Зануда - Черкасенко Спиридон

Але ж... Він також хоче щастя, і хворий хоче, і вона обіцяла дати його... А тепер... Але він не може віддати її, свою єдину ясну мрію якомусь йолопові. А вона?..

Він широко розплющив очі і глянув на неї. Люся сиділа, нахиливши голову й дивлячись убік. Кругленьке, як буханець, рум'яне обличчя її з вузенькими сірими очима, з гарненьким носиком і кругленьким з ямочкою підборіддям виявляло якусь пригнічену байдужість...

— Так-таки не можна? — прошептав Дубчеко.

— Сам знаєш,— відповіла.

— Що? що я знаю?.. Я... знаю, що ти мене кохала, а...

— І тепер кохаю.

Навіть голови не повернула, як манекен.

— Чому ж ти тоді... за нього...

— Тато каже, що ти не виживеш, що...

— Гаразд... але ж я ще. не вмер, ще... зарано ховати...

— Тато каже...

— А ти... ти?..

Мовчання.

— Ти змагалася?.. ти протестувала?..

Мовчання.

— А коди я не віддам тебе? розумієш — не віддам...

Люся злякано глянула на нього.

— Не віддаси?.. Як?.. Я мушу йти за нього.

Дубченко задихався.

— Не віддам!.. не підеш...

Бився головою об подушку, скрипів зубами...

— Нехай же я сам знищу своє щастя...

Він хутко схопився й сів; на синім обличчі його вималювалася скажена зненависть і лютість... Простяг руки, щоб ухопити її за горло, але вона пронизливо скрикнула з переляку й, ухопивши сак, не озираючись, вибігла з кімнати.

А він упав і завмер.

— Господи, Мати Божа, спаси й помилуй! — прокинулась од крику й зашептала баба.— Старий, старий! — будила вона діда.

Дід підвів голову.

— А вийди лишень, що там таке. Ніби ввійшло щось.

— Приверзлося, мабуть, тобі,— буркнув дід, але зліз з печі й вийшов. За хвилину він увійшов до Дубченка, котрий лежав нерухомо.

— То ви, паничу, виходили й дверей не зачинили? — спитав дід.

— Я,— тихо ворухнув губами Дубченко.— Діду, подайте мені он на столі пляшечку, оту маленьку...

— На вас лиця нема, паничу. Казав же ще вчора — пошліть за лікарем. А фершал, цей що, хіба він тямить? Кажуть, що він холеру пускає на людей... А сам щодня п'яний.

— Йдіть, діду, не балакайте дурниць...

— Та я ж що? Люди плещуть. За що купив, за те й продав.

Дід вийшов.

Дубченко лежав як мертвий, тримаючи в руках пляшечку.

"Нічого не зосталося більш... Життя йде десь осторонь, велике, могутнє. Сила таких, як він, кволих, безсилих чіпляються за нього невість чого, біжать, поспинаються, падають, знов біжать, знов чіпляються. Як гидко! Чи не краще одразу звірити рахунки, бо кволим нема місця на тій колісниці життя. Ах, Люся, Люся!.. Там сидить пикатий молодий дяк, певне, випивають з панотцем, балакають про посаг, поволі, докладно, до дрібниць... Буде весілля, вони зійдуться, обоє здорові, ситі, він буде попом, вона попадею; наплодять багато дітей — і всім буде доволі місця в житті. А він? Завтра прийдуть школярики, він не вийде до них. "Діду, а Михайло Харитонович?" — спитають. "Та в себе ж, в кімнаті".— "Невже спить досі?" — "Він, голуб'ята,— скаже їм дід,— слабий дуже, хворий. Стривайте, я розбужу". І на гарненьких, ясних видочках їхніх ляже тінь, і вони нетерпляче чекатимуть, поки вийде з кімнати дід і... Ні, ні, він не може..."

Дубченко жбурнув од себе пляшечку, перевернувся і, припавши лицем до подушки, голосно заридав...

Увійшла тихенько баба, глянула й похитала головою. Дві старечих сльози скотилися їй по обличчю. Вона підійшла до ліжка, сіла на стільця й поправила на ліжку ковдру, а він повернув голову, поклав їй на коліна й ридав, ридав мовчки, без скарг, без слів. Бабуся гладила його по голові чорною шкарубкою старечою рукою й також мовчала, не питала нічого.

Навіщо?.. Вона, що бачила життя й була колись молодою, гаразд і без слів розуміла його.

* * *

У-у-у,— виводив у грубі вітер. Дуло крізь щілини в вікна; блимала лампа; темні, невиразні тіні колихались по стінах. А в вікна дивилася чорна непорушна пітьма. Знов насовувалася сполохана несподіваною пригодою зануда й вела за собою важкий сум і гнітючий холод самотності.