Зануда - Черкасенко Спиридон

(Малюнок)

Сірий-сірий, холодний, мокрий жовтень. Зануда безпорадна прослалася довкола, оповила ген у балці село з настовбурченими солом'яними дахами й ожередами, з натвоголеними деревами, сховала нёбо за кострубатими, мокрими, брудними хмарами й тихо-тихо плакала дрібними, рясними, довгими сльозами або голодним псом скиглила попідвіконням, слизькою гадиною прокрадалася до серця й уливала в нього отруту зненависті до життя, до людей, До самого себе...

Бррр... гидко, холодно й гидко.

На одшибі, за селом, на горбочку, самітно похилилася стара, обдерта хата з кривим, на підпорах, ганком. До піддашку прилипла облуплена дерев'яна вивіска, а на ній подекуди ще можна було розібрати: "Иванко... ая з... ем...я ...ла". Решту стерли час, дощі та вітер.

Ліворуч од ганку троє вікон; замість шибок де-не-де більмами білів папірець, а праворуч — двоє дір у вікні було заткнуто старими онучами. Ані деревця, ні огорожі...

Хата стояла вже десятий рік, підсліпуватими, неморгаючими очима своїх змарнілих вікон дивилася наниз, у балку, на село, дивилася байдужно, як десять літ тому, так і зараз, тільки під час холодної жовтневої сльоти визирала ще більш самітною, чужою всім, мізерною.

Правда, вранці, сливе щодня, простягалася од села до нудьгуючої хати жива, рухлива смужка, з гомоном, викриками, вереском пірнала в темних сінях, на кілька годин сповняла хату чужими їй згуками радощів, реготу, руху, гармидеру, галасу, що часом змінялися химерною тишею або розмірним гудінням, а передвечірнім присмерком вона знов простягалася до села й ховалася за хатами. То школярики, хлопчики й дівчатка, несли до школи свою гомінку, чисту радість, на який час порушали застиглу в ній тишу й нудьгу і зникали до завтрашнього ранку.

Натомість приходив дощ і тихо-сумно шамрів, утворюючи потроху задушливу атмосферу нудьги гнітючої, від котрої більш, ніж від пекельної гуркотні, псуються нерви, болить голова й тисне серце важким передчуттям.

А то, іншої ночі, натрапить на самітну лихий вітер, гуде, виє, як голодний вовцюган, і тоді виникає непереможне бажання впасти на ліжко, затушкуватись з головою в подушки, аби не чути того розпачливого виття, що ніби тупою пилкою водить по напружених оголених нервах, і... і ніколи не підводитись.

* * *

Сьогодні неділя. Смеркає. Від того, що зранку в школі нікого не було, темрява, нудьга й тиша, три рідних сестри, ніби стислись, згускли до фізичного вчуття їх, і мимоволі робилося лячно зайти до шкільної кімнати.

В сумежній, малесенькій Кімнатці, де мешкав Михайло Дубченко, вчитель Іванківської земської школи, тьмяно блимала бляшана лампа, з паперовим зеленим абажуром; в обсяг світла попадали тільки стіл, з розкиданими по нім паперами, зшитками й книжками, узголов'я залізного ліжка з покуйовдленою подушкою й старий дзиґлик, на котрім було розставлено кілька пляшечок з ліками.

Дубченко, напівроздягнений, розхристаний, в стоптаних пантофлях, стояв біля вікна, притуливши гаряче чоло до холодного шкла й, не моргаючи, дивився в пітьму; крізь щілини поза шибками дуло, але він не звертав уваги й стояв, не рухаючись. В голові — ані думки, в серці — пустка.

За дощаною пересічкою в сусідній пекарні на печі ритмічно хропів дід, шкільний сторож, а поміж тим хропінням чулось таємниче, загарливе шептання:

— "Поти ти стояв, поти ти баяв, поти ти розкоші мав..."

Десь, чи біля дверей, чи в протилежнім кутку, зацвірчав цвіркун, раз, другий, непевно, несміливо, ніби випробуючи, чи не зрадить ця принишкла тиша.

