"Третя революція" - Підмогильний Валер'ян
Було коло першої години ночі. Ксана, схилившись на довге підвіконня, часом торкаючись чолом холодного скла, дивилася в сіру далечінь, де лунали такі дивні, страшні, а вже звиклі звуки. Бій ближчав. Прозоре стукотіння кулеметів, безладна тріскотнява рушниць, раптові вибухи шрапнелів, що недавно ще були мов марево невиразне, сунули й облягали місто. Несподівано знімались ракети й осяювали на мить небосхил. Потім важко били гармати.
Ксана дивилася на рівну вулицю, що простяглася туди, до стрілом напоєного мороку, і на будинки, що скам’яніли вздовж неї. Ксана думала: у тих будинках поховалися, прищулилися по льохах люди, залякані, тривожно чекаючі. І, може, тільки хто цікавий, хоробрий чи хороброго вдаючи дивиться, слухає, як от вона, примарного бою.
Раптом десь зблизька розітнувся постріл, Ксана відсахнулась.
— Може, ходімо? — почула вона коло себе.
Це Андрій Петрович. Ксана простягла йому руку й промовила:
— Ще трохи... ще безпечно...
Андрій Петрович знову заходив по хаті.
Ксану вабив бій. Ще й місяць чи буде тому, вона теж, мов стара пані грому, жахалася пострілів. І на селі, де жили вони, бої видавалися ще страшнішими. Тоді чоловік цілував її, а вона таки боялася. Вона питала:
— Що буде, як прийде Махно?
Він сміявся:
— Лікуватиму його молодців.
Махно прийшов і розстріляв її чоловіка. Десь за селом, уночі.
Бій був уже в місті. Луна несла постріли попід самі вікна, земля стугоніла, приймаючи гарматні набої,
— Партія білих з чорними кінчається на користь чорних,— промовив Андрій Петрович.
Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть. В пострілах вона вчувала симфонію смерті. Бій — це музика, це залізна оркестра. Вона уявляла собі степи. На високій давезній могилі стоїть смертельний диригент. Це Махно. Який він? Бо він убив її чоловіка.
І от, піддавшись гарячій навалі жалю, Ксана заридала. Вона на всю глибінь відчула жах долі й невблаганність боротьби, що точилася, все осторонь захоплюючи й ламлючи.
Андрій Петрович взяв її за руку й силоміць повів з темної кімнати.
— Годі, годі,— казав він,— бачите, куди доводить хоробрість.
Стрілянина розлягалася невидною курявою десь зовсім близько, ніби стріляло раптом з-за плеча; над головою, зітхнувши, розпадались шрапнелі, будинки нервово кидались і тріпотіли.
Андрій Петрович звів Ксану сходами до льоху, де сиділа родина. Тут, під землею, у світлі полохливого каганця, бій озивався притлумленим грюкотом. У цій напівтемряві, невиразні тіні від себе кинувши, збилися люди.
Худий чоловік, урядовець пошт і телеграфів, господар помешкання, глянув на Андрія Петровича з німим питанням.
— Махно,— відповів той.
— Махновці взяли! — верескнула дружина урядовцева в пальті, закашлявшись з важкої вогкості повітря. Її змучили безсонні ночі, на обличчя лягли темні зморшки, очі знесиліли від чекання.
Ксану посадовили на дзиґлику коло каганця, і вона сиділа, схиливши голову. Її коса, звільнившись від пришпильок, тихо зсунулась і звисла поруч.
На хвилю всі змовкли. Постріли рідшали, вщухали. Гімназист 5-ї класи Колька, використавши тишу, заявив про своє невдоволення.
— От бачиш, мамо, їх і не вбило. А мене не пустила.
— Мовчи! — гукнула на нього мати. — Ти варвар! Ти мучиш мене!
— Дядьку Андрію,— казав Колька далі, на неї не зважаючи,— знаєте, скільки раз стрельнули? Я підрахував з нудьги. Сто тридцять вісім! Грубо, правда?
Мати схопила його просто за обличчя й шарпонула]
— Ти ізверг! Ти душу мені виймаєш!
Колька, пригладжуючи волосся, тихо скаржився дядькові:
— Марта боїться, а на мені зриває. Треба терпіти.
Бій кінчився. Каганець жалібно миготів.
— Ходімо, ходімо нагору,— полохливо казала Марта Данилівна, господиня,— погано як вони знайдуть нас тут...
Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану — вона заснула.
Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:
— Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй. Гриша двадцять років служить...
Часом вона обурювалась на дружину:
— Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!
Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:
— П’ятеро... з рушницями... Звернули за ріг...
Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов’язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному.
Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах!
Він не стримував своєї радості й бігав по хаті.
Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, а де мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:
— Хто там?
— Одчини. Махновці, буржуйські звірі,— відмовив грубий голос.
Вона відімкнула, приговорюючи:
— Заходьте, заходьте! Колько, неси світло! Каганець у нас...
