"Третя революція" - Підмогильний Валер'ян
Тільки що нічим приймати. Пам’ятаєш раніше було — цукерки, вино? На мої іменини, згадуєш?
Марта Данилівна смутно посміхнулась. Колись воно було, казкове спокійне життя, а тепер його й уявити важко. Хіба можна повірити,— були такі часи, коли люди вставали по теплих хатах, умивалися, пили чай, розходилися на посади. Потім обідали.
Дрова взялися полум’ям, і залізна буржуйка весело тріскотіла. Жінки насолодно схилилися до пічки й ловили її тепло. Марта Данилівна збадьорилася й почала нервово, улесливо сміятися. Так вона навчилася за революції.
— Ти подумай, Ксано, як усе перекинулося... Коли революція почалася — всі раділи, ходили демонстрації, червоні стрічки. Була радість — правда, й ти раділа? А я підрахувала — оце вже п’ятнадцятий раз беруть місто, стріляють, роблять труси... Це п’ятнадцята влада! Хіба хто думав? Коли приходить влада, я молюся — знаєш за що? Щоб влада продержалась довго-довго... Хоч місяців зо два!
Вона змовкла, потім схопилася й постягала з Кольки все накриття.
— Колько! — гукала вона.— Вставай! Ач, як потягається!
Колька невдоволено підвівся.
— Ви, мамо, зранку починаєте гдирати... Ви перевищуєте свою владу наді мною...
— Ти — нахаба!
Колька тим часом будив батька.
— Вставай, старий буржую! Годі дрихнуть!
— Боже мій, який це нахаба росте,— шепотіла мати.
Вона мішала на буржуйці руду каву з ячменю й думала про старшого сина Альошу. Вона любила його найбільше. Це перша її дитина. Він виріс високий, стрункий. Вона любила його найбільше. І як їй було терпіти, коли всі знайомі, всі близькі люди казали: її син — комуніст! Вона плакала, благала, проклинала. І в кого вони повдавалися, такі вперті?
Колька, скинувши сорочку, зробив шведську гімнастику й наприкінці став на руки догори ногами. Уміння ходити на руках давало йому право трохи згорда ставитись до людей.
— Видай мені порцію, мамо,— заявив він.— Я піду в город.
Григорій Опанасович, напившись гіркої кави з черствим хлібом, теж узяв картуза.
— Ти куди? — запитала дружина.
Григорій Опанасович стурбовано блимнув очима:
— Оце так... Треба йти...
За три дні боїв він страшенно занудився за своєю посадою. Та й взагалі за часи революції він до посади почав ставитися інакше. Він був син сільського писарчука. Двадцять років він старанно упоряджав свою домівку, радіючи з кожного купленого стільця, канапи, тарілки. А тепер він домівку зовсім розлюбив. Він не бачив перед собою мети. Його мрії про піяно й невеличкий власний будинок розбила революція. Вона відняла в нього старшого сина, що він, за його планом, мав бути інженер. Революція була Григорієві Опанасовичу якимсь несподіваним вихором, що раптом усе зломив. Так здавалося спочатку й було боляче. А згодом революція стала безконечним далеким шумом. І то посада йому допомогла. Прийдеш. Папери. І — тихо. Десь змінюється начальство, ідуть нові накази, а на столі одноманітні відношення, а коло столу — спокійно.
Григорій Опанасович вийшов хутко з помешкання, не слухаючи, що кричить йому навздогін дружина. На вулиці він зітхнув вільніше, натяг кашкета, поставив комір пальта і попростував, зігнувшись, мертвими вулицями до головного поштамту.
Незабаром, як Григорій Опанасович пішов на посаду, додому завітав його старший син Альоша. Мати, побачивши його, спочатку жахнулась. Альоша був у такій самій, як уночі махновці, кожушанці.
— Здрастуй, мамо,— сказав Альоша і додав,— нагрій мені води, я вмиюся.
