Альбіон - Дрофань Анатолій

Гриник захоплено зорів у синє небо. Там, у високості, відчайдушно билися два птахи. Обидва чорні й меткі. Хлопець заскалив праве око, бо волошкова блакить неба, освітлена сонцем, була такою чистою та прозорою, що аж сльозу з-під вій гнала.

Птахи кричали. Ні, кричав, здається, один, той, менший, що весь час опинявся нижче. Він якось смішно перекидався в повітрі то через крило, то через голову. А навколо спритно ширяв другий з відведеними назад великими крильми, з втягнутою в плечі головою. Напосідав і напосідав на свого супротивника. Але й цей, менший, стрілою зносився вгору і, хижо розставивши крила, ледь не сідав на більшого, довбав його дзьобом по голові.

Мама вийшла із хати на ґанок, і Гриник, сяючи від захоплення, показав пальцем у небо:

— Поглянь, що там...

Мама подивилась.

— О, то яструб... Мабуть, із тих, що поселилися на старому дубі, на горі.

— А чого їм битися?

— Хіба знаєш, чого битися? Може, яструб, то ж такий лютий хижак, хотів до нас залетіти та схопить куріпку, а галка стала на захист... От вони й зчепилися...

Гриник знову глянув у небо. Але що це? Той, більший птах, розправивши нерухомо крила, уже летів убік, а другий, безладно, мов ганчірка, перекидаючись, падав на землю.

— От бачиш, — сказала мама, — значить, яструб виявився сильнішим за галку, таки збив її.

Галка впала між дерев на гору за садком. Гриник мерщій побіг шукати її.

їхня хатина з телевізійною антеною стояла під горою на околиці міста. То ще як у війну, коли фашисти спалили їхній будинок і їм ніде було жити, тато, повернувшись із війська, розрівняв із мамою під горою невелику тераску чи майданчик; на одній половині, що ближче до гори, посадив садок, на другій, котра від дороги, побудував із дощок та різних дерев'яних цурпалків маленьку халупку, криту просмоленим руберойдом. Під вікнами її розвели жасмин та рай-дерево, поряд — квітничок.

Стояла рання весна. З гори дзюркотіли струмочки. Крихітні водограї виповнювали повітря неумовкним шамотінням, приглушеним гомоном, радісним сміхом. Крихкий, ніздрюватий сніг, порепаний та вчорнілий, сірів під кущами на горі, мов клапті старого паперу.

Видиратися по слизькому узбіччю гори надзвичайно важко. Ноги раз по раз ковзалися по льодку, зми-

Малими водами, в'язли у розкваслому суглинку. Хлопець хапався за гілля орішини, вовчої ягоди чи бруслини, що вже бубнявіли весняними бруньками. Обвисле покручене пагіння глоду боляче кололо йому руки, націлялося подерти піджак чи зірвати з голови сіру кролячу шапку-вушанку. Але Гриник настирливо піднімався вгору, бо там, за кущем жовтої акації, бив крилом об сніг чорний птах.

Хлопець засапався, але врешті підліз зовсім близько до птиці. Так, це була таки галка. Вона лежала на боці і чорним оком із сірим ободком дивилася на Гриника. Хотіла було відскочити вбік, вище по схилу, але сил, видно, не ставало. На дзьобі в неї бриніла краплинка крові, і навколо по снігу яріли червоні плями, мовби хто розсипав стиглі ягоди калини та декотрі з них уже й подавив.

Гриник простягнув до птаха руки. Але він відбивався і кілька разів боляче щипнув за палець. Хлопцеві було несказанно цікаво. Широко розставивши руки, почав ловити. Птах тікав, але вже мав, мабуть, надто мало сил, бо раз у раз падав. Тепер знеміг остаточно. Відчайдушно розкритим закривавленим дзьобом пожадливо хапав повітря. І Гриник врешті схопив його.

— Ну чого ти тікаєш, дурненький?

Птах був до краю наляканий. Хлопець чув, як у нього часто-часто стукоче серце.