Вони недбало ввійшли, тягнучи свої рушниці,— троє хлопців у кожушанках, у великих, болотом закаляних чоботях. Серед пітьми вони здавалися великі, волохаті. Спинившись на порозі кімнати, один вимовив голосно — а всім після шепотіння й обережних кроків здалося, що він гукнув:
— Світла, лампу!
Він не хотів уступати до великої напівтемної кімнати, де каганець освітлював по кутках нерухомих людей.
Лампа була № 20, з гасом, на свято впорядкована й прихована. Вона довго блимала, не запалювалась, розкидаючи по стінах миготливі плями, і відразу заясніла. Тоді махновці заворушились і ввійшли до кімнати. Їхні обличчя були давно не голені, м’ясисті, і з них пашів спокій і сила села.
— Сідайте, сідайте... — Марта Данилівна тягла їм оббиті оксамитом крісла, красу свого мешкання.
— Їсти! — сказали.
Їм дали холодного кулешу, огірків, капусти. Вони глянули, й один сказав:
— Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.
— Які ми пани? От, дивіться,— Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.
— У городі всі пани,— впевнено відповів махновець.
Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лампа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравості. Махновці подзьобали з видимою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходила з її потомленого пристареного обличчя. Вона промовила:
— А ви, мабуть, заморилися... Воювати важко, можуть убити...
Кольці здавалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:
— Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?
— А ти що, розвєчик? — похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.
А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.
Андрій Петрович присунувся до них і запитав:
— Ви з села?
— З села,— неохоче відповів патлач.
— Який у вас програм?
Махновці перезирнулись.
— Такий програм, щоб зништожити панів.
— А потім?
— Як зништожим,— тоді побачим.
Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.
— Гроші миколаївські є? — раптом спитав патлач.
— Миколаївські давно вже перевелися,— весело відповів Андрій Петрович.
— Ти, стерво панське, тобі кажу — давай гроші! — гукнув махновець і підніс рушницю.
Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся — в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам’яних будинків і цілого міста.
А Марта Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махновцеві до ніг і оповила його чоботи.
— Ой, не вбивайте,— шепотіла вона,— не вбивайте, рідненькі... Немає миколаївських… Беріть усе, беріть...
— Давай, які є!
Їм дали купу радянських, петлюрівських і денікінських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держачись рукою за груди:
— Спасибі... Беріть, пожалуста...
— Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо,— байдуже промовив патлач. — Ми кишки з вас повипускаємо. У вас де денікінців сховано? Показуй кімнати!
Марта Данилівна бубоніла:
— Тільки племінниця хвора, тільки...
Махновці спинилися коло Ксани, що спала, розкинувши руки, оповита довгим волоссям своєї коси. Вони роздивлялися на її бліде витончене обличчя, де розлилася незнана їм панська млость притомленої краси.
— Н-да… — промовив патлач, і всі мовчки пішли до дверей. Марта Данилівна проводила їх.
— Заходьте до нас,— кокетувала вона,— моя племінниця видужає... заходьте...
На вулиці без угаву торохкотіли повозки — в’їздила махновська валка.
Ксана прокинулась пізно; за вікном був імлистий ранок пізньої осені. Ксана раптом підвелася, загортаючись у своє пальто, і пригадувала. Вона тремтіла з холоду й невиразних кошмарів минулої ночі.
В інших кімнатах було тихо. Ксана одягла пальто в рукава й пов’язалася теплою хусткою. Але в’їдлива осіння вогкість дошкуляла їй у непаленій, важким холодом пройнятій кімнаті. Зуби її почали нервово цокотіти.
В їдальні, скоцюрбившись на канапі й руки під пахви сховавши, спав господар, Григорій Опанасович. Колька солодко хріп, натягши на себе своє й батькове пальта і зверху великий килим. Марту Данилівну Ксана знайшла коло вікна, де сама вона вночі дивилася була на темну вулицю.
— Що ви тут, тьотю, робите? — спитала вона.
Марта Данилівна скинула на неї набряклі синяві очі.
— Я дивлюся... може, ще прийдуть.
— Треба розпалити пічку, тьотю. Холодно.
Вони принесли з льоху рештки дров і взялися коло пузатої буржуйки. Дрова сичали, жінки дмухали, ковтаючи дим і солоні сльози. Марта Данилівна розповідала:
— Знаєш, вони такі прості... Зовсім не такі страшні, як казали... Прості хлопці. Взяли гроші — так усі ж беруть. Погрозились убити — так це всі так. А не грабували. Ми зваримо кави, Ксано. Є ще трохи хліба. Ти спала так спокійно. Вони на тебе дивились.
— Дивились? Я це почувала... мені якось було так важко...
Ксана замислилась і сказала:
— Тьотю, а що якби до нас прийшов сам Махно? Ти злякалася б?
— Ні.
