Українська література » Класика » Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Ось чому вважаю, що нашу історію, як історії інших людей, варто записувати. Бо маю, хай невеличку, сподіванку, що це моє писання для когось може стати тим, чим став для мене і моїх рідних прихід до нас Андрія Андрійовича. Він зумів нас наповнити, хай на один вечір, хай на одну годину добротворною енергією, срібною красою своєї музики, теплим димом осінніх вогнищ – і це раптом провіяло й освіжило наш маленький світик, і всі ми ніби очистилися. Глянули раптом на світ широкорозплющеними очима і на мить полюбили його. Полюбити ж світ у такий спосіб – це значить торкнутися краєчком душі вічності.

Я слухав тихе бренькання бандури (як невміло батько випробовує струни!) і під це бренькання мені пристрасно захотілося піднятися над світом, зирнути з якоїсь особливої висоти; ні, не вивищитися я захотів, а світ зрозуміти. Знав: маленький я чоловік, негарний, хворий, дивлюся підсліпуватими очима на вікно, і воно тихо переді мною плавиться; але не такий я уже малий, щоб бавитись у когось "не себе". Мушу згоджуватись із конечністю, що інакший, ніж я є, не буду, скільки б про те не мріяв. Інакший "я", навіть у батьковій іпостасі – це вже не я, а хтось інший. Але я можу стати інакший у розумі своєму. Досі, наприклад, не підозрював, що існує світ музики і ним можна захоплюватися (це під час цієї хвороби я помітив), хоч музика лунала з репродуктора щодня; коли мені сподобається книга, що її принесе Андрій Андрійович, можливо, відкрию для себе світ поезії, бо в школі ми вивчаємо щось таке неспівмірне, щось поезієподібне; а ще я хочу стати розумний та освічений. Ось що, думав я, може зробити мене, навіть такого, яким я є, достойним краси. Адже є краса назверх виставлена, а є краса схована, краса, позверх виставлена, більше вражає, але швидше й гине, краса ж схована може існувати довго і стало, бо дух тривкий і незмінний, думаю тепер я. Мені здавалося, що простягаю в темряву свої прозорі пальці зовсім так само, як та дівчина із пісні, що я тягнусь у темінь, як сліпий, що я обмацую, вимацую пальцями, може, й не квіти, а якісь форми, не речі, а відображення, ідеї речей – те, що існувало раніше поза моєю свідомістю; я ще й сам під ту пору не розумів, що хочу і що можу, але хотів таки чогось незвичайного. Хтозна, може я хотів, щоб тим, хто приносить проліски, стала Юліана? Я виразно побачив її ніжну земну напіврозмиту постать, побачив красу позверхню, яка не тільки мене захоплює, але й упосліджує і позбавляє мене здатності цією красою наповнюватися. Все це були речі ілюзорні, речі в сутінку, речі, які пізнаються тільки на доторк, хоч це не значить, що їх не існує насправді.

Мій батько у сусідній кімнаті раптом програв мелодію пісні, яка й досі мене не покидає, програв одним пальцем, так, що кожен звук висів окремо.

– Раю, іди сюди! – покликав він радісно матір.

Я уявив собі цю сцену: він сидить розтривожений і схвильований, зі знайомими сивими вогниками в очах, з розтуленими вустами; на колінах у нього бандура, а мати виходить із сіней і спиняється на порозі.

– Що там таке?

– Чула, я заграв! – радісно сказав батько, і в повітрі знову забриніли кволі, несміливі, роз'єднані звуки, що все‑таки явно лучились у мелодію.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго сказала мати. – Старий ти, щоб учитися грати.

– А може, й не старий, – озвався тим‑таки радісним голосом батько. – Слухай!

І знову забриніли звуки, ніби дитя починало ступати перші кроки. Дибало маленькими ноженятами, і кожен його крок – звук.

– Нє, я таки навчуся грати так, як він, – радісно сказав батько, і раптом його чистий теплий голос заспівав пісню, в якій я запам'ятав тільки рефрен про проліски, яких вимагає хвора дівчина, він же зумів запам'ятати її всю. Цей спів прикрашався легким і радісним схлипом срібних звуків, а я подумав гордо, залазячи під ковдру глибше (мені стало незвідь–чому холодно), що коли в мене є такий талановитий батько, я оті проліски знайду, хоч надворі ніч, хоч я прикутий до ліжка, хоч очі мої короткозорі, і речі для мене, особливо в сутінках, перетворюються в туман, хоч за вікнами не весна, а осінь: пора, коли квіти не розцвітають, а гаснуть; я їх знайду і для себе і для когось, адже "краса переходу – найвища краса", як сказав не відомий мені поет, котрий жив невідомо коли і невідомо які написав книжки – чи ж знав він, що помре молодий?

Розділ п’ятий

МАНДРІВКА У СПОКІЙ

Вісімнадцять років

Батько зайшов до мене в суботу ввечері. В понеділок він знову мав лягати до лікарні, а завтра в нього вільний день. Перед цим десь довго ходив і приніс із собою запахи ранньої осені: дух першого жовтого листя, нагрітого негарячим сонцем.

– Ходив на той бік, – сказав він, сідаючи на стільця біля мого ліжка; я щойно повернувся з бібліотеки, повечеряв і розгорнув книжку, щоб почитати. – Там стільки опалого листя – всі кущі пожовтіли. І, знаєш, що я помітив: це листя пахне грибами.

Так, він приніс з собою ще й запах грибів, тонкий і тлінний.

– І є гриби? – спитав я.

– В тому‑то й річ, що нема. Дивно так: пахне грибами, а не знайшов жодного.

– Не вмієш шукати, – сказав я.

