Гриць Золотесенький - Гуцало Євген

Про трагедію, що сталась у нашому селі. А могла й не статись. Як ви вважаєте, варто братись?

— Пишіть,—невпевнено промимрив учитель.—Тільки чому ви прийшли до мене?

— Так трудно здогадатися? — заграв чорними очима Гриць Золотесенький.— Сказати вам?

— Скажіть.

— Тому що ви безпосередньо причетні до того, що сталось.

— Тобто? — отетерів учитель, і кров шугонула йому в голову.— Як причетний?

— Золотесенький ви мій,— майже ласкаво мовив Гриць,— невже не здогадуєтесь? Ви лс там усякі інститути закінчували, не те, що я, маєте міркувати.

— Даруйте, в чому ви мене звинувачуєте? — розпачливо розвів руками.— Ви сількор, гаразд, давайте поговоримо... Тільки як причетний? Кидати мені таке серйозне звинувачення!.. Не розумію.

— От я до того й веду — як причетний? Тут вас можна судити по-різному...

— Тобто як судити? — не стримався Василь Кіндратович. Відчував, що довкола нього зараз сплітається якась павутина, й він не хотів бути безпорадною мухою в цій павутині.— Кривуля стріляв? Стріляв. Кривуля й відповідатиме. Тут усе ясно, навіщо ж заплутувати?

— Скажіть, а дитину можна повернути назад? — гостро запитав Гриць.

— Яку дитину?

— А Мирона Байдака.

— Як же ти її назад повернеш, коли таке лихо скоїлось? — торопів учитель.

— У тому й уся справа! — переможно проголосив Гриць і щось записав до блокнота.— Назад уже не повернеш, ваша правда. А тепер скажіть: як ми всі прогледіли Кривулю?

— Як прогледіли Кривулю? Що ж тут говорити? Компетентні органи з'ясують...

— Ось воно як! — лукаво підморгнув Гриць Золотесенький.— На компетентні органи все звикли валити, хай вони віддуваються. Знайома психологія! А ми, значить, усі збоку? Ваша хата з краю? І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила на ніч Гната! Еге?

— Який Гнат? — розгублено промимрив учитель, нічого не тямлячи.

— А такий! — торжествував Гриць.— А на нас із вами схожий!.. А ще належите до сільської громадськості! Чи й тут умиєте руки?.. Так ось, Кривулю прогледіли!

Василь Кіндратович сів до столу й зціпив зуби. Не обмовиться жодним словом, бо хіба вгадаєш, що саме понаписує до газети оцей Гриць Золотесенький! Справді, потім і сокирою не вирубаєш те, що він напише пером. Демагог, та й годі, але який войовничий!

— Можна сказати, виростили вбивцю у власному колективі. Та ще й дали йому накивати п'ятами, тепер ходить по світах, вишукує свіжу жертву. Згодні зі мною чи ні?

Вчитель дивився у вікно — під місячним промінням стояв лагідний сад, мовби заворожений.

— Значить, Кривуля на нашій совісті, бо вчасно не додивились, не зуміли запобігти злочину. З цього маємо зробити висновки, взяти уроки. І знаєте які? Треба, щоб таке в нашому селі більше не сталось. Мусимо пильно приглядатись до кожного. Й одне до одного. Правильно я кажу?

Сад за вікном світився, мовби гілочка кожна й листочок кожний назавжди пройнялися місячним промінням, так ним і сяятимуть довіку. Й тиша в саду стояла глибока, мов безодня, та срібна.

— Тепер, мабуть, треба подумати, якої моральної шкоди заподіяв Кривуля нашому селу. Чи, може, ви не бажаєте задуматись над цією проблемою? — погрозливо мовив.

— Кожен мусить задуматись,— мимоволі обізвався вчитель.

— Але ж злочину могло не статись, правда?! По-перше, якби громадськість не прогавила, що на нашому здоровому тілі є отакий Кривуля. А по-друге, якби школа виконувала всі ті обов'язки, які на неї покладаються. І був би зараз Мирон Байдак живий та неушкоджений! Так? От ви не хто-небудь, а вчитель, і Мирон ходив до школи. Він був у вашому класі?

— В молодшому, я викладаю в старших.

— То не важить, що в молодшому, а ви в старших. Важить, що ви учитель, а Мирон ходив до школи. Значить, не додивився весь педколектив, не додивились і ви.

— Що ж я не додивився? — ховаючи роздратування і злість, запитав учитель.