— "Стала я знати, Бога милосердного благати,— чулося далі хвилисте шепотіння,— від переполоху помагати нарожденій, хрещеній рабі Божій Юхимії..."

Цвіркун, перечекавши якусь мить і впевнившись, що ніякої небезпеки немає, дрібним дзвоном сповнив кімнату. Але дід раптом хропнув з протягом так, що аж шибка задеренчала, потім відсапнув важко, й чути було, як він перевернувся на другий бік. Цвіркун жахливо вщух, і тільки набридливе шептання, часом уголос, лізло крізь щілини.

— "Як віничок у хаті змітається, так місяць на небі зменшається..."

— "Тут тобі не стояти, огнем не розпікати, морозом не осипати..."

— "То я тобі голову відрубаю, відламаю, відсікаю..."

Хтось черкнув ножем по горшкові.

Дубченко здригнувся од несподіванки й ухопився за герце.

— Пху! ч... ч... чорт! — важко відіткнув він і повернувся од вікна.— Що воно?

Він почав дослухатись.

— "Свята земле Тетяно, і ти, водо Уляно, дай мені води од великої біди — нарожденій, хрещеній рабі Божій Юхимії..."

"Баба переполох Химці виливає",— догадався він.— А! це школа... в школі переполох виливають, чарують... Світло й темрява, наука й забобони поруч... Хто сильніший?.. Сили, сили й змоги немає змагатись... А!.."

Озирнувся по хаті, пройшовся кілька разів і вхопився за голову.

— Ах, нудьга... нудьга... Прокляте життя! Здохнути б швид...

Закашлявся довгим, задушливим кашлем, вхопившись руками за запалі груди й зігнувшись од болю; хитнувся вперед, назад, зачепив ногою стільця й упав на ліжко, важко застогнавши. Жалібно дзенькнули під ним перетачки в залізній, розхитаній кроваті, й гнітюча тиша запанувала в кімнаті.

Голова пішла обертом, затуманилась, очі закрились, і високо підіймались руки на грудях, що двигтіли й рухалися, як ковальський міх.

Баба вже скінчила своє чарування, загасила світло й заспокоїлась. А в грубі стиха почав висвистувати вітер, щодалі гучніш і гучніш.

Легко було думати під таку музику, тільки думки ті... Краще не думати!..

Краще було б упасти, упасти... Перед ким?.. Вона сьогодні вже не прийде... А! все одно, аби людина близька... але доконче жінка... краще над усе мати. Впасти навколішки, покласти голову їй на коліна, палкими словами й буйними, гарячими сльозами вилити весь біль, всю скаргу на прокляту самотність, що через усе недовге самостійне життя була єдиним вірним супутником на молодім шляху; хотілося скаржитись на те, що од тієї вірності тікав би світ за очі, одо та страшна вірність холодним темним муром стояла завжди перед очей і ревниво ховала за собою щось таке хороше, про що марилось давно-давно, ще в школі на виході, потім з початку працювання, а тепер часом ввижається...

Ні, не ввижається. Це дійсність, але... Чому вона сьогодні не приходила? вона, його Люся. Щось перешкодило, певне. Ах, так...

Серце йому занило, й червоні плями на щоках зникли; розкрились великі запалі очі і з жахом дивилися в стелю.

Хотів підвестись і впав на подушку, закашлявшись.

Так, сьогодні не прийде вже, бо приїде... вже приїхав той... вона казала, що приїде гість, молодий дяк з сусіднього села.

Так хочеться ласки, ще сливе неспробованої, теплого співчуття, прихильного погляду.

Нехай би собі вітер окселентував у димарі чи в грубі, нехай собі чорна зануда непорушно дивилась б у вікно... Нехай... Від того ще тепліше було б почувати ласкаву, ніжну руку на гарячій голові, ще ближчою здавалася б близька істота, слово втіхи ще більш бажаним...

І самотність хоч на хвилину зрадила б і дала спроможність почути себе на мить людиною, не тільки вчителем...

