Останній акорд - Панч Петро

Більшовики не вірять у бога і перемагають, а ми правимо йому молебні, кадимо фіміамом, щоб заступився за святую Русь, і все надаремно. Ви теж попрощаєтесь із своїм кубельцем.— Він обвів кімнату очима й бридливо поморщився.— Революція видме з нього увесь сморід. Так, так, життя наше пішло шкереберть.

— Невже нам Антанта не може допомогти? — спитав Барах.

— Антанта? О, Антанта охоче вкладе вам у руки гвинтівку, аби тільки ви погодилися стріляти в більшовиків, але не вимагайте від неї самопожертви. Долар і шилінг не знають сантиментів, їхня мова—деренчання арифмометра, а не ідилія тургенєвських дворянських гнізд. Більшовики, панове, кинули виклик старому світові. Га, це наша матушка Росія? їй-богу, молодці!

— О так, я теж захоплююсь,— проказав розчулено Барах, намагаючись попасти в тон поручикові.

— Як, як?

Барах злякано витріщив очі:

— Ви ж кажете...

— Факт, вони створять нову Росію, перед якою навіть пихатий долар скидатиме шапку, але нас вони викинуть на смітник... Разом із нашими богами і ідеалами.— Поручик підпер чорняву голову рукою з тонкими пальцями і задивився в одну точку. Федора Михайлівна, гадаючи, що він уже заспокоївся, присунула ближче чашку:

— Ваш чай, пане поручик, вже захолов, може, гарячого налити?

Поручик підвів очі, і Федора Михайлівна тільки зараз помітила в них надмірний блиск, синці під очима ще більше поглибились, а щоки зів'яли, як пелюстки прибитої морозом квітки, і їй заманулося враз хоч чаєм його розважити, і простягла руку, але поручик різко відсунув чашку, обвів Федору Михайлівну важким поглядом, і зла посмішка перекривила йому губи.

— Я ліси, луги втратив, став катом своєї батьківщини, стою над безоднею, а ви гадаєте втішити мене чашкою холодного чаю, ложечкою вишневого варення? Як же дешево ви ціните наші жертви!

Барах, знову гублячись від його істеричних вигуків, закліпав переполошеними очима до Федори Михайлівни. Вона вже сердито насупила брови:

— Чого ви хочете, пане поручик?

— Де Мініни й Пожарські? — Поручик уже нервово крокував по кімнаті.— Лихоліття на Русі, в стольному граді усівся на престолі ревком, рев-ком!. Ком... Він підкотився мені до горла, душить мене, а ми хочемо чаєм відкупитись.

Федора Михайлівна рвучко зняла свої ажурні сережки й кинула їх на стіл. .

Поручик навіть не глянув на сережки, а розпачливо крикнув:

— Балабухо!

— Чого зволите, ваше благородіє? — відгукнувся солдат із сіней.

— Куди ми йдемо?

— В направленії обратного движенія, ваше благородіє!

— Ну, а далі що? — Поручик обернувся до Бараха.— Ви ж усе знаєте, скажіть — фініта ля комедіа?

— Більшовики беруться створити на всьому світі соціалізм, але, як каже священне писання: "Человек предполагает, а бог располагает".

— Бог? Ось ваш бог! — Поручик з серцем наступив чоботом на образок.— А-а, ви віруєте в бога, ну протестуйте, кличте на мене грім, кличте блискавки! Але вам байдуже ця наруга, а мені не байдуже: я плачу, я ридаю, бо топчу своїх богів!

— Не ми богові, а бог нам заступник,— сказала Федора Михайлівна, піднімаючи з підлоги потоптаний образок.

Поручик видивився на неї дикими очима, потім упав на стіл головою і забився в істериці.

— Води, дайте холодної води! — заметушився біля нього Барах, злякавшись його сліз більше, ніж крику.

Федора Михайлівна презирливо викривила губи. Не поспішаючи, налила склянку.

— Ви ж мужчина, пане поручик!

