Мій злочин - Франко Іван

Нi, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признатися до грiха, хоч знаю наперед, що на душi менi не буде легше вiд того. Адже ж вiдплата тут неможлива, бо яка ж вiдплата може винагородити невинне пролиту кров, надолужити замордоване життя?

Аж страшно менi робиться, коли цiла ота нещасна подiя ясно, з усiми подробицями вирине в моїй пам'ятi. Вiд того часу минуло багато лiт, певно бiльше як тридцять. Я був тодi невеличкий сiльський хлопчина i бiгав, граючись, по лiсах i полях мойого рiдного села.

Власне надiйшла весна, один iз перших гарних теплих днiв. Перший раз по довгiй зимовiй неволi в тiсних душних хатах ми, сiльськi дiти, могли побiгати собi свобiдно. Ми вибiгли на сiножать, що ще була гола i сiра вiд скиненої недавно зимової перини. Тiльки десь не-десь прокльовувалася з землi свiжа зелень: сквапливi острi листки тростини, ще позвиванi в острi шила листки хрiну та лопухiв над потоком. Тiльки в недалекiм лiсi сподом усе забiлiлося вiд дикого часнику, що власне починав уже вiдцвiтати, вiд бiлих i синiх пiдлiщкiв.

Над нами здвигалося темно-синє склепiння неба, всмiхалося сонце, а на далеких вершках Карпат блискотiли ще здоровi снiговi шапки, мов iскристi дiамантовi корони. Та їх краса не зворушувала нас надто дуже, бо ми почували кождої хвилi холодний зимовий подув, що йшов вiд них униз до сходу сонця. I рiчка почувала се; вранцi вона була ясна i чиста i плюскотiла тихенько, мов улiтi, а тепер клекотiла гнiвно в своїх тiсних берегах i протискалася вниз своїми жовтаво-брудними розбурханими водами: се були якраз отi блискучi дiаманти, розтопленi весняним сонцем.

Та все те не в силi було попсувати нашу весняну радiсть. Ми ходили, скакали, i пiдскакували, i бiгали довкола, i вiдвiдували всiх наших знайомих: старого могучого дуба на краю лiсу, що то по його крiпких конарах * (* К о н а р-гiлка.) ми лiтом лазили навзаводи з вивiрками * (* В и в i р к а— бiлка.); високу похилену березу з жалiбно навислими тоненькими гiлками, що ми їх звичайно надуживали на гойданку на велику гризоту пана лiсничого; тихi криницi в лiсовiй гущавинi, де ми, позасiдавши за грубими яворами та в'язами, не раз придивлялися вечорами лисам, борсукам та диким кабанам, що сюди приходили пити; i вкiнцi глибокi, чистi млинiвки* (* Млинiвка — ставочок.), де ми щонедiлi з гачками чатували на щупакiв, а коли припекло сонце, з криком i реготом освiжувалися в чистiй холоднiй водi.

Кожне мiсце довкола тих млинiвок, найбiльш улюблений терен наших забав, оглядали i обнишпорювали ми зовсiм докладно. Се був спуст стародавнього великого ставу. Пiвперек долини, вiд лiсу до лiсу пiдiймалася здоровенна гребля, що тепер, обрiвняна i здавна розорювана плугом, виглядала як довгий рiвний горб, тiльки в трьох мiсцях перерваний: раз потоком, що тут скручував аж пiд лiс i гнiвно булькотiв i рвав та пiдмулював високий стрiмкий берег, i два рази згаданими вже млинiвками, одинокими останками колишнього панського ставу. Тi млинiвки були не надто широкi, глибокi з на сажень, отiненi декуди вiльхами, вербами та лозовими корчами. Лiтом густа пахуча трава та квiтки бiлої конюшини нависали з берегiв аж над саме водяне дзеркало. Тепер, щоправда, довкола було досить голо i сумно, та й у водi, що влiтi густо-часто оживлювалася плюскотом щупакiв i громадами червонооких плотиць, якi звичайно плавали цiлими купами пiд проводом одної найбiльшої, тепер було тихо. Та ми, проте, щокрок заглядали цiкаво в воду пiд кожний прут, пiд кожний зiв'ялий лопух, у кожний корч, чи не задушився де який наш знайомий щупак пiд льодом або чи панi видра не була ласкава зробити нашим рибам вiзиту.