– Таки не вмію. Не навчився ні ловити риби, ані шукати грибів. Але пахло грибами надзвичайно.

Обличчя його було сумне, давно я не бачив у нього такого смутного обличчя.

– Не знаю, наскільки доведеться сховатись од світу, отож хочу наблукатися.

Замовк і поринув у якісь власні думки, а я уявив його, як ходить, вергаючи ногами ще свіже опале листя, вологе і запашне. Його з'їдає туга, і в тому світі перших жовтяків напевне відчував себе самотньо. Мій із ним контакт не був уже такий тісний, як у дитинстві; останнім часом, особливо після того, як я поринув в інститутське життя (я таки вступив на фізмат педінституту), ми ніби віддалились один від одного. Я вже не гравсь у ті химерні ігри, коли відчував себе ніби в його плоті, коли дивився на світ не своїми, а його очима; ми жили кожен у власній шкаралущі. Батько, здається, це відчував, чи не тому прийшов оце до мене; мати, нагодувавши мене, подалася десь по сусідах – останнім часом балачки з сусідками захоплювали її все більше.

– Не було там ані душі, – сказав батько, дивлячись собі під ноги, – і якось так гріло сонце. Начебто й воно пропахло духом листя і грибів… І, знаєш, що я там надумав?

Я поставив на нього очі.

– Коли в тебе немає нагальної роботи, давай завтра поблукаємо разом.

– На тому боці? – спитав я.

– Ні, – зирнув на мене батько. – Хотів би походити по вулицях.

Це було щось нове. Батько частенько у вільний час десь блукав, кудись зникав, але ніколи не брав у ці проходки матір чи мене. Давно вже минув той час, коли ми ходили разом у кіно чи театр – мати сама від цього відмовилася; останнім часом вона зробилася ще більш ощадна. Завела книжку і кожну вільну копійку відносила туди; виправдовувала вона нову свою пристрасть тим, що, мовляв, я і батько люди хворі, і треба конче зібрати якусь копійку на "чорний день". Я не дуже тямив, що вона розуміє під "чорним днем" – була це якась примара, яка бовваніла незвідь–чому перед нею і її жахала. Батькова непостійність (перша її примара) після того, як той почав важко хворіти, перестала її страшити; тут вона, здається, заспокоїлася цілком і навіть не реагувала болісно, коли батько десь, як вона висловлювалася, "лазив". Я теж уже вийшов із тих літ, щоб ходити за батьком тінню, – ми дали йому сяку–таку волю. Не знаю, чи був він з того радий, але тільки тепер я збагнув: од того став він ще самотніший. На завтрашній день у мене були свої плани, але щось у батьковому голосі не дозволило мені йому відмовити.

– Давай поблукаємо, – тепло сказав я.

Усміхнувся, і я побачив у його очах сиві вогники – як давно вони не спалахували, оті вогники!

– Матір запрошувати не будемо? – спитав я.

– Ні, – тонко всміхнувся батько. – Вона відразу поверне нашу мандрівку на щось практичне: по магазинах, наприклад. А я хочу не міряти часу і не ставити перед собою ніяких завдань.

– Чудово, – сказав я…

Отак ми й рушили в ту прогулянку, яку я пізніше назвав подумки мандрівкою у спокій. Мати затіяла зранку прання; батько наносив їй води, поки я прокинувся; вона трохи побурчала, бо годиться ще винести їй білизну на річку для полоскання, але відпустила нас; її втішило, що йдемо гуляти ми разом.

– Коли повернетеся? – спитала.

– Не знаю, – відповів батько з тією ж таки печальною усмішкою, яка так часто останнім часом грала на його вустах. – Може, майнемо в кіно. До вечері принаймні…

– Де це можна лазити до вечора? – спитала мати.

– Це мій останній вільний день, – сказав тихо батько.

Мати зітхнула й махнула рукою; очевидно, вона знала про його хворобу, як і про те, що його чекало з понеділка, більше за мене.

День випав неспокійний, з одного боку неба збиралися хмари, верхівки їхні світилися, а животи провисали молочно–сині: решта неба була засипана клубастими тілами, між яких по–особливому яскраво просвічувалося небо. Сонце гріло з якоюсь одчайдушністю, але на землі вже повзали холодні прозорі, безтілесні струмені, котрі несли з собою передчуття близьких холодів, а для всього зеленого тиху загрозу.

Ми пішли під Просиновську гору, й батько тихим голосом оповів, що хлопчаком він із цієї гори з'їжджав на ковзанах. Трудність була в тому, сказав він, що внизу, під горою, ходив трамвай і їм доводилося перестрибувати через рейки. Цю історію від нього я вже чув; самого трамвая, що спускався з Чуднівської до річки, не пам'ятав, але пам'ятав розібраний брук, який так і не замостили після того, як вийняли рейки. Пам’ятав також і відкритий тунель на Чуднівській – той тунель перетворили на неофіційний туалет, і звідтіля різко смерділо.

На вершині Просиновської ми зупинилися й подивилися на розлогі, чудові краєвиди з річкою.

– Тут ще осені нема, – сказав батько. – А подивися на кущі!

Кущі по той бік ріки й справді палали. Сонце саме яскраво їх освітило, ніби навмисне: зелене, жовте, червоне й оранжеве змішалося в бунтівливій мішанці.

Я знав, що сьогоднішній день має пережитися повільно. Сьогодні ми нікуди не поспішатимемо й отак зупинятимемося не раз. Зупинятимемося, бо осінь вряди–годи стукатиме нам у груди і торкатиме сердець холодним пальцем. Ми пішли Пушкінською, і батько розповів мені про якогось великого начальника, котрий колись жив на цій вулиці.

Відгуки про книгу Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: