Альбіон - Дрофань Анатолій

Інакше б він загинув..

— Правильно, ти його врятував. Але підростеш — зрозумієш, що смерть і неволя — то одне й те ж... І якщо рятівник потім стає катом, від того лиш важче потерпілому, мій сину... Та це ти зрозумієш, Гринику, трохи пізніше...

Як хлопцеві не жаль було розлучатися з Альбіоном, все ж вирішив, що жити птахові в хаті справді гірко. Коли б це і його, Гриника, забрали від мами та заперли у темницю, о, як би йому було тяжко.

В неділю Гриник надумав птаха випустити. Перед тим дуже добре нагодував. На закуску навіть налузкав цілу пригорщу зернят соняхового насіння.

— На, Альбіончику, посмакуй...

Той не відмовився. Поїв усе до зернятка.

Потім Гриник виніс птаха на подвір'я. Сам сів на лавочку, що стояла під штахетиком біля квітника, птицю тримав у руках, гладив її по голові.

— Дивися ж, Альбіончику, я з тобою прощаюся. Але якщо, бува, знову нападе яструб, тікай до мене, я тебе захищу від розбійника!

Альбіон дивився на Гриника чорною цяткою ока, швидко моргав повіком. І Гриник чув, як його маленьке серце ледь не вирветься з грудей—так швидко-швидко стукоче, певно, Альбіон дуже заскучав за свободою. По тому Гриник розпростер руку. Альбіон встав, поворушив крилами і неквапно скочив на лавочку. І звідти не поспішав тікати. Поправив кілька пір'їн на спині, струснувся, каркнув, ніби справді прощаючись із хлопцем, і полетів на тополю. Але там уже не затримувавсь, знову знявся в повітря. Він ще й сам не вірив, чи триматимуть його крила, чи стане в нього сили знову піднятися в синю блакить неба. І Альбіон, великими колами літаючи над Гриниковим подвір'ям, здіймався все вище й вище в чисту блакить.

Уже весна владарювала скрізь. На старих деревах, що обабіч шляху, гніздилася галич і цілими днями стояв неумовкний крик. За садком на горі між торішнього поруділого листу синіми оченятами леліли дзвоники першоцвіту. Вузлувате віття яблунь важніло від бруньок, що мали ось-ось, рвучи сповиточки чашолистиків, сійнути в небо рожево-білу заметіль. А тополі — ті вже навіть почали губити на землю свої циганкувато-червоні сережки.

Альбіона цілий день не було. І Гриник вирішив, що крилатий друг уже ніколи не повернеться до нього, бо ж у птаха, певно, своя сім'я, свої турботи. Над подвір'ям пролітали галки. Але відрізнити серед них Альбіона Гриник уже не міг. Та чи й був він там, серед тих, що сиділи в саду на яблунях чи порпалися на городі під кущами орішини. І навколо літали галки, несучи в дзьобах то якісь гіллячки для своїх гнізд, то пушок для підстілки. Але знову ж таки пізнати Альбіона було несила.

Аж увечері, коли засвітили в хаті світло, в розчинене вікно на лутку раптом сів птах.

— Альбіон, — зрадів Гриник, крикнувши на всю хату.

А той розкрив дзьоба, гукнув:

— Кар-р-р...— мовби привітався.

— Іди сюди, Альбіон, ти ж, мабуть, голодний.

Птах звично скочив на підлогу, повагом пішов до хлопця.

Альбіон їв запропонований йому харч, хоч уже не з таким смаком, як раніше. А поївши, сумирно подибав під ліжко до свого затишного кубла і залишався там до ранку.

Потім так уже й повелося: на світанку Альбіон залишав тісну кімнатку, в якій жив із сім'єю Гриник, цілий день десь пропадав. На вечір же знову з'являвся, просив притулку.

Мама хитала головою:

— Значить, Альбіон осиротів... Немає в нього ні подруги, ні свого гнізда...

* *

*

Серед літа у Гриника трапилася біда. Поліз він на гору та не знати як оступився над самісінькою прірвою і впав з висоти. Так упав, що вже сам не зміг і встати, тільки кричав. Прибігла мама, схопила хлопця на руки й понесла. Хіба знав тої хвилини Гриник, що не скоро йому судилося піти, побігти своїми власними ноженятами.

Спочатку Гриник лежав у лікарні в білому тісному панцирі з гіпсу. Потім привезли хлопця додому, але й знову лишався він прикутим до ліжка. І тоді єдиною втіхою став йому Альбіон.

Кожного ранку, коли птах, підскакуючи та поспішаючи, випурхував із хати, тато з мамою виносили надвір Гриникове ліжко під розлогий горіх, бо хворому конче потрібне було свіже повітря.

Мав Гриник розваги — малюнки в книжках, мозаїку, з якої він викладав різні фігурки, калейдоскоп. Але все те швидко набридало. І тоді найбільшу втіху приносив Альбіон. Він наче розумів, як потрібен хлопцеві. Політає десь, а потім сяде на бильце ліжечка і починає розправляти пера на крилах. Зробив Гриник клубочок із чорної нитки. Альбіон схопить його в дзьоба і біжить із ним по подвір'ю. Гриник відпускає, розмотує нитку з котушки. Коли Альбіон дійде аж до хвіртки, смикне той клубочок і тягне до себе. Птах так кумедно, перевалюючись з боку на бік, біжить за ним.

Тато й мама жаліли хворого Гриника, наставляли йому на стілець поряд з ліжком різних солодощів. І він щедро ділився всім тим з Альбіоном.

Довгенько пролежав Гриник. І лиш коли круг їхньої хатинки зацвіли осінні квіти, вперше звівся на ноги. Ходив по подвір'ю з паличкою в руках. Альбіон сидів на телевізійній антенці та все покрикував:

— Кар-р-р... — мовби підбадьорював хлопця, — прр-р-рогуляйся, Гр-р-ринику, пр-р-рогуляйся...

Наближалося свято революції, і тато з мамою після роботи ходили допомагати будівельникам, бо ж так хотілося празникувати в новій хаті.

Містом з кінця в кінець уже поспішали веселі святкові каравели новосельців—вантажні машини, вщерть затикані різним домашнім скарбом. Перехожі, бачачи їх, проводжали доброзичними усмішками.

За кілька днів до свята і Гриників тато, зламавши ветхий парканчик, підігнав широку машину до халупи.

То були радісні хвилини, коли у пройми вікон та дверей пливли на руках до машини меблі, квіти, клунки, чемодани.

Гриник теж метушився, щоб, бува, не забути чого. Бо вже ж вони, казав тато, ніколи сюди не повернуться.

Альбіон сидів на сухій спаленій блискавкою гілляці тополі і здивовано, не розуміючи, спостерігав за тією веселою метушнею. Він навіть не міг уявити, що б все те могло означати. Кілька разів протяжно каркнув, коли Гриник якраз подавав на машину картоняний ящик із своїми іграшками, той ящик, поряд з яким лежало його, Альбіонове, гніздо. Але хлопець був та-

кий збуджений та веселий, що не звернув ніякої уваги на той голос.

Потім птах полетів і вже не бачив, як Гриник із мамою сідали до кабіни, а всі інші влаштувалися в кузові серед домашніх речей, і грузовик виїхав на вулицю. Коли повернувся знову на суху гілляку, подвір'я вже було пусте. З тополі спустився нижче на парканчик палісадника і вжахнувсь: хата перетворилася на пустку — вікна й двері повиймані, скрізь валяється ганчір'я, папір. Коли б у Альбіона були можливості людини, він би заплакав. А так лише настовбурчив пір'я, втяг голову поміж крил і сумно закляк...

...Для Гриника всі наступні дні були суцільним святом. Приходили гості з подарунками. Гриник із мамою й татом показував їм своє нове житло, що здавалося хлопцеві таким просторим та затишним. Сідали до столу, співали пісень і на щастя, і на здоров'я, і на довгії літа. І Гриниковій радості не було, здається, меж.

Та раптом серед якогось дня Гриник згадав Альбіона. Де він? Що з ним?

Мама сказала:

— Бачиш, Гринику, хай я за всякими клопотами забула про птаха. Але тобі треба було б пам'ятати про нього. Бо яка б радість в. людини не. була, їй ніколи не слід забувати в хвилину щастя про свого друга... Пам'ятатимеш друга в радості, матимеш його і в біді. А з другом найбільша біда — як лобода, її й мізинцем повалиш...

Гриникові зробилося соромно. Він, справді, й не згадав про Альбіона в ту радісну хвилину, коли виїжджав на нове житло. І не подумав: а як буде птахові, в якого, може, немає ні друзів, ні рідних. Де він житиме, що їстиме?

зо

Від тих думок радість якось померкла в Гриниковій душі, його почала гризти совість.

Після свята Гриник вирішив попросити тата піти на старе дворище. Він не пояснював, чого саме. Та й без того батько розумів: хіба ж може хто лишатися байдужим до того місця, де народився, де минуло твоє дитинство, йому й самому кортіло піти туди, під високу кручу на околиці міста, де тулиться майже казкова халупчина, що таїть в собі стільки пережитого.

Якоїсь неділі, коли випала вільна година, вони помандрували до неї.

Гриник та й тато були надзвичайно здивовані, ба просто вражені, коли побачили, що від їхнього житла вже не залишилося й сліду. Ні хатинки, ні садочка. На тому місці зяяв великий котлован під горою, в який машини завозили пісок. Тільки й залишилася стара крислата тополя із сухим обпаленим блискавкою розвершком. На крайній гілці її Гриник помітив одиноку чорну галку.

У хлопця забилося серце. Може, це...

Приклав долоні до рота, крикнув:

— Альбіон!

Птах витягнув шию, повернув голову набік, глянув униз. І нараз розпростер крила, пролетів над Гриником і його татком.

— Альбіон! Ти пізнав мене? — заволало хлопченя радісно.

Поблизу були чужі люди, й Альбіон, косуючи оком, відлетів убік, сів просто на землю.

Гриник побіг до нього. Але чим же пригостити птаха? Ну як же він знову не подумав про це? Зрадів, коли в кишені пальтечка знайшов печиво.

— На, Альбіоне, гостинчика і пробач мені, будь ласка, що я так з тобою...

Гриник присів навпочіпки, і Альбіон залюбки вибирав на його долоні смачне кришиво.

— Але тепер, — тим часом виправдувався хлопець,— я вже не залишу тебе... Підемо зі мною...

Гриник хотів узяти його в руки. Та Альбіон не терпів цього. Клював своїм великим дзьобом пальці, бив крильми, дряпався кігтями.

— Ну чого ти, Альбіончику, ходімо до мене... У нас така простора квартира, ти нікому не заважатимеш... Я зроблю тобі під ліжком гніздо, і ти матимеш такий теплий затишок... Ходімо!

Але птах не давався в руки.

"Не хоче",— подумав Гриник. А брати його знову в неволю... Ні, цього Гриник уже сам не дозволить собі!

Птах виривався з рук, але все ж крутився біля хлопця і коли випадало, що нікого не було поблизу, сідав йому на плече, тулив свою голову до хлопцевої щоки.

Потім було так: Гриник із татом ішли пішки вулицями міста, а над ними кружляла, перелітала з дерева на дерево, із стовпа на стовп, із даху на дах чорна галка. Звичайна чорна галка, які десятками літають над містом, не привертаючи до себе нічиєї уваги. І на цю ніхто не звертав аніякогісінької уваги. Тільки Гриник ніс у серці велику таємницю: це — Альбіон, його давній друг, і переходять вони 3 ним на нове, тепле, затишне житло.