Самотній мандрівник простує по самотній дорозі - Петров (Домонтович) Віктор
Він людина суцільної натури. Вінсент Ван Ґоґ людина крайніх становищ. Він людина кінцевих, безкомпромісових ситуацій. Він знає лише "або-або", ніколи "і-і". Він не шукає узгоджень. Він не залагоджує, а розсікає, розрубує. Хоча б це було власне його серце, власне його тіло, власне життя.
Любовна поразка приходить для нього, як суцільна катастрофа. Він переживає кризу. Зі своїх життєвих рахунків він скреслює все те, чим він жив досі, він перекреслює все своє попереднє життя. Він більше ніколи не мріятиме ні про лаковану карету, ані про свій дім, про те, щоб стати добрим буржуа, торгувати картинами або полотном чи рибою, бути таким, як його дядько. Більше ніколи в житті він не носитиме лискованого циліндру.
Разом з поразкою в любові в ньому прокидається огида до дальшої праці, нехіть до торгівлі, служби, професії продавця. Витворюється своєрідний психологічний поріг, через який він ніколи не зможе переступити. Виростає стіна, в якій він не знайде жадного проходу. Минуле затемрюється.
Ворожий до минулого, гидуючи з сучасного, окрадений щодо майбутнього, він живе без споминів, але й без надій. Індивідуальна воля губить свій розум супроти становища, в якому він опинився. Він ніколи не переборе того, що сталося. Він житиме під примусом, без можливости вільного рішення або вибору.
Перша поразка в любові вичерпала його назавжди, позбавила сил для відродження. Вона визначила для нього весь дальший тип його любови. Відтоді любити означатиме для нього лише одне: зазнавати поразки. Усі дальші його кохання стануть досвідами любовних поразок. Любити це й значить: бути нещасливим.
Бувають люди остаточних потрясінь, він належить до їх числа. Він примушений почати своє життя знову. Вмерти й народитися вдруге.
З Лондона від директора тамтешнього філіалу, Вінсентового шефа, приходить лист. Шеф викликає його повернутись, але батьки вагаються. Вони не наважуються відпустити Вінсента самого. До Лондона він їде з сестрою, давши обіцянку, що він не робитиме ніяких спроб побачитися з Урсулою.
Але що таке слова, що таке обіцянки й запевнення супроти любови, яка поглинула його цілком?
Свою подорож до Лондона, перебування в Англії він використовує, щоб зустрітися з дівчиною, яку він кохає. Він її бачить. Він говорить з нею. Але все ні до чого.
Урсула знає лише одну відповідь:
— Даремно настоювати!.. Покиньте!..
Покинути?.. Якби це було можливо!..
В родині відчувають щирий жаль до нещасливого юнака. Батьки хотіли б допомогти юнакові. Чи не слід було вирвати Вінсента з Лондона?.. Заходами дядька Вінсента в жовтні 1875 року переводять у Париж до централі.
Батьки сподіваються, що зміна місця й обстанови, службове підвищення принесуть Вінсентові користь. Мавши добру посаду, поглинений новими враженнями, можливо, він забуде про Урсулу. Любовний сум мине, і він знов поверне собі внутрішню рівновагу.
Поверне рівновагу? Забуде про дівчину? Уже наприкінці другого місяця, в грудні, він не витримує. Буря його несе. Він виривається з Парижа, їде ще раз до Лондона, щоб ще раз зробити спробу. Однак Урсула категорично відмовляється бачитися й говорити з ним.
Нещасний юнак повертається до Парижа розгублений, прибитий, в цілковитому одчаї. Щось тріснуло в ньому, щось всередині урвалося. Він остаточно вибитий з колії.
Він живе, агонізуючи. Не живе, а животіє. Знемагає. До праці він цілковито нездібний. Як службовець, він стає зовсім неможливий. Він не відчуває найменшого інтересу ні до праці, ні до Парижа. Дуже часто він зовсім не приходить на роботу або, з’явившись на мить, зникає без сліду.
Він живе, немов очманілий, в безбарвних присмерках, відсутній, сповнений глибокого суму. Єдине, на що він ще здібний, це блукати по Лувру. Він переходить по залах, з зали до зали, від картини до картини. Але й це не може розважити його, не приносить йому ні відради, ані втіхи.
На запитання батьків централя відповідає:
— Вінсент не надається бути продавцем!
Перед Різдвом, не питаючи дозволу, не беручи відпустки, він їде додому й лишається до січня.
Коли на початку січня 1876 р. він повернеться до Парижа, фірма "Гупіль" (тепер "Буссо й Палядан") скористається з цієї нагоди, щоб відмовитися від його послуг.
Між паном Буссо й Вінсентом відбувається розмова.
— Чи можу я гадати, що я лишатимусь на роботі цей рік? — запитав Вінсент пана Буссо при зустрічі.
Але Буссо заявив йому:
— З першого квітня ви можете вважати себе вільним. Будьте вдячні за те, чого ви мали змогу навчитися в нашій фірмі.
Вінсент не перепрошує.
Прийшла весна, березень. М’який вітер приносив солоний пах моря. Промені сонця ніжною долонею жінки пестили йому обличчя. Синява димка затягала далечінь Сени. Кам’яні мости, втрачаючи свій тягар, тремтіли в коливаннях блакитного світла.
Вінсент нездібний витримати свій одчай і свою нудьгу. Нікого не попередивши, нічого не сказавши, він раптом виїздить до Голландії. Щось всередині штовхає його прийняти рішення, й воно остаточне.
Вдома він каже:
— З мене жаден крамар!
У нього погляд затравленого звіра. Ґрунт вислизає з-під його ніг.
