Москалиця - Матіос Марія
Каже, ганяла їх горищем — аж: бочку із сушеними яблуками перевернула, шляк би був трафив ту ненажерну худобу — котів, що порозгодовувалися, як свині, а до мишей — але де тобі ліниві: мало не бавляться з мишами коти.
Перезирнулися мовчки вівчарі між собою, покивали головами нібито на знак згоди — а на завтра вже й у Панській Долині знали, що таки точно є щезнику Трав'яному. І мама йому— москалиця.
А скупіндра2 яка вже та приймачка-моска-лиця — світ такої не знав і не видів.
Казали, прийшла Полотнюкова (того ґазди, що з-під явора) до Онуфрійчучки залізну тасочку до хліба позичити, бо своя чи то заіржавіла, чи то розломилася. Ґаздині Марії вдома не було — лише сама годованка. Так і так, каже Полотнючка, мовляв, хліб надумала пекти, а таси діряві, чи не позичили би, сусіди... Посунула москалиця в комору, винесла три таси до хліба —велику круглу, середню кантову й малу квадратову —та й питає Полотнючку:
— Такі таси хотіли?
— Такі, — майже зраділа Полотнючка.
А москалиця далі й каже:
— То купіть собі самі, як ви ґаздиня. Таса — це не вила для сіна. Ми це не зичимо.
І закрутилася назад із крамом у комору.
Отож хіба дивно, що така прикра годованка досиділа в дівках до двадцятьп'ятки: кому дівка-тичка, та ще та, що знається з нечистим, до серця припаде?!
Уже хотіли Онуфрійчуки потай зговоритися з Полотнюками (тими, що живуть ближче до потоку) та й віддати Северину за їхнього старшого сина Михайла. Байка, що той Михайло мало не на вісім років був молодший.
Марія через день годованку (треба — не треба) до Полотнюків у потік посилає.
Полотнючка мало не через день до Онуфрійчу-ків ні за чим навідується, а сама швидкими очима обмірює-обмацує статки майбутніх сватів.
Вже мало не до старостів потай два обійстя готуються, хоча ні Михайло, ні Северина про те й не здогадуються.
Але як воно у світі є? Чоловік собі думає, а Бог, коли підсміюючись, коли плачучи, чоловікову судь-бу на свій манер підправляє. І лише дивиться, як чоловік Божим даром розпоряджається.
Отож черга розпорядитися Божою ласкою дійшла нарешті й до Северини, яка ні сном ні духом не здогадувалася, що й вона має свою цінність у Господа Бога.
Бо інакше б навіщо Господь давав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю улюбленицею?
...ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОКІВ після народження Северини Панську Долину знову заповнило військо. Таке саме метушливе й таке саме влазливе, як те, що колись стояло постоєм у Северининої матері Катрінки. Навіть із тією самою говіркою, хіба лише в інших мундирах та з пришпиленими до кашкетів червоними зірочками.
Сільські люди, що добре пам'ятали першу війну, тихцем між: собою перешіптувались, що начебто ці, теперішні, схожі на тих, давніх, так само, як діти бувають схожі на своїх батьків.
А може, ці, теперішні, хотіли знати, як задо-бре наслідили їхні батьки?
Чи мали намір який інший...
Війська на цей раз було багато.
Прийшли зненацька, не дуже гучно, але, виглядало, що твердо.
Проте ніхто ні з ким не воював.1
Навіть із бабами.
Лише сказали, що властпь тепер буде не цісарська і не королівська, а тільки наша.
А менше як у півроку військові русаки пішли по людях тутешніх: дивитися, чи добре ґаздують гуцули. На поміч — за поводирів і нашіптувачів — брали місцеву бідноту.
...ЗА ОНУФРІЙЧУКАМИ у Трав'яне прийшли вдосвіта.
І хоч як рано Северина вставала до роботи, гості з долини застали її, коли вона підперізувалася.
Ґаздиню Марію болів поперек, то вона, обгорнута поясом із непареної вовни і потовченим корінням гав'язу, вже третій день лежала на твердому — без перин — ліжку.
Ґазда Дмитро, завалений ліжниками й килимами мало не під стелю, також іще обертався на різьбленому ліжку під протилежною стіною, обраховуючи в умі цьогорічні приплоди та обмірковуючи роботи на осінь.
— Усім залишатися на місцях! — зненацька, без "добридень", з порогу коротко скомандувала воєнна людина зі зброєю у правій руці, впускаючи перед себе ще двох таких самих воєнних.
І Северина, зі страху й несподіванки, як тримала наполовину обгорнуту круг себе горботку, то так і випустила її з рук, не встидаючись, що залишається перед чужими людьми в самій нижній — хоч і до п'ят — сорочці.
Із сусідньої кімнати хутко вбіг господар у підштаниках — і тут же був укладений на підлогу по-турецьки з вимогою не рухатись.
Коли було з'ясовано, хто є хто, Северині наказали подати одяг ґазді й ґаздині.
Северина зо страху шукала речі вуйни Марії — і не могла знайти того, що до сьогодні знала із заплющеними очима. Вдягала ґаздиню — і в неї тремтіли руки.
Маріїні ж руки наче розбив параліч: вона не могла втрапити ні в рукава літнього кептарика, ні пов'язати на голові хустку. З очей їй чомусь котилися сльози. Але вона їх не втирала.
І не дала втерти й Северині.
Поки в хаті тривав обшук, Северина стояла маком посеред великої кімнати над вуйком Дмитром, що сидів зі складеними під себе ногами й дивився в підлогу.
Вуйна Марія, заціпивши від болю зуби, за наказом також сиділа на підлозі, впираючись на-задьсебе обома руками так, начебто її болів живіт.