Важко, голова палає...

А вітер, вітер який розібрався, аж школа двигтить... Ні, не вітер то... Щось сіпає за клямку, стукає... Хто б воно був у такий пізній час?..

Дубченко підвівся, глянув у годинника. Була восьма година. Рано ще. Хто ж то?..

Він зодяг піджака, встромив ноги в пантофлі, й вийшов через шкільну кімнату в сіни, і не чув, як його обхопило холодом. "

— Хто? — спитав.

— Я... Одчини, Михайле,— була відповідь.

— Люся... Прийшла?

Все тіло йому затремтіло щастям невимовним. Він тихо сміявся й тремтячими руками одсунув засув.

— Люся, мила, хороша...

— Зачиняй, зачиняй, холодно, а ти... босий, чи що?

— Ні, ні,— говорив він, засуваючи двері.— Ходімо до кімнати.

— Я на часинку вирвалась, ніби до писаря за книжкою. Дід спить?.. А то ще балакатиме скрізь,— шептала вона.

— Спить, спить, не турбуйся. Йди ж до кімнати.

Ввійшли. Його не можна було пізнати: він сіяв, радів, як дитина, й ніби поздоровшав.

— Сідай, серце, отут сідай, коло столу.

— Стривай, скину сак.

Вона роздяглась.

— Дух який важкий в кімнаті,— промовила Люся, сідаючи на стільця.— Ліками пахне... Як же ж ти? Легше тобі?

Раптом засмутилася, й в очах вималювався біль і страждання.

— Ти прийшла — й мені легше.

Він узяв її руку, припав до неї сухими спраглими вустами й довго-довго не одривався.

— Так, мені легше... Занудився на самоті... Думав не прийдеш... А ти... люба, хороша...

Кашель, довгий, хрипучий, кинув його од неї: він нагинався, випростовувався, заходився, затуляв рота, силкуючись зупинити його, але знов хапався за груди, знов заходився й аж посинів.

Люся з острахом схопилася, взяла його за плечі й підвела до ліжка.

— Ляж, ляж, тобі шкодить рухатись. Стривай, я скину піджак. Так... отак краще буде.

Вона вкрила його теплою ковдрою, поприймала пляшечки з ліками й сіла в узголов'ї, нахилившись над ним і поклавши руку йому на чоло.

Дубченко закрив очі й важко дихав. Після кожного такого вибуху голова йому йшла обертом і хотілося заснути.

Балакав, не розплющуючи очей, тихо, зупиняючись на кожнім слові.

— Тяжко, серце... Швидко край. А не хочеться... не хочеться... Жити б... пожити б ще хоч трішечки... Я ж молодий, зіронько... Я ж ще не той...

Підвівся, щось пригадавши, втопив в неї пекучий, ворожий погляд палаючих хоробливим палом очей.

— А той... приїхав?

Вона не в силі була витримати пильного, питаючого погляду й одвернулася. Тихо, пошепки відповіла:

— Приїхав.

— Сватає?..

Вона мовчала, й, немов прибита, якось зігнулася, й дивилася вбік.

— Чого ж мовчиш?.. Сватає, питаю? той... твій дяк... Виходиш за нього?..

Вона закрила обличчя руками й заридала, глухо, розпачливо, вся здригаючись.

Дубченко ліг і заплющив очі. Вона зрозуміла, що він уже догадався, й підвелася.

Він почув, але очей не розплющував, ніби не міг.

— Посидь ще хвилинку,— промовив.

Люся покірно сіла, дивилася на його помертвіло-бліде, як у покійника, обличчя й з жахом помітила в нім щось нове, чого ніколи не бачила. Інстинктивно одсунулася трохи.

Дубченко мовчав, але груди високо підіймалися.

— Ідеш? — нарешті промовив.

— Треба йти, Михайле, я на хвилинку ж вийшла...

— За того, питаю, йдеш? .

Скривилася од болю й тихо відповіла:

— Інак не можна, ти ж знаєш...

...Так, не можна, за хворого не можна: здоровому треба здорового...