Перед зривом - Чайковський Андрій

Такі хлоп'ячі сповіді кінчалися на тому, що о. Андрій доводив лагідною наукою до покаяння і щирого плачу за поповнений гріх.

Коли цей вчитель доглянув між своїми учнями молодого хлопця з далекої України, та ще такого, що не вмів по-польськи ні слова,— з тої України, що в польському громадянстві не тішилася доброю славою,— мусив звернути на нього свою увагу. Довго йому придивлявся і розмовляв з ним. І малий Богдан почув до нього вже по перших словах велику симпатію. Серед юрби чорноризців та паничів його одного вважав своїм приятелем. Так від першого погляду, від перших слів їхні душі зблизилися до себе. Богданова молода душа прилягла до цього небуденного вчителя, і він полюбив його щиро, нелукаво, усім серцем, без усяких застережень. Богдан бачив у своєму вчителеві велике серце і непомильний розум. Знову ж вчитель бачив у своєму учні маленький матеріал, з якого можна вмілою рукою різьбити пишні взори. Богдан вистерігався усього того, що вчителеві могло б не подобатися. Він знав, що вчитель його не полає, не покарає,— та сама думка, що він може вчителеві зробити прикрість, його вразити, лякала Богдана.

І коли під рукою інших вчителів-єзуїтів душа молодого хлопця стала хитатися між козацьким та панським світоглядом, між батьківською вірою, що в ній вродився та виріс, та панською, латинською, що до неї його так дбайливо заманювали,— рішив пошукати відповіді на це складне питання в свого приятеля о. Андрія. Він вірив, що ніхто йому не порадить так щиро й непомильно, як цей добрий, щирий і мудрий вчитель.

З б'ючим серцем застукав до келії о. Андрія.

Хоча не раз вже заходив сюди, хоча кожного разу зустрічав його о. Андрій із приязною усмішкою та батьківським цілунком у чоло, ніколи ще не був такий схвильований, як сьогодні. Бо ж сьогодні не про дрібницю йде. Це ж йде про правду вічну, про спасіння душі. Де його шукати? Чи в православній, батьківській церкві, з її аскетичними святими, з бородатими, довгоризими духовниками, чи у величавому костелі, з голосними органами, дзвінками та дзвіночками, голеними ксьондзами у коротких ризах і з латинською мовою у богослуженні?

Несміло ввійшов Богданко до келії. О. Андрій, що саме читав грубу книгу, всміхнувся приязно і попрохав ближче. Відтак взяв його обіруч за голову й дивився пильно йому в очі, наче хотів із них угадати, що його привело до нього.

— Здоров був, сину. Та чому ти так примарнів, небоже? Чи так жаль тобі за твоєю Україною, за квітистими степами, за батьком-ненькою? Та це нічого великого, привикнеш — людина до всього привикне.

— Ні, отче, в мене є інший фрасунок. Я хотів вас порадитися...

— Говори, дитино, ясніше, бо тебе не розумію.— Він дивився в очі хлопця, наче б хотів відгадати цей його фрасунок.

Богданко надумувався довго, бо не знав, з чого почати. О. Андрій заохочував його своїм поглядом.

— Я, отче,— православної віри; у ній я вродився, охрестився, зжився з нею та полюбив її всім серцем. Я слухав науки нашого православного панотця Амвро-зія, а він навчав, що тільки в православній благочестивій церкві можна доступити вічної щасливості. Костела я зовсім не знав, ніколи, не був у ньому і його не бачив. Аж ось тут я почув від патрів, що спасіння душі і вічної щасливості можна доступити тільки в костелі. Я хочу знати, де правда? Коли це правда, що тут патри і мої товариші говорять, то...— не міг далі говорити і зам'явся.

— Ти думаєш, чи, може, не краще б було перейти відразу на латинську віру? — договорив о. Андрій.

Богдан не відповів нічого. В його душі йшла боротьба. Він налякався того, що мав сказати, й урвав на слові, а о. Андрій відгадав його думку і докінчив за нього. Що ж тепер буде, як його любий вчитель скаже: "Так, сину, зроби: зміни віру, пристань до костела — а будеш спасений". І в цей мент, мов потопаючому, коли із нього душа виходить, пригадалася йому вся дитяча молодість: пригадалося, як його, маленького, привела матуся до церкви, піднесла його попідпаш-ки до тетрапода та казала цілувати Бозю, як складала йому три пальчики і вчила хреститися. Пригадалося, як о. Амврозій сповідав його вперше, як приступав вперше до св. Причастя. Усе те, мов блискавкою, стануло перед його уявою — наче б був тепер у чигиринській церкві і все те бачив...

Пригадались і батьківські упімнення. Йому стало страшно. Стояв перед своїм учителем, наче перед суддею, що має йому прочитати присуд смерті або життя. Справді, коли почує слова: "Зміни віру",— не зможе його послухати, бо що сказали б батько й мати! А як не послухає, то пірвуться його сердечні, приязні зв'язки з любим вчителем. І Богдан став жаліти, що сюди прийшов.

Настала прикра мовчанка.