Дивилася у вікно, звідки відкривалися тільки сині гори.
Горб за горбом і горбом прикритий.
Коли в хаті все вже було перевернуто догори ногами, речі зі скринь викинуто, а на дні однієї з них, очевидно, знайдено щось важливе, той, хто був за старшого, тицьнув ґазді Дмитрові під ніс кілька паперів і світлин:
— Що це за контрреволюція?
— Це, паночку, подяка мені від Цісаря за вірну службу й фотокарточка з престолонаслідником, коли він приїжджав до нас на фронт у окопи.
— А це що?
— Це наша "Січ".
— Що таке січ?
— Це таке руханково-спортивне товариство було в нашому селі з 1911 року. Ми ще хлопцями проходили там різні фізичні виправи. Але найбільше наші січовики боронили сільських людей від пиятики. Відмовляли людей від тої дурної справи. Бо тоді в Панській Долині урядував такий урядник, що одна корчма стояла перед вікнами громадської канцелярії, друга — по правім боці від неї, а третя — таки в канцелярії, де пан начальник з паном дяком та іншими панами забавлялися цілими ночами грою в карти при пи-ятиці. Наш посол — барон Микола Василько навіть до крайового сейму звертався з того приводу, але то нічого не дало. То ми, січовики, цих урядників-пияків трохи встидали. І так довсти-дали, що люди таки скинули того двірника. От що таке була наша "Січ".
— У вас була зброя? Прокламації проти радянської влади?
— Пане! Бійтеся Бога, пане! Яка зброя?! Ми тоді були майже діти, ми вчилися, що треба робити на випадок пожежі або якого іншого громадського лиха. Але без зброї. Ми марширували на сільському вигоні, щоб потім могли добре Цісареві в армії служити. А про вашу владу тоді тут не чули. Не було ще тоді вашої влади, пане. Навіть у вас ще тоді не було вашої теперішньої влади, коли ми "Січ" тут організовували. Порахуйте самі по роках, як умієте.
— Ну добре-добре. Філо-о-ософ... — перебив Дмитра офіцер. — Ці побрехеньки розкажеш, де питатимуть. І про румунську націоналістичну партію свою розкажеш, і про "Просвіту"... Ми вашу тутешню контру давно знаємо! Так що збирайтеся — і без лементу!
...Обхід представників нової влади скінчився тим, що пішли вуйко Онуфрійчук із вуйною Онуфрійчучкою у світ із Панської Долини без "будь здоров" так само, як колись щезла в повінь зі світу Катрінка. Точніше, обв'язаних кількома клунками, вчорашніх твердих господарів забрали великі чорні вантажівки, наглухо затягнуті брезентом. Казали, до залізної дороги у Вижницю. Звідки й закурилося за ними.
Аж по сьогодні.
...МОСКАЛИЦЮ РАЗОМ з Онуфрійчуками до колії не забрали — евакуювали на хутір, ближчий до села: в Лустун.
Сповістили, що громадянка Северин Северина Катеринів-на ні в документах щойно організованої замість примарії сільради, ні в церковних записах членом сім'ї політична неблагонадійних і куркулів Онуфрійчук не значиться, що використовувалася в господарстві як наймана сила, тому ізоляції не підлягає.
їй дозволили продовжити одноосібне життя, для чого взяти з собою лише клунок особистих речей, кілька черепків із Онуфрійчукової комори, дещо з реманенту та пару кошиків їстівного.
Якраз в одну підводу все й помістилося.
Хіба що потайки від військових Северина загорнула в хустку австрійський настінний годинник, привезений вуйком Онуфрієм із війни. Взяла на пам'ятку про своїх добрих господарів. Рівномірне й одноманітне цокання старого механізму в кімнаті, де довгі роки спала Северина, як не дивно, завжди додавало їй рівноваги й спокою. І це, напевно, була єдина річ, що зберігала домашнє тепло господарки, яку чужі й злі люди щойно прирекли на загибель.
Щоранку вуйкова рука або рука Северинина продовжувала безконечне життя цього розумного й невтомного механізму, серце якого містилося чи то в запечатанім тілі, чи в язикатому маятникові. Ніби підтверджуючи незмінність людського тривання.
Проте, як з'ясувалося, ніщо не є таким мінливим, як життя людини, коли в нього непрошено втручаються інші люди.
Оскільки дівка своєї хати не мала, військові люди дали їй дозвіл вселитися ближче до села, в літню стайню для худоби, що належала колись ґазді Косовану, якого замели у світи в один день разом із Онуфрійчуками та іншими ґаздами.
...ТО БУЛА НАВІТЬ НЕ СТАЙНЯ, а стаєнка-зруб, із маленьким, ніби в'язничним вікном, укрита дранкою. Розміром так десь чотири на чотири метри.
Дивне Северинине житло, попри всю свою непридатність для проживання людини, мало одну безсумнівну перевагу: потемніла від часу й дощів будівля, здавалося, колись раптово зіскочила з людного місця й задньою стіною вросла в крутий горб, порослий густим буковим лісом.
Горб нависав над стаєнкою, захищаючи її дрантивий дах від вітру та дощу. Ба, більше того — горб тепер служив мовчазним сторожем і захисником бідної сироти, розчавленої ще одним — несподіваним і неочікуваним — поворотом своєї долі.
Втомлена з нервів, далекого переходу й непевності, Северина сиділа на порозі теперішнього свого житла й роздивлялася нове місце.
Обіруч стелилися нетолочені трави колишніх Косованових пасовищ і обнесених загінок для худоби.
Міде ними тоненько вилася худа стежка до кладки — такої самої худої: шириною в дві зрубані молоді смереки. Рівно стесані від кори стовбури легко перекидалися через воду з одного на другий бік потоку.
