Круговерть (збірка) - Стус Василь

Риданням поночі.
І перетягну горло, мов жгутом,
затисненим в кулак промінням місячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
твій крик самотній.
В вікні пливе подвоєна ріка
мого прощання. Синь стає густою,
аж фіолетовою. І рушають зорі —
черлено-ярі п'яні близнюки.
Помру — дорання. Вліво заплива
моя кімната. Коситься вікно.
І так, як місяць утіка з-за хмари,
з-під брів мої важкі втікають очі.
Уже моє загоготіло небо.
У пару пневматичних молотків
ударило. Спливають сосон крони,
мов однокрилі ворони — в пітьму.
І залоскоче серце язичок —
маленькою блакитинкою. Раптом
набухле серце підійде під груди,
ти — між землею і його биттям
затиснений, і вдаришся, мов птаха,
заломиш груддям рятівне крило.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрій. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.
Так ніби кратер залива грозою.
Востаннє перехлюпнулась ріка
мого прощання.

2
На дальнім березі — високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
тріпоче полотном, палахкотіє
від жовтого до ярого і до
блакитно-синього. Стоять старцями
і остигають чорними серцями
високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття.
Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини — мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говоріть мені,
чи задаремно розколовся гнівом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
востаннє виважусь на спізнених порадах,
на нових кривдах і на ваших правдах.
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.

ДОДОМУ!

В ілюмінаторі
вже труби заводські
і терикони —
головою в хмари.
Аеродром!
Спалахують пожари
далеких домен.
Вже крила вечора
відлопотіли.
Замріли зорі.
День гойднувсь і згас.
А ти гориш,
ти твориш, вічно поривний,
о залізнобетонний
мій Донбас!
Йдем на посадку...
Спраглими грудьми
розкрилений
літак на землю падає.
Я скучив за тобою,
рідний мій,
моя важка,
моя вагома радосте.

* * *

Ми не перші, і не останні
Під розгойданим небом стали...
Ми добою до бурі поставлені
Лицями славними.
Як могутні дуби-запорожці,
Нам кремезними бути хочеться..
Молодий у борні не поточиться —
Молодий повен моці!
Лиш високого неба,
Тільки б льоту високого —
І спочину не треба,
Ані спокою.
Дружньо линути раді ми,
Занедбавши поради,
Проміж звичними правдами
До незвичної правди.
Юнь вируюча! Молодосте!
Нерозважний Ікаре!
Виростаєш ти гордістю,
Літами караною.
Хай не перші і не останні —
Та завзяттям серця насталені...
У міжзорря! До дальніх гаваней
Вирушаймо!

СВІТАНОК У ЛІСІ

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов'ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.

* .* *

Захмелів землею дуб,
Захмелів коньячним духом,
Почорнівши од натуги,
Золотавіє од дум.

Запорожець — нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дідьком гнаний, вітер нісся,
Шарпав крону, в дупла дув.

Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.

Мало років і століть,
Мало зим і хуги мало,
Аби геть пооблітало
Листя із козацьких віть.

Мало років і століть,
І зичливості, і злості.
Він стоїть, простоволосий!
Вітер дме, а він стоїть.

Вітер дме, а він стоїть.
І пірнувши, наче в віру,
В небі горнім, в небі зірнім,
Як вогонь палахкотить.

Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускає.
Золота корона сяє.
Тільки — вершник — без коня.

Синій коню! Долинай.
Тільки скоро! Долинай.
Бачиш — поруб? Долинай.
На сю пору.

* * *

Нашорошений пролісок —
Ніби зайчик уважний
До вітрів і до шереху
Розвесіння гіркого!

Нашорошений пролісок,
Туги синій вістуне,
Годі смутку! Землі пора
Молодою квітчатись!
Нашорошений пролісок,
Зупиняй подорожнього,
Хай схиляє чоло своє
У доземнім поклоні.

Нашорошений пролісок —
Мов дитячий несмілий крик:
Бути радості на землі,
Доки проліски дзвонять.

* * *

Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тінь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...
І відійшла. І скоро відійшла —
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?

* * *

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще — в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А вимиті росами дерева?
А пряжка міліціонера?
А багнет караульного?
А мідні емблеми на
гембльованій голові?
Всюди — сонце.

