Мій злочин - Франко Іван

Вiн затрiпав раз чи два рази своїми тоненькими нiжками, з шийки виплили двi чи три крапельки кровi, i малого гарного пташка не стало. В моїй долонi лежав холодний бездушний труп.

I нараз зломилася, розвiялася вся моя впертiсть, моя завзятiсть, моє самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось безглузде, огидливе, що я допустився безсердечного вбiйства, навалив на себе провину, якої не вiдпокутую i не вiдмолю нiколи. Адже ж я знiвечив зовсiм безцiльно таке гарне невинне життя! Ось тут, на вольнiм божiм свiтi, перед лицем сього ясного, теплого, весняного сонця я видав i сповнив жорстокий, нiчим не мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсiм ясно i виразно, що се вбiйство було зовсiм безцiльне. Адже ж сього бiдного трупика я не зможу анi обскубти, анi їсти. Нi, я не мав сили навiть ще раз поглянути на нього. Я випустив неживого пташка з руки i, засоромлений, стурбований, пригноблений i змiшаний, я побiг геть, геть вiд нього, щоб не бачити його, щоб затерти в душi навiть споминку про нього. Менi дуже хотiлося плакати, але я не мiг; щось немов клiщами стискало мою душу, i вона не могла в сльозах вилити свойого болю. Маленький гарний пташок лежав у моїй душi, я понiс його з собою, i менi здавалося завсiди, що вiн глядить на мене своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резигнацiєю, потакує головкою i шепче тихо-тихесенько:

"Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом i моя смерть!"

У м'якому, вразливому дитячому серцi не довго тривали тi турботи. По двох-трьох днях я вже забув про пташка i його нещасну долю. Забув, бачилось, назавсiди. Вражiння мойого злочину залягло десь у темнiм кутi моєї душi, i звiльна його присипали, прикрили i погребли iншi вражiння, iншi спомини.

А проте воно не завмерло. Минуло цiлих двадцять лiт, i коли на мене звалився перший великий удар нещасливої долi, коли я, молодий, з серцем, повним жаги, бажання жити i любити, посеред чудового лiта сох i в'янув у тюрмi i мусив почувати, як розбивалися всi мої надiї, як без милосердя толочено, розтоптувано, без цiлi i без ума нiвечено та руйновано все те, що я вважав найдорожчим скарбом своєї душi, тодi серед тривожної безсонної ночi явився менi той маленький гарний пташок, шпигонули мене в саме серце його сумнi, повнi тихої резигнацiї оченята, прошептали менi його повiльнi рухи тi несамовито страшнi слова:

— Ах, моя весна пропала! Я в неволi! Знаю вже, знаю, чим-то воно скiнчиться!

I вiдтодi я не можу позбутися сього спомину. Вiн затроює менi кожну хвилину щастя, розбиває мою силу i вiдвагу в нещастi. Вiн мучить моє сумлiння грижею * (* Грижа — журба, гризота.), i менi здається, що все дурне, безцiльне, жорстоке i погане, що я тiльки коли зробив у своїм життi, скристалiзувалося в конкретний образ отсього малого, невинно замордованого пташка, щоб тим докучливiше мучити мене. Тихими ночами я чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу, i я прокидаюся зо сну. А в хвилях тривоги i розпуки, коли лютий бiль запускає кiгтi в моє серце i грозить ось-ось зламати силу моєї волi, менi здається, що я сам той маленький, слабосилий, голодний пташок. Я чую, що якась уперта, завзята i нерозумна сила держить мене в жме-цi, показує менi невловимi привиди свободи i щастя, та може в найближчiй хвилi без причини i без цiлi скрутить менi голову.