Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван
Ріжок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сорочка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.
— Добривечір тому, хто в цьому дому,— сказав Мина товстим голосом.— Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,— сказав Мина, глянувши на Василину.
— Ба, одна Марія, а друга Василина,— сказала Марія, почервонівши, як маківка.
Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.
— Яка ж це Василина? — питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.
— Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,— сказала Марія.— Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.
— Та й гарна ж ця друга Марія,— сказав Мина,— та шкода, що в хаті поночі. Дай, лишень, Маріє, світла!
— Не дам, нехай кортить,— сказала Марія.
Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.
— Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки,— сказав Мина.
— Як вип’ємо одно, то й друге принесеш,— сказала Марія, крутячи перед Миною головою.
При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.
— Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? — спитала скрипка.
— А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! —
затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.
— Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? — спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.
— Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати,— сказала Василина, одхиливши назад голову.
— Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! — сказав Мина, вхопивши Марію за плече.
— Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь,— крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.
— Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди,— сказав Мина і сів поруч з Василиною.
— Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу,— сказала Василина, посунувшись од Мини.
— А кому ж ти скажеш правду? — спитав Мина.
— Скажу тому, кого люблю,— сказала Василина.
— А хіба ж ти мене не любиш? — спитав Мина.
— Я тебе вперве бачу у вічі,— сказала Василина, глянувши на його.
— Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може, й нам? — сказав Мина, скоса поглядаючи на Василину.
— Не знаю,— сказала Василина.
Рипнули двері. В хату почали сходитись дівчата, поза-кутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозкутувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На дівчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То були фаб-рицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабрицької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібного швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.
Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. Задріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паляницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. В хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позакачували рукави, затопили й опатрали курку й вкинули її в юшку. В хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату полетіло порося й впало серед дівчат.
— Ой лишенько! Хто це кидається поросям! — підняли гвалт дівчата і розсипались на всі боки.
Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов високий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.
— А я вам, дівчата, гостинця приніс,— сказав він, скидаючи шапку.
— А де ж твій гостинець? — спитала Марія.
— А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скриню,— сказав парубок-штукар.— А одчини, Маріє, скриню!
Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.
— Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям! — кричала Марія на всю хату.
Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.
— От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти,— сказала Марія.— Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.
— Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці,— говорили дівчата, сміючись.
Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.
— Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки? — сказав до неї Мина.
— Колись пила, та вже забулась,— обізвалась Василина.
— А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук? — спитав Мина.
— Не знаю, може б і випила,— сказала Василина.
— Для такої молодиці не шкода й заходу. Нате, хлопці, гроші, та побіжіть на місто, та принесіть пляшку наливки! — крикнув Мина, витягаючи з кишені гаманець.
Один хлопець побіг за наливкою, а другі попарили окропом порося, розтягли його за ніжки, штовхали його, скубли, плескали долонями, смикали за хвіст та за вуха.
Тим часом парубок приніс наливки. Мина почастував Василину, Василина випила й повеселішала.
— Грайте-бо, музики, бо я хочу танцювати,— сказала Марія,— Заграй-бо, Мино!
— Як Василина піде танцювать, то ладен грати,— сказав Мина, скоса повернувши брови до Василини.
Василина мовчала. Марія налила чарку горілки й подала Василині. Вона трохи подумала, а далі взяла чарку та й вихилила всю до дна.
— От за це люблю! — крикнув Мина, наливши й собі чарку і вихиливши до дна за здоров’я Василинине.