Гриник приніс галку до хати. Мама глянула й сказала, що це, мабуть, із тих, котрі гніздуються на тополях та прилітають до них на подвір'я.(

— Але ж як той розбійник яструб поколошматив її, бідну...

Мама взяла галку в руку, продула на спині пір'я, і Гриник побачив, що вона вся синя, подряпана, а крило безсило звисає вниз.

— Треба бідному птахові допомогти, — сказала мама.

Вони лікарювали вдвох. Гриник тримав галку в руках, а мама, розгортаючи пір'я на спині та на крилі, мазала рани зеленкою. Птах боляче закричав, затріпався. Мабуть, йому так щемно пекло. Але мама заспокоювала:

— Нічого, нічого, ти потерпи трошки... Зате потім буде легше. Ну заспокойся, заспокойсь, дурненька... Ти ж так хоробро билася з тим паскудником яструбом, а тепер, бач, плачеш... Ти, галко, герой... їй-бо, молодчина...

Птаха залишили в хаті.

— Тільки ж слідкуй, Гринику, щоб він не вислизнув, бува, в розчинені двері або в кватирку. Бережи хоча б до того часу, поки трошки підлікується, бо інакше не жити птахові на білому світі: кішка спіймає чи собака схопить — і кінець. А може ж, галка й справді стояла на сторожі нашого двору, відганяла хижака, що намірявся напасти на курей.

Гриник доглядав птаха, мовби найпершого друга.

Треба було йому дати якесь ім'я, бо не кликати ж — Галка, Галка! Та й що то за ймення! Хоча галка впала, переможена в боротьбі, все ж Гриник розумів: вона — герой, коли наважилася вступити в поєдинок з хижим розбійником яструбом, якого боїться все навколишнє птаство. У яструба сильні лапи з великими гострими, як ножі, кігтями, загнутий гаком дзьоб, що рубає, наче сікач. Кігтями та дзьобом він шматує, рве, люто душить свою здобич. І якщо ця сумирна галка, що наважується звичайно в житті мати справу хіба що тільки з дощовим черв'яком чи якимось там хробачком, вирішила вступити в єдиноборство з яструбом, значить, сміливе, хоробре в неї серце. І Гринику хотілося назвати не просто Галка чи Галочка, а так, щоб те ймення вже саме говорило про сміливу душу птаха. Але як?

І раптом Гриникові прийшло на пам'ять десь читане чи чуте слово — Альбіон. Не дуже зрозуміле і зовсім незвичне, виповнене якоїсь таємниці, воно було від того особливо привабливе хлопцеві. Аль-бі-он! Щось в тому йменні від альбатроса, слова, яке знав Гриник.

Альбатрос — то велика морська птиця, яка не боїться ні бурі, ні стихії і сміливо назустріч вітрові вилітає у відкрите море. ' Вона не страшиться навіть шторму. Коли пароплав, не в силі збороти стихії, хилиться на бік, із трюмами, вже заповненими водою, готовий щомить упасти на дно морської безодні, і в розпачі посилає в ефір—сос! сос! сос!—тривожний сигнал про допомогу, — тоді першими над пароплавом з'являються альбатроси і своєю пташиною мужністю мовби підбадьорюють людей, кличуть до безстрашшя і боротьби. Так то альбатроси. І такий, думав Гриник, Альбіон, тільки не в морі, не в безмежному океані, а тут, на землі, на суходолі.

І Гриник тепер звав свою поранену галку Альбіоном.

— Альбіоне, ну чого ж ти боїшся?— говорив він, присідаючи до ліжка, де в найтемнішому закутку сидів птах.— Ось поглянь, якої смачної булки я тобі приніс. Пахуча, намочена в молоці. А хочеш — дам пшона. Чи, може, ти любиш рис? Тільки ти мені скажи — чого хочеш. Я тобі все дам...

Так примовляв Гриник, більше й більше полюбляючи свого хворого Альбіона та в уяві домальовуючи йому ще безліч доблестей.

