
Хоч з переводом на посаду начальника першого відділу казенної палати збільшилося роботи, Панас Якович не послаблював літературної діяльності. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Після того як з'явилися у другій книзі "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати інші твори. Правда, комедію "Перемудрив" видали в Києві та вірш "До музи" надрукували в "Збірці з рідного поля". А такі твори, як "Морозенко", "Серед степів", "Голодна воля", "Казка про Правду і Кривду", лежали, чекаючи слушного часу...
Вихрилось життя на просторах країни. Минуло шість років після вбивства імператора Олександра II. Знову на перше березня розігралась подія — замах на імператора Олександра III вчинила терористична група "Народної волі" з участю Олександра Ульянова. Наслідок — чотири шибениці та поповнення казематів політичними в'язнями.
Ще густіше після цього порозвішувано портрети імператора. Висів він проти столу і в кабінеті начальника першого відділу казенної палати. Широка руда борода, кремезні плечі й руки, наче в того, що тримає сокиру, щоб відрубувати голови непокірним, — таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фізично найдужчого і розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: "цар-миротворець".
Час виміряв дружбу з Олександрою. Іноді вона вдавалася в незрозумілі для Панаса химери, — тяжко було поривати з аристократичним світом Шейдеманів. Не хотів миритися з її захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людині.
На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго виїхала в Карлівку. Відчував, ніби в душі обірвалась якась струна. Надсилав листи, писав вірші про їхні зустрічі.
Може, й Олександрі дати місце в романі? Але — чи поступиться перед нею Галя?..
Настирлива уява малювала зустріч двох жінок. Кожна неповторна у своїй звабливості. То з'являються, то щезають, як марево, їхні постаті. Залишаються лише від того марева очі — сумні, допитливі. Пізнає очі Галі... Та ще її уста. Ніби промовляють вони. Намагався уловити ліричну тональність тих слів, щоб заховати їх у своєму серці... Відчував бентежний біль і невгамовну наснагу творення.
Ходив на край міста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубів. Пізнавав одвічну казку про правду і кривду, що допомагає своєю мудрою глибиною пізнавати світ, розуміти душу людини...
Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В ній верх брав емоційний, вразливий і чулий Мирний над помірковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком.
Коли приходила на сторінки роману страдницька постать Галі й там поринав її образ в імлі складних житейських ситуацій, то інтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квітка, нагороджена природною красою й щедротами інститутського виховання Олександра. Надсилав їй один за одним листи, а в окремих з них у віршовій формі нагадував незабутні зустрічі й прогулянки:
Пішов у ліс, де торік ми сиділи...
Очерет та сага вкрили річку в лугах,
Самі луки пожовкли, зчорніли;
Височенні дуби не шумлять, як тоді,
А німують без листу, сухії...
Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радість і тривогу.