В його словах матері вчувалася дитяча теплина. В її очах повстали раптом далекі часи, коли вона вагітна ним була.
— Альошо... Альошенько...— заговорила вона,— ти вернувся? Як же так? Відкіля...
Марта Данилівна заметушилась; вона не дивилася вже на сина, бо він воскрес у її душі на місці болючої плями.
Альоша сів на канапу й оглянув кімнату, де виріс був і де нагромаджено тепер силу речей — два ліжка, канапу, подерту ширму й кілька столів. Це стояло колись так статечно по своїх місцях, а оце купою збилося до великого джерела — залізної пічки.
— Ну й гармидер у вас,— мовив він, скривившись.
— І на душі так...
Альоша озирнувся — близько нього стояла Ксана, рівна, бліда, в довгій хустці.
— Я була колись біля моря, й воно хвилювалося. Тоді на душі теж неспокійно...
Альоша здивовано глянув на неї; йому навіть неприємно стало, бо всякі такі таємності й нюанси в голосі були йому без краю далекі. Тим-то, коли вона сідала поруч нього, він зауважив:
— На мені воші. Може, тифозні...
Вона взяла його руку й промовила:
— Який ти щасливий, що прийшов з махновцями!
— Справді?
— Да, ти міг бачити Махна.
Вода нагрілась, і Альоша взявся умиватися. Він скинув захисну сорочку й закасав рукави. Він умився з великою насолодою.
Мати його побачила вперше, який він. В натільній брудній сорочці, з розстебнутим коміром і червоним від рушника обличчям, а на обличчі — чужі, не під її доглядом складені рисочки, кутики й крапки. І це чуже погасило на устах їй слова, що вона мала. Болюча непевність огорнула її.
Альоша одягся й пішов до кімнати Андрія Петровича. Той зустрів його в своєму хатньому вбранні — пальті, драних калошах і шапці. Штани в нього були короткі, бо він мусив урізати їх, щоб захистити важливішу частину тіла.
Старий і молодий міцно обнялися по-приятельськи.
— Коли комуніст одягає чужі реліквії, а свої ховає, то він має це з’ясувати...
Андрій Петрович сказав так і посунув Альоші стільця. Альоша скрутив козячу ніжку з махорки й закурив.
— Дда-а-а,— промовив він,— як який комуніст. Адже комуністів є три категорії. Передусім — фанатики: кожен нерв у них кипить, вони прекрасно вмирають. Потім є холодні й такі неприємні, але вони прекрасно мислять. І є ще шахраї, що прекрасно спекулюють.
— Я певний твоєї категорії, Альошо, але можу тільки догадуватись про твоє становище.
— Да,— сказав Альоша,— я шпиг при штабі Махна, і не поганий, вірте на слові!
— От, Альошо, я ввесь час про це думаю! Знаєш, здається, ніби історія випробувала різних способів перемагати спеціально для того, щоб ви їх використали!
— Ми й перемагаємо,— засміявся Альоша.— От їдеш з села до села, верхи по незнайомих первісних степах, потім спиняєшся десь, і викидають чорний прапор. Тоді звідусюди з’їздяться, мов земля їх родить: крадуть у батьків коні, кров’ю здобувають обрізани — й до Махна! І всі вони сірі, ці хлопці... А чом ідуть? Бо самі невиразні, і в нього — теж! Що село? Хіба що безконечна потенція. Отакий і Махно. Звичайно, міщанам здається, що він великий, а міщанкам — що вродливий, а це просто так, іграшка обставин.
— А хіба інакше буває? — спитав Андрій Петрович.
— От ми й хочемо довести. Той хлопець з обрізаном іде тільки тому, що має м’язи й хоче ворушитись. Ми даємо Махнові організувати цих м’язоворушників, як капіталістам колись виробництво. А потім ми приходимо й експропріюємо на свою користь.