Поручик відвів рукою склянку з водою, але схлипувати перестав.

*— Дайте мені розтопленої смоли. Ну, хоч спирту!

— Може, повечеряєте з нами? —г— спитав Барах, присідаючи до столу.— Доро, що там є? А ви, пане поручик, будьте як дома.

— О ні,— покрутив головою поручик,— цього я зараз можу побажати тільки своїм ворогам. Я тепер безхатній пес, який загубив на ярмарку свого хазяїна і виє серед майдану. Ох, як мене тягне завити по-вовчому, щоб трава пожовкла від моєї туги. Коли ми взяли Орел, перед нами була вже Москва! Як я сміявся, як я плакав. Я знову утверждав-ся в житті. Ви розумієте, що це значило для нас!

— Вульгарно кажучи, все одно, що виграти ва-банк. Давайте вип'ємо за...

— Рябинової?

— То, може, хочете білої?

— Ви мені дайте надію, хоч крапельку надії, що ми знову почуємо дзвони Білокамінної, що в мені знову вшанують потомка старовинного дворянського роду Ухтомських.

Барах перезирнувся— з дружиною і з подвійною люб'язністю подав йому на тарілці шинку, але поручик байдуже відсунув тарілку. Він дивився на Федору Михайлівну вже ніби витверезілими очима й говорив:

— Не сердьтесь, люба папі, за один погляд таких очей, як ваші, я ладен нести своє горе через роки, тільки не дивіться на мене, як на бандита, Доро Михайлівно!

— Мене зовуть Федора Михайлівна,— сухо відказала вона.

Барах суворо глянув на свою дружину.

— Доро, ти завжди виносиш свій настрій на люди.

— Пробачте, я можу піти? — і вона встала з-за столу.

— Ні, ні,— благально проговорив поручик, і його рука безсило впала на сережки. Очі йому враз спалахнули, як у картяра на великий банк, він затиснув сережки в кулак, але зустрівся з холодним поглядом Федори Михайлівни і зняв із столу руку.— Не женіть мене від себе, благаю. У вашій присутності я за кілька місяців уперше зігрівся. Нехай потім ви будете згадувати про мене, як про бандита, але зараз...

— Ніхто не буде згадувати,— вставив Барах.

— А мабуть: ніхто й ніколи!

— Пане поручик, ви не так мене зрозуміли.

— Був Ухтомський і зник, як бульбашка на воді. А я хочу жити! — В його голосі знову забриніли істеричні нот-" ки — Я не хочу по-дурному гинути від дрючка історії, я не хочу ходити з шарманкою попідвіконню Антанти й грати: "Разлука ты, разлука, чужая сторона..." Чужая сторона..., От наша доля! От вам божеський суд за те, що ми возжигали йому лампади... Прокляття! Але ми так легко не здамось. Ми зубами будемо вгризатися в свої пороги. Я хочу жити, хочу видовищ, музики. Грайте, Федоро Михайлівно! Ви ж, певно, граєте!

Вона здригнулася не стільки від його вигуку, як від почуття, що опанувало нею: його слова викликали в ній співчуття, І Федора Михайлівна мимоволі глибоко зітхнула.

— Я погано граю, пане поручик.

— Зараз ми всі погано граємо. Навіть міни гарної нездатні зробити. Ну, хоч пару звуків, благаю вас!

Федора Михайлівна тремтячою рукою почала листата ноти. Нарешті зупинилась на дитячій п'єсці. Це був старовинний менует. Поклавши пальці на жовті клавіші, вона на хвилину завмерла. Поручик стояв поруч, і вона чула його схвильоване дихання. Може, ненароком його гаряча рука торкнулася її оголеного плеча, і вона здригнулась, як від електричного струму, і звуки вирвалися ніби сполоханою зграєю, потім у хвилях туману заколивався вінок із прозорих мавок, а на зелену галявину вже вийшли білі берізки і пішли в танок, який нагадував коливання хвиль. Тінь поручикового профілю з рівним носом коливалась у такт музиці на стіні. На устах йому застигла дитяча посмішка. Він знову торкнувся гарячими пальцями ліктя Федори Михайлівни, і вона розслаблено опустила руки на коліна.