— Знову не здогадуєтесь? — примружив свої соколині очі Гриць.— Ухиляєтесь од відповідальності? Не вдасться, золотесенький ви мій, не вдасться! А тільки якби виховання в школі було поставлено на належному рівні, то Мирон Байдак не подався б із хлопцями красти кавуни! То зараз би не лежав у землі невинною жертвою! Хіба не так? Дивно, як ви не хочете бачити очевидних істин. Невже ваше сумління спить, невже не можна розбудити совість — і в неї запитати?

— Послухайте,— тремтячим голосом обізвався Василь Кіндратович.— Я поважаю роботу сількорів, іноді навіть читаю районну газету, але послухайте... Тут дикий випадок, жахлива трагедія, в мене волосся на голові стає сторчма, я б сам одвів рушницю вбік, якби опинився тоді на баштані... А ви розмовляєте зі мною так, наче то я послав дітей на кавуни, наче й Кривуля на "моїй совісті.

— Е-е, не пересмикуйте моїх слів! — запротестував Гриць Золотесенький.— Я стріляний вовк, мою думку не перебрешете. Я про що вам? Я про виховання в школі. Якби Мирон Байдак одержав належне виховання, то не пішов би красти, ось! А виховання хто дає? Школа, вчителі. І ви!

Гриць Золотесенький, роздимаючи ніздрі, щось знову записав до блокнота. Вчитель, відчуваючи, що втрачає самовладання, підійшов до нього впритул і запитав притишеним гнівним голосом:

— Послухайте, хто ви такий? — І коли Гриць Золотесенький із гордовитою незалежністю підніс голову, збивши назад смоляний чуб, повторив: — Хто ви такий, питаю вас!

— А ви не кричіть! — спокійно сказав Гриць.— Вам не вдасться залякати мене.

— Хіба сількори так поводяться? Так розмовляють? Мастодонт печерний — ось ви хто!

— Чому? — спокійно поцікавився Гриць, який досі ке чув такого слова — мастодонт.

— Якщо йти за вашою логікою, то весь світ можна звинуватити. Весь світ!

— Коли хочете, то весь світ теж не безгрішний,— з похмурою твердістю сказав Гриць.

— Не безгрішний? — І вчитель засміявся беззвучною, якоюсь негарною усмішкою.— Теж винуватий?

— Винуватий.

— У тому, що сталось у нашому селі?

— А чом би й ні? Думати треба, думати ніколи не зашкодить, а не сваритись і залякувати. Ви, золотесенький мій, ще зелепушка, мало бачили, а ще менше розумієте. Нічого, досвід прийде з роками. Але не давайте заснути своєму сумлінню, бо тоді самі себе й скалічите.

Ця розмова вже перестала казити вчителя — оговтався він, упевненіший став.

— Слухайте, ви про все це напишете в своєму дописі на морально-етичну тему? Про те, що весь світ винуватий?

— Напишу,— сказав Гриць Золотесенький і звівся.— Ніхто не заборонить написати так, як воно є.

— Так, так... А з головою сільради і з директором школи ви розмовляли так само, як зі мною?

— А чом би мав говорити інакше?

— Слухайте, коли так... І на вас вина лежить! Ви теж громадськість — сількор! І ви не додивилися за Кривулею, і ви могли б вплинути на дітей, щоб не йшли на баштан. То чому ж ви з себе знімаєте відповідальність?

— Я не знімаю,— з гідністю заперечив Гриць,— так що ви помилились.

І вчителю здалося, що він починає розуміти цю людину: саме отака вдача дала Грицеві право прийти сюди й так руба повести розмову. Він уважніше поглянув на Золотесенького — як той зодягнутий, як тримається; вираз упертих очей вловив — зосереджений, непримиренний...

— З іншими людьми теж говоритимете? — лагіднішим тоном поцікавився Василь Кіндратович.

— Аякже! З усіма, з ким слід. З кожного спитаю... Вибачайте, що часу забрав багато, але такий уже мій обов'язок!

— Який?

— Обов'язок сількора, золотесенький ви мій.

Гриць вийшов повільною, важкою ходою, і вчитель зостався в кімнаті сам. І відчув за мить, що йому... начебто бракує зараз Гриця Золотесенького, щоб говорити з ним далі, щоб і далі пізнавати чужу душу, проникати в світ чужих думок. І звідки цей дивний стан — немовби й справді в чомусь винуватий, немовби й справді причетний до якоїсь несправедливості?

Вчитель, не знаходячи собі місця, вийшов надвір. У небі сяяв холодний місяць, сонний сад був схожий на живу, невигадану феєрію. Гострий неспокій повив єство молодого вчителя — зараз, либонь, воно стало таким безмежним, що могло б вмістити весь видимий простір... Де той Гриць Золотесенький живе, треба до нього навідатись, треба договорити.

У саду, різко шелепнувши по листю, впало яблуко, і вчитель здригнувся.