Дуби шумлять - Пільгук Іван

На кожному розі алеї буфети.

Людський гомін, дзенькіт склянок та пляшок заглушали звуки оркестру. Збуджений настрій передавався від людини до людини. Панас Якович помітив, як щоки Олександри Михайлівни злегка зашарілися.

Підійшли до майданчика для танців. Саме в цей час оркестрові труби завели тягучу мелодію вальса. Подруги переглянулись, не виявляючи наміру танцювати.

— Що б сказала наша "маркіза" про ці танці? — запитала Анна.

— Очевидно, не дозволила б і дивитись. А ми все-таки подивимось. — Увагу Олександри привернула пара, що вийшла з танцювального кола. Мужчина витирав червоною хусткою піт з лоба. На його піджаку сумно гойдався на нитці обірваний ґудзик. Дама прив'язувала того ґудзика і верещала:

— Ух, каби квасу холодного глотнуть...

Панночки стримано бризнули сміхом. Пробиваючись крізь натовп ліктями, пара попростувала до буфету. Олександра ще поглянула на них і відвернулася.

— Ходімо до головного павільйону, де має відбутися концерт, — запропонував Алоїз Вячеславович.

Головний павільйон було заповнено людьми. Алоїз Вячеславович відшукав чотири стільці в перших рядах. Незабаром піднялася завіса. Вийшла група красивих жінок, одягнутих у білі сукенки. Кожна тримала, кокетуючи, арфу. Але до їх струн ніхто не торкався.

Ми дружно на врагов,

На бой, друзья, спешим... —

почали вони.

Алоїз Вячеславович нахилив голову, рукою закрив очі. На шиї в нього виступили червоні плями.

Потім одна виконала пісню про молоду пралю. Це була красуня в убранні, що ледве прикривало її пишне тіло. Коли робила рухи пралі, то оголеність досягала явної непристойності. Олександрі стало соромно, вона не знала, де себе діти, повертала набік голову.

— Ви стомилися? — тихо запитав Панас Якович.

— Ні, — хитнула вона головою, від чого волосся, свавільно вибившись із зачіски, завихрилося на скронях і шиї.

Панас Якович задивився на Олександру. Не помітив, як на сцені з'явилась інша вродлива арф'янка. Але швидко її голос до болю вразив його. Надривними, ридальними звуками лилася пісня:

Дивлюся тужливо на чорну я шаль,

І душу бентежить глибока печаль...

Ледве не вигукнув Панас Якович: "Галю! Це ти?" Але затиснув щелепи. Його хвилювання помітив Єдлічка.

— Нічого... Це можна слухати, — заспокоював він свого друга.

— Коли Алоїз Вячеславович дозволяє, то будемо слухати, — несміливо обізвалась Олександра.

Але Панас Якович нічого не чув. Його полонила співачка. Лилися журливо приспіви:

Чорная шаль, чорная шаль...

Олександра здивовано глянула на Панаса Яковича. Проте тримала себе спокійно, бо пригадала євангельську притчу про Христа і блудницю. "Хто перший кине в неї камінь?" — у думках повторювала собі.

Олександра висловила бажання полишити концерт. Анна підтримала її. Алоїз Вячеславович і Панас пішли за ними.

Олександра всю дорогу мовчала. Вона відчувала хвилювання Панаса і сама хвилювалася. Почуття образи гнобило її. Хотілося плакати, але стримувала себе. Необережна росинка повисла на вії. Панас Якович помітив це і відчув щось неждане для себе.

Розпрощавшись з панночками та Алоізом Вячеславовичем, довго ходив вулицями, хотів відшукати арф'янку, визволити з обіймів темряви, бруду.

Проходила в болісних роздумах ніч. Крокував по кімнаті, зупинявся біля вікна, вдивляючись у темінь, що кутала Монастирську гору. Сідав до столу, пробував записувати уривчасті, болісні думки. "Невже вона остаточно занепала, справді стала повією?..."

