Жизнь Куліша - Куліш Пантелеймон
Мусимо вернутись у Куліпіів хутір під Вороніжем. Там сіножаті з вітлатими березами, осиками, дубами, густі гаї сусідні, пасіка з таємничим дідом і сумна повага на всьому видовищу обіймали душу молодої дитини якимся смутком веселим. Раз чи два зазирнув Куліш у пишні, як йому здавалось, покої сусідньої панії,— і ті малювання, що там загледів, ті меблі й утварі коштовні мріли в його виобразні дивом якимся, мов у того Скита ", що побував у Періклових 12 Атинах; а образ Уляни Терентьовни самої і її небоги, наче яка музика, проймав усю його душу. Почуттє своє високого, ізящного, культурного навпослі висловив Куліш у повісті: там багато його сердечної, його індивідуальної правди. Не скоро вже потім, як було хлопцеві літ із тринадцять, гостював він у неї по тижню й більш і тоді взнав усю велику і благу її душу. Сталась вона йому за другу матір, широко розвила йому серце і — знов скажемо — аж надто надала йому ідеальності. Сама вона через свою ідеальність попсувала собі життє,— наробила ж і йому немало шкоди... її небога, також ідеалістка, вмерла молодою черницею. Обидві сі істоти, не зовсім йому довідомі яко малому ще тоді хлопцеві, на ту пору так осіяли йому очі, що за ясним аж надто світом недобачав він матері своєї і сестри-в-первих Лесі. Цивілізація поборола тут просту натуру; демократична душа отрока зробилась аристократичною,— тільки не в ледачому розумі [нні] сього слова. З того ж бо ще періоду життя свого почав Куліш гордувати малою долею звичайного чоловіка і допевнятись гори над усіма рівесниками. Допомагали сьому і інші впливи.
Ще як він учивсь у дяка Ондрія, при церкві св. Миколая, то, під непогідь, зоставлено його раз днів на п'ять у школі. Дяк Ондрій оповідав його матері таке диво про хлопця: "Прокинувсь я,— каже,— вночі — аж світиться. Дивлюсь у другій хаті дитина за столом пише. "Панюша! *— кликнув я.— Що се ти робиш?" І тієї ж минути світло погасло, а Панюша спить коло мене". Може, дяк се й видумав, аби піддобритись матері; тільки мати любила про се оповідати і пророкувала синові велику будущину. Вкупі з Уляною Терентьовною не допустили вони взяти хлопця з повітового училища, як подумав отець, і змусили його пустити сина у гімназію і3. Великим коштом для отецької кишені були ті гроші, що платились за квартиру у городі Новгороді-Сіверському (ЗО верст від містечка Вороніжа), за одежу і за книжки учевні14. Просте сільське життє Олександра Ондрієвича вимагало не багацько грошей, і здававсь він багатирем між іншими панками; а тут мусив класти останній десяток карбованців і силкуватись аж надто; тільки ж не важивсь не послухати Уляни Терентьовни, і через неї-то писатель наш ухиливсь від повітового суду, бо туди намірявсь отець прилучити його до брата.
Щодо самого сина, то він дививсь на судових паничів звисока і взивав їх кручкотворцями. Ідеалом його дуже рано зробилась освіта та ще й артистична. З самого малку писав він крейдою по стінах (були стіни миті) церкви, коней і все, про що чув або що бачив. Отець гримав за се на його, а мати втішалась. У школі, в дяка Ондрія, поілюстрував Панкина увесь Псалтир і був за се битий, а школярі влюбили його, що він їх наділяв мальованими кіньми. Як же відвезено його в город, там він вчинився справдешнім живописцем між хлоп'ятами. Слабовитий силою, хоча здоров'я доброго, не дуже вмішувався він у їх пустоту, а все малював копії з картинок, що йому доставались у руки. Понавозить, було, того добра додому; мати радіє серцем і всю світлицю обліпить, а батько сердиться, що з сина вийде маляр, а не чиновник.
Щоб не вертатись нам до артистичної освіти нашого писателя, скажемо разом, що як перейшов він у гімназію, то подав первий свій рисунок учителеві, дак той не поняв віри, що се його робота, аж поки не побачив своїми очима, як його новий учень рисує. Не було йому в гімназії путящого наставника. Незабаром зрівнявсь він із учителем, а куди йти дальш — нікому було вказати. У Київському університеті знайшов він кращого живописця. Сей учитель школив його на гіпсових антиках і довів його карандаш до високої артистичності. З поради свого наставника занехаяв Куліш свої фарби. Як же років через два, учителюючи вже у повітовій школі в Києві ж таки, зняв копію з олійного пейзажа та подарував своєму протекторові, пану Юзефовичеві15, дак той, так саме як учитель у гімназії, не поняв віри, що се його робота. Як пробував Куліш на заточенні в городі Тулі, губернатор Козодаєв (людина тяжко добра) пораяв йому скомпонувати альбом про царський переїзд. Описав Куліш тульську старовину й ілюстрував свій опис археологічними й іншими акварелями. Імператор Николай звернув увагу на гарну роботу і спитав про артиста, а довідавшись, що се — Куліш, дозволив йому вернутись у столицю. Діялось року 1850-го 16.
Хто знає, скільки на своєму віку писав Куліш усякої всячини, хто знає, що він без учителя опанував шість європейських язиків до читання чужоземних книжок, той зрозуміє, що до малювання кидавсь він тільки прихватком, та не було й нагоди до сього діла у свою нору. Куди його доля кидала, він брався за таку працю, яка була йому с підручна. Так, він учився змолоду музики на скрипці, а потім учивсь столярства і зробив своїми руками гарну скрипку, а мебелі його роботи є ще й тепер у столиці. З тим же запалом до праці бравсь він до хуторського господарства, до садовини, до будування. Сам собі скомпонував фасад і спорудив у хуторі будиночок такий, який, по його мислі, личить Україні. Є в одного його приятеля листи його про кузню. Живши раз у глухому степу, не мав до своєї послуги коваля і лагодивсь уже спорудити кузню, щоб самому взятись за молот. З тим же самим запалом узявсь він і за варшавську службу 17.