— Ви провели мене через дитинство, Федоро Михайлівно. Я так вам вдячний... Здається, було ж так недавно, і вже над безоднею. Страшно! А вам?

Поручик нахабно поклав свої випещені пальці їй на коліна, кров ударила їй у голову. Федора Михайлівна стру* шує головою і ніби прокидається, кладе руки на клавіші, але пальці її вже не слухаються. Поручик ближче присуває стілець, її плече відчуває вже його тепло, він мружить очі, нахиляється над клавішами і бере густий акорд.

— Ви пам'ятаєте лярго із сьомої сонати Бетховена?

— Доро, ти, здається, щось грала, схоже на Бетховена? Поручик скинувся, як від холодної води, й обернувся:

за його плечима стояв у позі послужливого господаря Барах. Під поглядом злих очей він,позадкував до етажерки з книжками.

— Бетховен починав глухнути,— казав далі поручик,— до нього наближався кінець...

Пальці натисли на клавіші, вони податливо вгнулися, і звуки, повні протесту й скарги, забилися об мерзлі шибки.

Федора Михайлівна підвелася, затаївши подих, і стала біля рояля. Поручик увесь поринув у звуки, і його обличчя з червоними вередливими губами засмикалось у такт мелодії. Коли він підводив очі і довгим, поглядом зупинявся на Федорі Михайлівні, по її тілу пробігав ніби терпкий трунок, а з грудей мимохіть виривалося здушене зітхання. Рояль стогнав від похоронних акордів, і поручик ніби катував себе ними. Нарешті він обронив на груди голову і звуки завмерли. На вулиці теж стало тихо, чутно тільки, як десь віддалялася по мерзлому снігу підвода. Балабуха просунув голову із сіней і тривожно зашепотів:

— Ваше благородіє, тікать треба: неприятель уже.... Поручик, не повертаючи голови, відмахнувся рукою і заговорив приглушено під музику:

— Над сипім морем, у диких скелях, зросла квітка едельвейс. Вона була ніжна, як Адоніс і прекрасна, як Венера 2. Сходило соцце і перший промінь посилало в гори. "Адоніс, прокинься!" Сходив місяць і перші промені посилав на берег морський. "Баю, баю, Адоніс!" Роса мила його шовкові кучері, а море шепотіло казки. Едельвейс росте, як Адоніс цвіте, і бджоли грають йому на сонячних релях. І враз знялася буря, загримів у горах грім, заблискали блискавиці, і ніжний едельвейс упав у розбурхане море. Він тільки устиг крикнути: "О доле..." — як шумовиння зібгало йому пелюстки. І довго буря носила квітку по морю, терзала її тіло, труїла її кров, аж доки хвиля не викинула її на берег, на мокрий пісок.

Поручик упав головою на руку, рояль, протестуючи, застогнав під ліктем.

— На берег! Чужий, не рідний, Федоро Михайлівно! — він несподівано рвучко, мов очманілий, припав до її руки.

Голова Федори Михайлівни пішла обертом, потемніло в очах. Ще б мить, і вона б притисла його голову до грудей, але поручик уже схопився на. ноги і, мов сліпий, наткнувся на стіл. На скатерці, як дві квітки на піску, лежали сердолікові сережки в золотій оздобі. Поручик, ніби продовжуючи свою мелодекламацію, заграв довгими пальцями по скатерці й проговорив:

— О господи, яка ми все-таки погань! — А коли обернувся, очі йому бігали вже шкодливо й винувато. Він було ступив до Федори Михайлівни, вона благально зняла руки, ніби ставлячи перед ним останню перепону. Поручик опустив голову, повернувся і тихо, мов сомнамбула, пішов до дверей.