Але птах був таки дуже серйозно поранений. З тиждень лиш пив воду, сидячи в своєму дальньому закутку, хворобливо настовбурчивши пір'я.

Гриник без кінця міняв йому харч, вишукуючи такий, що міг би сподобатися хворому, навіть цукерки клав, либонь, шматочки шоколаду. Та Альбіон до всього того лишався зовсім байдужим.

Згодом все ж трохи оклигав.

Одного разу Гриник сидів за столом, розглядав малюнки в книжці, як раптом з-під ліжка виліз Альбіон, зацікавлено повів головою в один, другий бік. Повернув її і чорним вічком у сірому ободку видивлявся в стелю, всьому дивуючись. Йому, певно, хотілося бачити кругбіч широке роздолля, що відкривається з верховіття старого дуба на горі. Внизу не оцю дощату підлогу з витертою, вичовганою ногами фарбою, в задерах і щілинах між дощок, а зелене вруно кущів та трави із смарагдовими пагорбами крислатих тополь, уцяткованих чорними гніздами галячої колонії. А над головою не присадкувату білу стелю з погано поструганих дощок, від яких деінде повідлуплювалася крейда та звисла ковтюхами, а блакитну безодню неба, осяяну сонцем.

Гриник навіть не поворухнувся. Проте зрадів неймовірно. Та коли Альбіон раптом розкрив дзьоба і на всю хату крикнув — кар-р-р...— Гриник подумав, що то птиця кличе його, відкинув книжку, встав:

— Альбіон, я ось тут... Альбіон...

Та птах ту ж мить знову втік під ліжко.

Згодом Альбіон все більше брався на силі. Коли, бувало, Гриник за різними клопотами забував погодувати птицю, Альбіон сам вилазив з-під ліжка, підходив до хлопця і дзьобом смикав за штани.

— Альбіончику, пробач, ти голодний... Я про тебе й забув. Ходімо, ходім, я тебе нагодую...

І малюк поспішав до буфета, знаходив хліб чи булку, кришив у мисочку, заливав молоком. Альбіон дуже полюбляв той харч.

А якось вирішив погратися з хлопцем у жмурки. Гриник пішов надвір погулять. Повернувшись до кімнати, ніде не знайшов птаха. Вилазив усі закамарки, де тільки міг той заховатися. Немає.

— Альбіон! Альбіончику!

Значить, утік. Але коли і як? Двері, кватирка у вікні і саме вікно зачинені були. То де ж йому запропаститись? Коли Гриник стояв посеред кімнати розгублений, готовий заплакати, Альбіон раптом пурхнув йому на плече із шафи.

Перший час, поки птах сидів під ліжком, нікому не заважав. Але тепер, коли піддужчав і, пробуючи свої сили, почав літати по хаті, женучи навкруг куряву, а то й перекидаючи все шкереберть, виникали прикрі незручності. Мама кривилася.

Взагалі їхня хатинка, що зразу після війни здавалася такою затишною та зручною, тепер що не рік ставала нестерпно куцою. Гриникова сестра уже майже доросла, виріс і хлопець, готуючись до школи. Зайде людина, то вже й кашкета ніде покласти. А тут ще й цей бешкетник Альбіон.

Правда, незабаром Гриник із сім'єю мав переїхати в новий високий будинок, де їм обіцяли простору квартиру. Тато казав, що восени вони святкуватимуть новосілля. Але то десь у майбутньому, а сьогодні...

— Ні, ні, Гринику, як не жаль тобі Альбіона, як ти не звик до нього, але вже час випускати птаха на волю. Ти знай, сину, що Альбіон — дитя свободи. Як би ти його не годував, яких би ласощів не підсовував, якими б гарячими не були твої почуття до нього, але якщо ти залишатимеш його в'язнем, він зненавидить тебе. Ти будеш для нього перший і найстрашніший ворог. Отже, найбільше благо, Гринику, яке ти можеш зробити,— дати птахові повну свободу.

— Але ж я його лікував, мамо.