Колихався вогник свічки, гойдаючи тіні. Пізнавав у них постать Галі. Випливала її докірлива, болісна усмішка. Закривав лице і очі долонями. Тоді вимальовувалась поруч інша постать. Чемна і ніжна Олександра то заступала страдницьку постать Галі, то зникала.

Не міг угамувати в собі розрадливих думок.

* * *

Полтавська газета сповіщала про земський з'їзд, надаючи ваги порушеним на ньому економічним та культурним питанням. Тут наводилися виступи окремих земських діячів, що "дбали" про "добробут народний", "громадську повинність", "чесність особи", "обов'язок перед вітчизною", "свідомість станів суспільства", "вседержавну волю". Але все це багатослів'я не виходило за межі лицемірного лакузництва перед старшими, можновладними особами. Відбувалася внутрішня гра, в якій ставилися на кін інтереси, підвладні капіталістичним законам. Їм були підпорядковані змагання та боротьба окремих осіб і цілих груп. Сюди не доходили ідеали, з якими йшли народники на заслання і смерть. Вузькі власницькі інтереси глушили паростки навіть ліберального просвітительства.

Спритні ділки, комерсанти знаходили тут широке поле для шахрайства. Знайшов його і Романко Мазевич. Він був потрібною людиною для оформлення купчих, закладних. Всюди метушився і знаходив спільників, знав, кому догодити та прислужити.

* * *

Ще не закінчився з'їзд, як капела арф'янок від'їжджала з міста. Панас Якович хотів хоч наостанку зустрітися з Галею.

Біля свого будинку на Монастирській, ошелешений несподіванкою, зупинився — зустрівся з Олександрою Михайлівною. Панночка владно і сміливо дивилася, зважуючи його розгубленість.

— Кудись поспішаєте? — спокійно запитала. — Розумію ваше хвилювання. Сьогодні ж арф'янки залишають наше місто, — в словах чувся докір.

Панас Якович мовчав, не знав, що відповісти.

— Я не випадково вас зустріла. Таке моє бажання. Хочу цією зустріччю покарати вас за поведінку під час концерту. — Перед настирливим поглядом її променистих очей годі було ставити якісь бар'єри.

— Не можу збагнути всього, що трапилось.

— А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплюєтесь музикою.

— Це так, — Панас Якович відчував, як панночка своєю відвертістю і рішучістю почала опановувати ним. Знаходив утіху в її настирливості.

— Сьогодні хочу зіграти для вас свої найулюбленіші речі. Тому запрошую вас в кімнату Анни Осипівни. Не дивіться так на мене. Я вже не інститутка, — Олександра Михайлівна зробила кроки в напрямі квартири Адешелідзе. За нею й пішов, наче полонений після баталії.

— Анно! — гукнула Олександра, увійшовши до кімнати. — У нас гість!

Анна Осипівна вийшла назустріч, привіталася.

— Сьогодні я даю концерт! — Олександра Михайлівна сіла за фортепіано.

Анна запросила Панаса сісти поруч у крісло.

— Грай, Олександре! Бачу, ти сьогодні в екстазі.

— Так! — Олександра Михайлівна вдарила по клавішах. Полилися звуки, як грозові удари, а далі понесли просторами вихрасті хвилі.

В них Панас Якович вловлював страждання пробудженої душі, боротьбу проти всього, що сковує особистість, торжество перемоги почуття над життєвими умовностями, імпровізовані мелодії вели у розбурхане море, де хвиля гойдає, кидає його і виносить на сонячний берег. Читав радість боротьби, уявляв горду нескориму людину, гармонію її почуттів і діяльності. Тільки музика може так оволодівати людиною, наснажувати пристрастями, підносити на верхів'я буття.

Олександра Михайлівна грала ще і ще. її жіноча ніжність і пристрасть зливалися з музичними мотивами в єдиному плині чудової гармонії... Відчував, як ця гармонія додає сили в єдиноборстві Панаса Мирного з Панасом Рудчеяком.