Батьки прикро вражені, але їм здається, що не все ще загублено. Вони сподіваються, що їм пощастить переконати Вінсента й перепросити фірму за необачний вчинок неврівноваженого юнака. Але централя категорично відмовляється тримати Вінсента у себе на службі, навіть коли дядько клопотатиметься за свого небожа. Вони пишуть найчемніші листи, але… Усе лишається без змін.
Родині стає ясним: становище з Вінсентом заплуталося як ніколи ще досі.
Вінсент переступив через поріг свого 23 року. В минулому за ним сім змарнованих років, у прийдешньому жадних перспектив на улаштоване майбутнє. Вінсент не має жадної освіти, жадного практичного досвіду, ніякої професії.
Як важко людині пізнати себе й як ще важче відкрити в собі правдиве своє покликання. Понад півтора року, з липня 1874 року до березня 1876 р., тривала агонія.
Брат Тео, який заступив Вінсента на його посаді в брюссельському філіалі фірми "Гупіль", знаходить у Вінсента дивовижні здібності до малювання. Він подивляє його талант мистця, радить у своїх листах до брата серйозно зайнятись малярством, але Вінсент не хоче бути чимсь. Він хоче бути нічим.
Він глибоко нещасний. Він хоче бути з нещасними, зі знищеними, з такими, як він. Не стверджувати себе, а заперечити себе.
Він зрікається торгівлі, посади, улаштованого й забезпеченого життя, власности, добробуту й достатку. Усе це не має жадної ціни в його очах. Усе знецінене для нього, навіть і власна особа.
Приниження — ось про що він мріє. Не придбати щось, а не мати нічого. Він не потребує нічого. Він намагався жити для себе, задля земного, прагнув стати в суспільстві чимсь, і це була помилка з його боку. Не підвищувати себе треба, а принизити.
Він жив лише для себе, тоді як він повинен був жити для інших. Досі він служив багатим, тепер він служитиме бідним. Не фірмі "Гупіль", не панам Буссо й Палядану, а Богові.
Ця жага самозречення, це прагнення віддатись Богові, служити приниженим, поставити себе на одному рівні з найнижчими проривається в ньому з нестримною силою.
У нього з’являється певність, що його правдивим покликанням є релігія.
— Я почуваю себе призначеним до релігії! — каже він.
Звернення до релігії не прийшло до нього ні випадково, ані раптом. Воно не прийшло до нього ззовні, але зсередини, зі звички й потреби, виплеканої в ньому з дитинства. Відмалку він був вихований у побожності, юнаком він зберіг свою віру.
Улюблена його картина в ці роки це "Анґелюс" Мілле. Гравюру з цієї картини він завжди возить із собою. Вона висіла в нього на блакитних шпалерах лондонської його кімнати, він її повісив на стіні своєї кімнати на Монмартрі, він взяв її з собою до Голландії.
В тиші вечірнього повітря на борознах зораної землі, склавши побожно руки, стоять нерухомо, перервавши працю, бідні люди. Згуки далекого дзвону доходять до них із сільської дзвіниці. Уста шепотять слова молитви:
— Ave Maria, gratiae plena…
Як часто Вінсент простоював перед цією ґравюрою в глухі години свого душевного потрясіння. В розкрите вікно його монмартрської кімнати з саду стриміло тепловогке повітря. Вітер перегортав листи Біблії, що розкритою лежала в нього на столі.
Знайомий англієць приходив до нього в Парижі, і вони разом читали й коментували Біблію.
В Біблії шукав Вінсент для себе розради. Внутрішня криза, що зовнішнім поштовхом до неї стала любовна невдача, знайшла для себе розв’язку в зверненні до релігії.
Вінсент усвідомив, що він покликаний, що він обраний, що він не належить собі, а своєму призначенню і що немає міри жертві, яку він повинен принести в ім’я здійснення цього призначення. Він повірив, що вище його призначення це релігійне й соціальне апостольство. Пряме служіння бідним. Релігія в її соціальній функції.
Він згоджується взяти посаду вчителя французької мови, — дарма що він її знає дуже недосконало — в парафіяльній школі при церкві в Ремсгеті в Англії, яку провадить пастор.
Дивний паноптикум становлять школярі, учні цієї школи, напівголодні, убого одягнені діти злидарів!.. Окрім викладання й догляду учнів у вечірні години в пришкільній бурсі, на Вінсента покладено також обов’язок ходити по батьках і збирати від них датки на утримання школи.
Слід визнати, він дуже погано виконує цей покладений на нього обов’язок. Його сповнює жаль. У нього не вистачає рішучости бути настирливим. Він не наважується взяти щось од тих, які не мають нічого!
…Бажання його здійснилося, він служить бідним. Але цього йому мало.
Мало?.. Мало для нього цих нещасть, які він бачить, мало страждань, що всередині їх він живе, мало болю, який кричить?.. Так, мало, бо він хоче кричати разом! Мало, бо він страждає, як і всі вони! Він хоче розкрити їм свою змучену душу, серце, яке кровоточить! Розсікти груди й на долоні перед їхніми очима, як гостію, піднести своє серце, щоб його страждання стали їхніми стражданнями, як їхній біль став його болем.
Пастор Джонс в Епплворті приймає його як свого помічника-проповідника, як свого заступника. Аудиторія складається у Вінсента з найнужденніших злидарів і робітників. Сходячи на катедру, розкриваючи Біблію, щоб прочитати текст — слова пророка або Христа, він бачить перед собою голод, злидні, одчай, людей, які дійшли до межі, людей, які вже перестали бути ними, кістки черепів, суглоби пальців, згаслі очі, брудне ганчір’я, що прикриває неприкриту наготу душі.
Він хоче говорити, але не може.
