Мазепа - Лепкий Богдан

Такої комплекції наш гетьман і — годі".

"Але що йому не наскучать ті юбки?"

"Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!"

Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.

"Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:

"Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить".

"Як риб на вудку".

Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:

"Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?"

"Тс!.."

На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.

"Гетьман із воєнної ради вертає!"

Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.

"Та й накурили ж ми в тій хаті".

"Ніби архієрей у церкві накадив".

Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.

* * *

Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... "Слухай, що Меншиков каже".

Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.

"Не остався наш гетьман у царя на обіді",— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.

Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.

"Здорові були!" — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?

Такої ситуації вони не пам'ятали.

Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж, здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?

І старшини стали перешіптуватися між собою.

"Навіть у царя на обід не залишився!"

Це їх турбувало найбільше. Це був дійсно поганий знак.

Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив...

"Що сталося?" — питали Кендзєровського.

"Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене",— відповів і, зітхаючи, вийшов.

Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.

"Може, які листи?"

"Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився".

"Цар — нахабна людина. Чи не обидив він його?"

"Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи".

"Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися..." — зауважив хтось.

Гетьман ходив, ходив, ходив.

"Ви, як собі гадаєте,— озвався Апостол, шарпаючи свій вус,— а я таки йду. Не люблю такої гостини".

Вийшов Апостол, а за ним й інші. Двері, немащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні.

Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.

"А тамті де?"—спитав гетьман, розглядаючись по хаті.

"Обідати пішли".

Орлик несміливо приступив до гетьмана: "Ваша милість теж зводять прийняти обід".

Гетьман заперечив головою: "Не хочу!"

Це "не хочу" було так сказано, що Орлик і не питався далі.

Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?" — спитав, силуючися на усміх.

"Спасибі милості вашій. Живемо помаленьку".

"Гірке це наше життя, панове товариші, ой гірке! Ворогові своєму такого не бажаю".

Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поручча.

Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!

Гетьман здригнувся: "Стріляють цареві до обіду!" — процідив крізь зуби.

Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.

Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обіда навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висків. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обіда. Невже ж посмів би цар тепер, коли стільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його престол, котрий тріщить, як отсе старе крісло, на якому сів гетьман,— невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?

Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.

Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість з собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим,— прийшло Ломиковському на гадку.

І він стихійно і не надумуючися довго обхопив гетьмана за коліна: "Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голоді сидіти. Будь ласка!"

"Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу".

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалітися не любив.

"Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жодної подяки не зажив би за службу і за вірність свою".

Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.

"На віват стріляють прокляті!" — вихопилося Горленкові.

Гетьман пильно подивився на нього.

"Стріляють!"

І він гірко всміхнувся, і поправився у старім і невигіднім кріслі.

Як же він постарів,— знову промайнуло їм через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком.

І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а поганої царської на кращу, божу, службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг зайняти його місце й гетьманувати так, як він.

Мазепа ніби їх гадки відгадав: "Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі".

Горленко стиснув рукоять шаблі, Ломиковському очі засяяли.

"Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки — не підемо в Москву шукати науки".

"Не підемо!"

"Чого ж ви стоїте? — перебив їх нараз гетьман.— Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! так".

Старшини крісла до гетьмана притягнули.

"Присуньтеся, щоб не балакати голосно".

Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: "Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчиться. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є,—— то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник. Станіслав Лєщинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви, що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв: "скачи!"

"І що?"

"І — цей скочив..."

"Монгольська деспотія".

"А в нас анархія слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити".

Ніхто не перечив.

Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

"Але ж стріляють до біса!" — зауважив Ломиковський, і гетьман знову допитливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.

Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта.

Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш.

І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився завдати йому питання: "Що ж там на тій раді було?"

Гетьман здивовано подивився на нього.

"Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна?" — відповів нерадо.

"Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментара і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти".

Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. Їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент: "Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть мою честь!" — вони безперечно пішли б, не зважаючи на ніщо.

Але гетьман не сказав того. Ще не пора.

Потягнув їх злегка за поли: "Чого ж би ви зриваєтеся, сідайте! Невжеж гадаєте, що Мазепа дасть обіджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь і начальник України, теж не потребую.. Мій титул нині не згірший від королівського польського, а за значіння я з ним також не мінявся б.