— Пес! Пес! — засичали нараз два чи три хлопцi, що йшли передо мною, схилилися до землi i поповзли тихо наперед, намагаючися обступити довкола один корч.

— А вам що таке? Що там таке? — запитав я поневолi також шептом.

— Птах! Птах! Не бачиш його?

— Де вiн? Де?

— Ось тут у корчi. Побiг. Ми ще такого не видали. Не лiтає, мабуть, лиш бiгає.

Поки ще хлопцi обступали корч, я пiшов просто до середини корча, обережно розгорнув густi гiллячки i побачив справдi невеличкого пташка, що сховався в торiшнiй сухiй травi. Не знаю, чи вiн був ослаблений, чи переляканий, досить, що, побачивши мене над собою, не полетiв i не побiг, i я в тiй хвилi мав його в руцi. Всі хлопцi позбiгалися, аби побачити мойого бранця.

— Ах, який гарний!

— Такого пташка я ще не бачив нiколи.

— Гляньте лише на його очi!

— А його пiр'ячко!

Се був маленький болотяний пташок, якi в нашiй пiдгiрськiй околицi показуються дуже рiдко. Пiр'я на нiм було попелясто-сiре з легеньким перловим полиском, дзьобик тоненький, темно-зеленкуватий i такi ж самi довгi тонесенькi ноги. Вiн сидiв тихо, затулений у моїй долонi, не трiпався, не дряпав i не дзьобав, як се звичайно чинять iншi дикi птахи, коли їх зловити в руку.

— Що ти будеш робити з ним? — запитали мене деякi хлопцi, озираючи зависними очима гарну добичу в моїй руцi.

— Понесу його додому.

— Будеш його пекти?

— Або я знаю. Буду його годувати.

— А знаєш, що вiн їсть?

— Побачу. Коли не схоче їсти хлiба, то, може, буде їсти мух, а коли не мух, то хробакiв, а коли не хробакiв, то слимакiв, або сiм'я, або пшоно. Вже щось винайду для нього.

Я справдi понiс малого гарного пташка додому i посадив його не до клiтки, а в середину подвiйного вiкна, де мав бiльше куди бiгати i лiтати, бiльше свiтла i повiтря. Пташок не лiтав i не перхав, а тiльки бiгав вздовж шиб, тут i там постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло та раз у раз, як менi бачилось, тужно поглядаючи на широкий вольний свiт. Часом зупинявся, схиляв головку i знов пiдносив її наглим пташачим рухом або перехилював її набiк, так, що одно око, бачилось, блукало по гiлках близької яблунi, i потiм знов потакував головкою так сумно i зрезигновано * (* Зрезигновано —безнадiйно.), немовби хотiв сказати:

— Ах, там надворi так гарно i тепло, та моя весна пропала! Я в неволi!

Мене щось немов шпигнуло в серце, коли я кiлька хвиль придивлявся сьому пташковi. Менi самому зробилося сумно.

— Пусти його! Пощо будеш його держати тут! — прошептало щось у мойому нутрi.

— Але ж вiн такий гарненький! I я ж зловив його! — вiдповiв я вперто собi самому. — Може, вiн привикне. Коли б я тiльки знав, чим його годувати!

З годуванням мав я справдi чимало клопоту. Я поклав пташковi кiлька кришечок хлiба, кiльканадцять зерняток проса i кiльканадцять хатнiх мух, кожний рiд поживи окремо в чистенькiй мушлi * (* Мушля — черепашка.), поставив йому черепок води i пiшов геть, аби лишити його в спокої. Коли вечором я повернув додому i зазирнув до свойого пташка, то побачив, що вiн анi не доторкнувся до поживи, тiльки сидiв у кутику, високо вгору простягнув тоненьку шийку i, не зми-гаючи оком, глядiв крiзь вiкно надвiр, де серед пурпурової пожежi заходило сонце за снiгову шапку Хребти-гори, i вiд часу до часу потакував головкою так сумовито i безнадiйно, що я не мiг довше дивитися на нього.