Пізно ввечері повернувся додому. Не запалював світла, аби зберегти всі душевні страждання і втіху, що приніс цей незабутній день.

* * *

Арф'янки зібралися на вокзалі до поїзда. Господар капели — огрядний, дужий чоловік з полисілою головою — хвилювався, чекаючи прибуття Галі. Він нервово поглядав на годинник, відраховуючи хвилини.

Тим часом Галя, йдучи на вокзал, зупинялася. Вагалася — чи не повернутись, залишивши капелу? Невимовна сила в'язала її з цим містом, що стільки принесло прикростей і скороминучих хвилин радості. Хотілося, щоб ті хвилини ще повернулися до неї дорогими гостями. Ласкавим і рідним було просторе небо Надворскля. Чому ж його заволікають хмари? Гонить передгрозове вітер кудись. Так гонить і її зрадлива доля. Гонить... Гонить... А куди?

Прибула, запізнившись, на вокзал. Але поїзд ще не відійшов. Уже загув паровоз. Зупинилася, глянула під колеса. Ось вони закрутилися. Хотіла кинутись на колію. Але дужа рука підхопила її. Машиніст вчасно зупинив машину.

Господар штовхнув Галю у вагон і вилаявся:

— Яке маєш право? Ти законтрактована. В контракті не передбачені подібні вчинки... Я не дозволяю! Пройдисвітка якась, а я маю хвилюватись.

Арф'янки з острахом переглядалися. Галя, як посаджена в клітку пташка, забилась у куточок вагона, дивилась у вікно, посилаючи прощальні погляди знайомим краєвидам.

Он послалась доріжка. Люди йдуть з праці. Попереду дівчина несе жмуток ромену. Чула навіть пахощі польових квітів. Хотілося гукати: "Люди! Зупиніть, візьміть мене з собою, щоб степом розвіяти горе пекуче!"

Клуби густого диму повисли над доріжкою, закутавши людей. Наче дракон волохатими лапами обгортає все живе, щоб украсти сонце і посіяти темінь.

Прудкість поїзда єдналася з думами Галі. Отож підхопив її на своїх крилах передгрозовий буревій, кружляючи у своєму вирі. Несе... Несе... А де зупинить? У які грози переллються болі нездоланні?

"Жити хочу! Жити!" — розпачливо гукала думка, а затиснуті вуста крили мовчанку. Мовчанку, що заховує в собі пристрасть прокляття.

Колеса вагона одноманітно вибивали ритм, ніби примовляли: "Повернися... Повернися... Тебе чекає щось бажане... Повернися..."

Трепетно дивилась у вікно, коли вдалині забовванів будинок, схожий на палац. Пізнала його і стрепенулася. Там віддала первоцвіт своєї ледве дозрілої юності.

Дим від паровоза обгорнув будівлі, наче поглинула їх пожежа. Уява малювала, як вогонь пожирає той палац, застеляючи небо хмарою диму. Десь ніби зчинявся грізний людський лемент. Слалися червоні відблиски на тихі плеса, а потім їх застилав дим, і все заволікалося його завісою, за якою падали в темінь минулі роки.

"Чи це пересторога тим, хто володіє? Страшна пересторога! Яка ж буде кара?"

У куточку серця прокидалась надія, зростала крилатим птахом, щоб вирватись на простори, де печаль, обіймаючись з любов'ю, стелиться несходимими ще шляхами у невідомість.

А колеса під вагоном викрешували-вибивали: "таки-так, таки-так".

* * *

Одержав посаду головного секретаря казенної палати. Роботи збільшилося. Доводилось часто переглядати податкові справи, за якими уважний зір пізнав, як збагачуються підприємці, лихварі та породжені жорстокою конкуренцією "чумазі", що не гребували будь-якими засобами наживи.