— Я радий, що моя наука не пройшла тобі марно! А далеко вже ти відійшов від мене, Альошо! Я часто згадую — в цій самій кімнаті ти сидиш і слухаєш. Я розказую тобі про Париж, Лондон, Брюссель, Сибір. Ми читали разом Маркса... та хіба його самого? Я розкривав тобі нові світи. Я створив тебе — це так... І ти пішов далі, далі... Ти згадуєш про це?
— Ні, не згадую! Ніколи, вірте слову! Кінець кінцем життя моє не солодке,— багатьом товаришам краще. Знаєте, скількох комуністів порубали на моїх очах? Сімнадцятеро.
— Моє життя далеко простіше. Єдиний обов’язок мій — постачати сестрі дрова. За це дістаю кулешу й окропу. На цих двох китах тримається моє існування.
— І вам не соромно? — скривився Альоша.— Я не розумію...
Андрій Петрович урвав його:
— Мій любий, не кривися й не доводь! Я переживаю золоту старість, а ти хочеш, щоб мені було соромно!
Він захопився й казав далі:
— Золота старість, а хто хотів би її мати? Хіба всю мудрість не варто віддати за однісінький шматочок невеличкого поганенького пориву? Мудрість шкідлива, коли не служити пориву... Це зрозуміло, і це трагедія! Щоб жити, треба знати, а знання вбиває. Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити! Мудрість, де не бринить тонкий відгомін голодного вию й поклику на самицю — є мудрість смерті...
— Загубила вас ця кімната,— посміхнувся Альоша,— на філософію зійшли! А хто вчив мене, що подумати треба раз, тільки добре подумати і не передумувати?
— Я про це й кажу, Альошо! — захихотів старий. — Я не вмію вже бажати, а цінувати волю я вмію... Я вірю, що ви поєднаєте культуру з дикунством. Це кажу я, старий революціонер, емігрант і каторжник! Хто були ми, старі? Ти уявляєш, що таке був соціалізм у XIX столітті? Це була найвища на той час культура, і ми були культурники. Цю культуру я передав тобі, молодому хлопцеві... Ви взяли від нас культуру соціалізму й добрали способу його здійснити. Ви використали величезний досвід минулих віків і сказали: всяку культуру треба передусім одягти тілом. І ви поєднали культуру соціалізму з дикунством. Це геніально і неминуче!
— Буржуазія те саме каже,— відмовив Альоша й кинув цигарку,— тільки зве це грабіжництвом, а не геніальністю. Різниця назв, не більше.
— Ти гніваєшся, Альошо? На мене? Це ж не те, що говорить буржуазія, хоч ти й повинен так міркувати. Звичайно, найперша правда всякої боротьби — бездоглядно заперечувати іншу думку, крім своєї. Правильно, бо хто не робить так, не переможе. Я цілком розумію, що повинна бути схема: хто не з нами, той проти нас. Повинна бути в боротьбі, в агітації, а не в розмові з добрими знайомими...
— І тут. Скрізь.
Альоша глянув у вікно, де порожній день простягся над містом, і згадав, що вже давно не спав. Він потягся й сплющив очі. Андрій Петрович витяг з кишені пальта сіру ганчірку й витер худе обличчя.
— Дитино моя,— мовив він,— я хотів сказати, що є схема для людей і схема для душі. Так от не давай, щоб схема душу опанувала! Бо це провадить до неприємного царства папуг і мавп...
Альоша підвівся й поклав обидві руки на плечі Андрієві Петровичу:
— Ну, так і ви на мене не сердьтесь! Я папуга й мавпа, а ви — жаба!
Він стиснув дядькові руку.
— Чекай, я проведу тебе. Піду до саду по дрова.
Андрій Петрович скинув пальто й узявся піддягати безрукавого кожуха. Альоша вийшов до їдальні. Тут було тепло й хатньо. Марта Данилівна схилилася коло буржуйки, а там бадьоро пихкало й шкварчало.
— До побачення, мамо,— промовив він.
Мати підкинула до нього своє червоне обличчя.
— Альошенько, куди...