* * *

Тобою я ввесь проранений.
Вигойдує серце гнів.
Любив. Та любов не вигоює,
Бо й зцілитись не хотів.
Любив — як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав розплати.
Даремно. Не заслужив.
Ані прощення. Ні чемної
Відмови — анічогісінько!
Як пісок на зубах — щемів
На серці військо.
Воюйте ж мене, воїтелі!
Вам треба — я можу завити,
Вам треба — я зможу за вітром
Літерами розгубитись між тител.

* * *

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак — порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав,
але
не прийшов і в неділю.

* * *

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.
Чиюсь печаль
пронесли на крилі у тренах
останні журавлі...
А ми з тобою палимо багаття,
набравши хмизу. І при цім вогні
виводить тушшю силуети ніч
скорботна і розірвана на шмаття.
І видалося на єдину мить,
що ніч горить, і ми горим, і небо,
розпечене, вже рятувати треба,
бо спалахне й одразу догорить.
Що ніч, мов магма проплива розплавлена,
що й ти, схилившись на моє плече,
шукаєш інших і чужих ночей
і з них у сні, мов риба, виринаєш,
чужа і рідна. Загаса вогонь.
І я один. І ніч самотня тліє...
Боронь мене, печаль моя, боронь
того, хто боронитись не уміє.
Похолодніло. В тебе сон пройшов,
зчорніла ніч нас разом огортає.
— Я так бажаю...
— Завше ти бажаєш, — відповіла, —
і все не знати що.

* * *

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.

ЕССЕ НОМО!

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимірять глибінь,
Як людські груди виміряють кулями.
Пізнать непізнане,
Щоби потому
Його навіки заховати в землю...
Мені життям даровано безсмертя
І вічну молодість.
Я виростав. З землі.
І син землі,
Не можу зупинитись.
Та й спинить
Мене ніхто не може.
Кожен день
Я чую, як болять мене мої
Уміння і звитяги,
Кожен час
Я чую — раптом надірвуться груди,
І серце вискочить, немов гомункул,
І буде глузувати з мене:
— Що
Зробив ти доброго в житті своєму?
Спотворив я,
А не перетворив,
Велику землю,
З людським серцем схожу.

Вона тріпоче
У моїх руках,
Простертих
У світи безкраї...
Погляд
Темніє мій,
І ошелешене
Моє темніє небо
Ніяк не можу
Зросту я дійти,
Не можу вивірить
Свою натуру
Великою любов'ю,
Щоб відчуть
Биття земної магми.
Земле рідна!
Я виросту! Я піднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осінній сад
Свої обтрусить зорі...
І тоді
Прозорий
Од любові й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.

СЛОВО

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим...
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре під горло підійде
І мучить довго.
Бо в кожнім покрику гучнім,
У кожнім слові,
Ми наші мрії, наші дні
Згубить готов і...
Свої радіння і жалі,
Свої тривоги.
Велеречивих на землі
Рятуйте, боги.

* * *

Генерали завше дуже добрі
(бо ж поганий — що за генерал?).
Наш — і справедливий і хоробрий.
Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.
Ні спочину хлопцям, ані сну.
Постіль — жужмом. І в пітьму нічну,
прихопивши зброю і лопатки,

речові мішки, уривки мрій —
тих, що при солдатськім узголов'ї...
Несемось, немов на безголов'я.
У шеренги вишикує крик

командирів — і пішли гасати
по яругах, по нічних стежках...
— Бадьоріше повертайтесь, братіки, —
генерал, зціпивши зуби, скаже.

Мов чорти, по груддях біжимо.
Візьмем сопку — то заробим грамоту.
Генерал — як батько для солдата.
Начебто за Богом живемо.

* * *

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь —
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта-
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.

В білому небі не видно зір.
Зорі — в чорному небі.
Коли на очі спадає сон.
і ми, потрапляючи в одну з облуд,
думаємо: поснув цілий всесвіт,
на планеті
квітневі брості
у глухі барабанять шиби,
карокорі сади
судомляться од земного крику,
затисненого в маленькі
отерплі кулачки,
до болю стислі.

Вишумовує море,
і повняться дерева
неспокоєм магми.

Коли на землю спадає тиша
яріючих мезозойських зір,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
коли близ берега
тільки світло чужих безсонь —
планета обертається
так лагідно,
як матері колишуть
приспане дитинча,
планета летить
своїм завороженим колом.
І тільки магма,
і тільки море,
і тільки сосни
побіля урвища
видають неспокій
благісної землі.

* * *
II
То — пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати — закабаляти?
Ах, ти така...

Хай щастить.