"Може, се нiчна пташина, — подумав я, — i аж уночi буде їсти".

Ся думка заспокоїла мене трохи, i я спав твердо i не думав про пташка. Скоро рано, ще до схiд сонця, я побiг знов до свiтлицi i зазирнув до вiкна. Пташок усе ще сидiв на тiм самiм мiсцi, де я вчора бачив його, усе ще простягав шийку високо догори i все ще, не змигаючи оком, глядiв крiзь вiкно на широкий, вольний свiт отам за скляними шибами i вiд часу до часу потакував головкою. До поживи анi не доторкнувся.

— Пусти його! Пусти його! — закричало щось у мойому нутрi. — Пощо тобi мучити його? Адже ж вiн згине з голоду.

— Нi, — вiдiзвався iнший, упертий голос у мойому нутрi, — я мушу видибати * (* Видибати — вишукати.), чим вiн годується! Принесу йому слимакiв, й хробакiв, i жаборини.

Не знаю, вiдки менi стрiлила до голови така думка, що вiн може їсти жаборину. Досить, я побiг на пасовисько, назбирав усяких дрiбних слимачкiв, накопав хробачкiв i виловив з води добру жменю жаб'ячої iкри i принiс усе те мойому бранцевi. Вiн навiть не звертав уваги, коли я всi тi достатки клав перед нього, не показував анi страху, анi найменшої цiкавостi, анi крихiтки апетиту на тi ласощi. Здавалося, що тiльки сонце, і тепло, i весна там, на широкiм вольнiм свiтi, займали всю його увагу.

Того дня мав я якусь роботу, тож пiшов геть i вернув аж вечором. Я поспiшився заглянути до пташка. Вiн бiгав, легенько потакуючи, здовж шиб i навiть не доторкнувся до поживи.

"Диво дивне!" — подумав я i хотiв зараз випустити його на волю. Та менi прийшло на думку, що тепер вiн, певно, ослаблений i нездатний до лiтання, а коли зараз вечором випущу його ось тут на подвiр'ї, то се буде для нашого котика дуже легка i пожадана добича. Лiпше буде, коли ще сьогоднi вiн переночує у мене. А завтра ранiсiнько я занесу його на те саме мiсце, де його зловив, i пущу на волю.

Другого дня, схопившися ранiсiнько з соломи, я побiг до свойого бранця. Вiн усе ще не брався до нiякої поживи i сидiв, ослаблений i втомлений, у куточку, очима все зазираючи крiзь вiкно на волю. Вiн спокiйно дав себе взяти i поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими дивився крiзь шиби на сонце та на яблуневi гiлки. Раз навiть вiн потакнув головкою, немовби хотiв сказати:

— Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дiйде до того.

Я винiс його на подвiр'я. Вiн сидiв спокiйно в моїй долонi й не пручався. Я чув його м'яке пiр'ячко i його тепле тiло.

"А смачне мусить бути його м'ясо! —стрiлила менi нараз думка через голову. — А що якби його зарiзати i дати спекти?"

"Пусти його! Пусти його! — шепче щось, мов добрий ангел, у моїм нутрi. — Адже ж бачиш, вiн такий маленький. Навiть заходу не варто, щоб його пекти!"

"Але ж бо шкода його пускати! Я ж зловив його! " — бунтувалася дитяча впертiсть у моїм нутрi.

"Пусти його! Пусти його!" — лебедiло щось тихо-тихо в найглибшiй глибинi моєї душi.

А пташок сидiв тихо i зрезигновано в моїй жменi. Я створив долоню — вiн не полетiв. Щось огидливе, злорадне трiумфувало в моїм нутрi. "Бачиш! Вiн сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втiкати, чому ж не втiкав?"

"Але ж вiн слабий i зголоднiлий", — лебедiло щось тихо-тихо в глибинi моєї душi.

— Ет, що там! — скрикнула дитяча впертiсть, i в найближчiй хвилинi я вiдкрутив головку малому гарному пташковi.