Нарешті о. Андрій поклав руки на голову хлопця і, дивлячись йому, своїм звичаєм, просто у вічі, заговорив:

— І твій о. Амв{Л)зій і наші патри говорили тобі правду, та тільки однобічну. Воно справді так є, що й ваша православна, і наша римська віра, або як у вас кажуть, панська, є добра й спасенна для того, хто в ній вродився і живе по-християнськи, себто сповняє заповіді Божі. Перш усього треба бути справдішнім християнином, та не на самих словах, але й на ділах. В обидвох церквах є ті самі заповіді! Тільки, що деякі люди, нерозумні або злої волі, хибно розуміють слово "ближній" і толкують його так, що тільки твій одновірець є твоїм ближнім і тільки супроти нього ти маєш ті християнські обов'язки. Кожна людина є твоїм ближнім — ти повинен її любити та по силам твоїм їй помагати. Як не можеш інакше, так бодай тим, що спочуватимеш йому в горі. Одна щира сльоза над недолею твого ближнього буде тобі записана в Господа, як твоя жертва на вівтарі любові ближнього. Так, мій синку,— це вся мудрість християнської віри й у вас, і у нас. Роби так усе своє життя — а твоя душа буде спасенна, де б Т(І не молився: у своїй церкві чи нашому костелі. Подумай собі: коли б Господу

Богу було цього треба, чи не був би ти вродився в римській церкві? Ми своїм малим розумом не можемо збагнути цього, чому воно так сталося. Та я ще не відповів тобі на питання, що ти його вправді голосно не сказав, але певно собі його подумав: чи не краще тобі було б покинути батьківську віру й перейти на римську? Отже, моя відповідь і рада така: не роби цього, сину, бо це дуже небезпечна річ.

О. Андрій покивав при тих словах пальцем.

— Не роби цього, щоб опісля не жалував. Ти ще молодик, не мав коли набрати життєвого досвіду. Тобі може щось подобатись, видатись кращим за те, що маєш, та опісля, як прийдеш до повного розуму, і зрозумієш, що ти помилився, для тебе, як характерного чоловіка, вороття вже не буде, бо соромно тобі буде перескакувати з одної церкви в другу... Берім справу такою, як вона є: у пізнішому віці пригадується людині її молодість, дитячі та хлоп'ячі переживання. І певно тобі пригадається, як тебе твоя мамуня вела за ручку в церкву, з якими почуваннями ти цілував святі образи, складав пальці, щоб хреститися... Пригадаються тобі врочисті свята твоєї церкви. І як тобі тоді було б, коли б ти бачив себе в костелі, а не в своїй церкві? Твоя совість, певно, не дала б тобі спокою і, певно, стало б тобі невимовно жаль втраченого раю, що з нього ти сам себе прогнав. Подумай про те все та відклади свою постанову до часу, коли станеш розважніший та розумніший. Я вважаю дуже нерозумним намовляти та перетягати таких недосвід-них молодиків на іншу віру. Ти цього не слухай!

Слова любого вчителя вливались цілющим ліком на розхвильовану душу хлопчини. Серце наповнялося радістю. В особі о. Андрія бачив свого ангела-хранителя, що здержав його над безоднею, що в неї мало що не впав. Цілував щиро руки свого ангела-хранителя та зрошував їх сльозами вдяки. На серці стало легко. Так легко, наче б мав злетіти на крилах високо, над хмари... до самого неба...

О. Андрій поблагословив його та поцілував у чоло.

— Я дуже радий з такого учня, мій Богдане. Бачу, що ти християнин не тільки на словах. Живи й далі по заповідям Божим, а будеш щасливий і спасений.

Богдан виходив із келії о. Андрія із сяючим радістю обличчям. Йшов сміло, бо вказали йому дорогу, що була йому по нутру і якої собі бажав. Тепер його вже ніщо не зможе спокусити, щоб відступив від батьківської віри. О. Андрій знас. все краще, як другі,— він все знає. Як він відгадав його спогади, що тільки блискавкою промайнули йому через голову...

II

Скоро переконалися патри-єзуїти, що цього впертого шизматика Хмельницького ніяким чином на латинство не повернуть. Найкращі, випробувані вже на інших прозелітах засоби тут не придавалися на ніщо. Радо було б його й позбулися, коли б не протекція гетьмана Жулкевського, що з ним не хотіли задиратися. То й дали Богданові спокій.

Від розмови з о. Андрієм Богдан мов відмінився. Перш усього став домагатися, щоб міг у неділі та свої свята ходити до церкви. І на це йому позволили. Не хотіли давати православним батькам приводу до протестів та зраджувати їх до всіх шкіл.

Та Богдан не вдоволився ще тим. Він відокремився від паничів латинської віри та став гуртувати біля себе православних, піддержувати слабодухів і таким побутом псувати інтереси патрів.

А все-таки терпіли його три роки. Богдан ставав

з кожним роком розумніший, а його праця над здер-жанням православних від відступства була чимраз успішніша. Його вплив, як першого учня в ліцеї, ставав чимраз більший. Часто заходив він до Ставропігійського Братства і тут у розмовах із старшими набирав нової сили до боротьби за православну віру.

Цього було патрам забагато. Та не можна було його так просто прогнати від себе. І тому рішили післати його до свого ліцею в Ярославі. Там немає стільки шизматиків, там його вплив не буде такий шкідливий.

Написали до сотника Михайла Хмельницького листа. Не щадячи для Богдана похвал, доводили, що для нього львівський ліцей не вистарчає, що варт післати його на дальшу науку до вищого ліцею в Ярославі.

Батько погодився на те, й вже найближчого року поїхав Богдан до Ярослава.

Боляче було молодому юнакові розставатися з учителем і другом, о. Андрієм. Обидва плакали прощаючись.

— Не забувай мене, мій сину,— говорив о. Андрій,— і не забувай того, що я тобі одного разу сказав. Тямиш? Там стрінуть тебе ті самі, а може, ще й більші спокуси, та ледве чи стрінеш там щирого приятеля, що в сам час перестеріг би тебе перед небезпекою.

Богдан аж душився, здержуючи ридання, що всею силою виривалось йому з грудей.