Ще раз ми самі себе випередили у своєму оповіданні — ще раз мусимо вернутись. Хто хоче знати, який був його побут у перві роки життя у Новгороді-Сіверському, читай повість його "Ф е к л у ш а " 18. Се правдива автобіографія. Героїня повісті і звалась таки-так, Феклушею, тільки смерть її була інша: так десь покинулась, а не втопилась. Хто ж хоче довідатись, як тоді учено по наших повітових училищах та й по гімназіях,— читай повість "Яков Яковлевич"19. Патрет сього учителя як живий, і вся історія така була, як прописано,— тільки що не сам Куліш проживав у Якова Яковлевича, а його приятель Глотов, з котрим він дружив через те, що Глотов такий же був рис овал ець, як і він сам 20.
Спершу Куліш учився дуже тупо і був послідущим між товаришами. Зупиняло його те, що не розумів великоруської книжної мови. Поки, було, навчиться гладко читати урока, то вже напам'ять його знає, а проте не розумів добре того, що витвердив з книжки. Як прийшлось до іспиту, то слебизу-вав таке, що, мовляв, не второпав би й німець. Переведено його із приготовительного класа у первий тільки за те, що гарно писав. Як же почав розуміти учевну мову, то легко став первим учнем. Нехай подивиться, хто хоче, у повість-автобіографію, як Я к о в Яковлевич учив арифметики. Отже Куліш умів рішати такі задачі, що їх не було списаних у учителя. А щодо граматики й правописі, то й не заглядував він дома у книжку: всьо йому відкрилось, наче він і родивсь письменним. У трей-тьому класі гімназії, куди переведено його з повітового училища трохи чи не первим, спознався він ближче з товг-ришем Сердюковим — і сей товариш стався праведним його наставником. Сердюков був двома годами старший і мав пам'ять велику. Тільки на стихах рівнявся з ним Куліш. Було, сидючи в класі, прочитають удвох баладу Жуковського 2|, і один одному скаже її напам'ять. Щодо всього іншого, то ходив Куліш до Сердюкова як до учителя, і рідко коли вони розлучались: і дома, і в гімназії все були вкупі. Для Сердюкова Куліш занедбав трохи і свого земляка Чуйкевича, що з ним ріс від семи літ і спав ув одній хаті. ї Чуйкевич това-ришив з Сердюковим, та, бувши в старшому класі, не так учащав до його. Здавався Кулішеві товариш Сердюков розумнішим за всіх учителів. Може, так і було. Не мала міри прихильність його до Сердюкова, споглядав він на його, як на сонце, і багацько високого і чесного впоїв у себе від його.
У четвертому класі наскочив Куліш на такого учителя алгебри, що затемняв свої викладки, аби змусити учнів до приватних у себе лекцій. Раз не зумів Куліш розрішити задачі. Учитель звелів йому стати навколішки. Куліш одказав йому: "Коли поставите мене навколішки, то закину навіки алгебру; як же сей раз мені простите — буду добрим учнем". Учитель поставив-таки навколішки, а Куліш покинув алгебру. Прийшов роковйй екзамен з алгебри. Куліш одвітував директорові, що нічогісінько не знає. А був тоді директором дуже ерудитний чоловік Тимковський 21. "Дарма,— каже,— що нічого не знаєте: опісля поправитесь". І поставив йому за екзамен повне число. Зате ж учителі словесності й історії не знали, як своїм учнем нахвалитись. З оповідання своєї матері написав тоді Куліш невеличку повістку "Ц и г а н" (див. альманах "Л ас т і в к а", виданий Гребінкою 23 1841 року, стр. 362) і ілюстрував її картинками. А "Историю" Кайданова24 (не було тоді кращої) вивчив усю напам'ять, і про що не спита учитель — він так і відріже тим високопарним складом, що тепер сміх тільки з його. Позадає, було, учитель словесності теми, то він усім товаришам понаписує композиції — кому прозою, кому віршами. Відома річ, що се все писалось по-великоруськи; отже повістку свою написав Куліш українською мовою, і прийняв її учитель за благо, похваляючи. Були вже тоді знані, опріч творів Гулака-Артемовського 25, перші повісті Квітки26. Сердюков якось подоставав усе те і, уносячись над ліричними стихами Гете27, почитував і те з великим запалом. Куліш не розумів ще тоді німещини, дак ухоїшвсь за українщину і випередив Сердюкова авторством далеко. Не завидував йому товариш, веселивсь його писанием, як іграшкою, і мало клав у писанні ваги. Силкувавсь тільки знати і знати.
Скоро після того попались їм у руки перві повісті Гоголя 28, і велика була радість із того читання. Усяке слово пам'ятали вони — де яке сказав Гоголь. І дивна річ: по гімзназії тоді ходило багацько переписаного з Пушкіна, Жуковського і інших прославлених поетів великоруських. Сам Куліш розказує в повісті "У л я н а Терентьовна", з якою жадобою прислухувавсь він до поезії, як собі переписував, бо книжки, опріч учевних, у сей городок не заходили (та й купити було б ні за що); Сердюков читав уже Гете і Шіллера 29: естетичность була розвита у них аж геть; отже, як показались книжки українські, то над усім тим узяли гору.