Скрипка заскрипіла. Смичок спробував струни, а далі впав разом на струни і затанцював на них козачка. До скрипки пристав Минин ріжок, ще й знайшлась сопілка. Дівчата стрепенулись. Василина неначе оживала, неначе прокидалась од якогось важкого сну. Молода челядь, дівоче щебетання, наливка й горілка — все те неначе посипало на неї приском. Молода душа заворушилась, і перед Василиною неначе зацвіла весна в комарівських садках: запахли васильки та м’ята на гарячому сонці. Дівчата стали рядками й почали танець, а музики аж ногами притупували, Василина неначе почула, що на неї полилось гаряче сонце з неба серед розкішного садка в Журавці, запалило її кров, розлило в жилах якийсь палкий вогонь, палкий і пахучий, веселий, як молоде живоття. Вона ніби підіймалась од землі над розкішним зеленим садком, над пишними пахучими квітниками, піднімалась все вгору та вгору на проміннях гарячих, як вогонь. У неї ніби росли крила і несли її, як ластівку, над зеленими лугами, над темними дібровами. Од музик, од дівочих танців в неї заморочилась голова.
— Василинко! Василинко! Ходім, серце, у танець! — крикнула Марія й потягла Василину за руку.
Василина встала з-за стола і вийшла з Марією на середину хати. Дівчата розступились. Музики зумисне вдарили вдвоє дужче у струни. Василину неначе якісь крила підняли вгору. Вона одійшла, стала проти Марії, а далі пішла в танець, дрібний, легкий, неначе вона не танцювала, а плила. Вона підвела лице й очі вгору. Чорні круглі очі загорілись вогнем, сипнули, іскрами. Високі брови піднялись дугами ще вище. Чудова картата хустка з торочками блищала, неначе вся голова була повита пучками квіток.
Василина розходилась у танцях. Вона то плавала лебедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою, а далі вдарила дрібного тропака і пішла крутитись з Марією, вхопившись з нею за плечі. На Василині хустка тільки миготіла, як блискавка.
Всі дівчата перестали танцювати; хлопці задивились на Василину. Вони ловили очима її чорні тонкі брови, її чудові гарячі очі. У хаті все замовкло, тільки музики грали та шелестіли на молодицях нові спідниці.
— А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! —
почав приспівувати Мина під дрібного козачка.
Василина задихалась і сіла на лаву, втираючи гарячий лоб хусткою.
Музики стали. В хаті стало тихо. Всі мовчали. Краса молодої молодиці, її чудове лице, чудові очі, плавкі й жваві танці — все те так вразило і дівчат і хлопців, що вони тільки дивились на неї.
— Ну, Василина, так Василина! — сказав Мина, сідаючи коло Василини. — В нас на всіх заводах не знайдеш такої. Випий, Василино, чарку наливки для прохолоди.
— То й вип’ю! Чому пак і не випити,— сказала Василина.
Мина налив чарку. Василина випила до дна. Вона почутила, що з тієї чарки якісь чудові чари розливаються по її жилах і палять кров якимсь солодким та теплим вогнем. Вона забула все: і Комарівку, і буряки, і Журавку, і пана Ястшембського, і свого сина, що вкинула в Рось. Перед нею тільки цвіли ніби якісь пишні квітки, а на неї світило гаряче сонце й розливало у душі щастя без міри, без кінця.
Тим часом дівчата зварили вечерю й подали на стіл.
— Тепер, дівчата, їжте ви курку, а ми з’їмо ціле порося,— сказав Мина, закотивши рукави.
— "Їли парубки, їли, цілого вола з’їли, на столі ні рісочки, під столом ні кісточки",— сміялась Марія з парубків, пригадуючи слова пісні.
Затріщало порося в руках. Хлопці поламали його на шматочки. Затріщало воно і в зубах. Дівчата і хлопці кинулись на його, як вовки на вівцю, й в одну мить зостались у мисці самі кісточки. Чарки ходили кругом стола. Василина не стільки їла, скільки пила.
Вже пізньої доби Марія поприбирала з стола, а дівчата й хлопці і не думали розходитись. Після вечері знов заспівали дівчата, а далі заграли музики. Дівчата знов пішли в танець.
— Набік, дівчата! Нехай ще погуляють молодиці,— крикнула Марія, розпихаючи дівчат обома руками.— Василино! Ану, до танців! Чого ти сидиш та куняєш?
Марія смикнула Василину за рукав так, що у неї рукав залущав.