Жизнь Куліша - Куліш Пантелеймон

ЖИЗНЬ КУЛІША

It is interesting to notice how some minds seem, almost to create themselves, springing up under every disadvantage and working their solitary but irresistible way throw a thousand obstacles.

Wash. Irving *

Пантелеймон Куліш родивсь 1819 року, юля 27-го по старому стилю у містечку Вороніжі Глуховського повіту Чернігівської губернії 2. Отець його був старого козацького роду. Один з його предків за царя Петра Первого 3 був військовим товаришем, другий — сотенним отаманом. Дід Пантелеймонів звався вже дворянином (бо за цариці Катерини Другої 4 значне козацтво повернено в дворяне), тільки не мав ніякого чину; отець також був безчиновний дворянин; а як за царя Миколая 5 вийшов закон, щоб малі дворяне, которі не заслужили чину у двох колінах, приписались до якого податного стану, то й Олександер Ондрієвич Куліш мусив приписатись у козаки.

Мали Куліші у самому Вороніжі й поза Вороніжем доволі поля, гаїв і сіножатей; вважано їх багатирями. А проте самі вони дідували в пасіці і пахали з наймитами землю. Ондрій Куліш був чоловік жорстокий, не спускав нікому за спаш або за яку іншу шкоду. Через те мав у Вороніжі прізвище — Гарячий Куліш. Олександер, отець нашого писателя, зоставшись після батька малолітком, доглядав господарства за приводом матері, з меншим братом Романом, і вславивсь у Вороніжі яко невсипущий трудолюбець. Своїми руками будовав, робив вози і всяку всячину по господарству. Жонатим був перше з Криськівною, воронізькою ж таки дворянкою значного проти його роду, і мав від неї сина Миколая. Молодою вона вмерла; дуже любив її, хоч і слухав. Потім став залицятись до Катерини Гладківни. Пани Гладкі ведуть свій рід від того Гладкого, що Хмельницький стяв йому голову. Отець Катерини, Іван Гладкий, був сотником; а як знесено козацький порядок, то його перехрещено гусарським корнетом 7: так-бо вже низько поставлено тоді козацтво!

Було троє сестер Гладковен у отця, усі три високі, чорноброві, хороші. Катерина Івановна не хотіла була йти за вдовця, та вродливий був дуже — полюбила, пішла. Життє їх було таке, як у тій пісні про запорожця, що часто на Вкраїні співають:

— Любив мене, мамо, запорожець: Водив мене босу на морозець;

Ой я ж того, мамо, та й байдуже: Люблю запорожця вельми дуже.

— Ой на що ж ти, доню, уповала, Що ти запорожця сподобала?

Чи на його коні, чи на гроші, Чи на його вроду, що хороший?

— Ні на його коні, ні на гропгі, А на його вроду, що хороший.

Унаслідував Олександер Куліш жорстоку вдачу свого отця Ондрія. Катерина Івановна тремтіла від його голосу, а проте велико його кохала. Одно ласкаве його слово втирало їй сльози, і щасливою вона себе вважала з щасливих. Та було в неї інше горе: умирали діти; Пантелеймон був семий чи восьмий. З попередників його, братів і сестер, живий зоставсь тільки брат Тимохвій, да й той умер малолітком. Мати споминала про Тимохвія як про якесь диво між дітьми, що ні в казці сказати, ні пером написати.

Пантелеймон родивсь дуже хирявим, ледве живим; годі в зо два й не говорив, а почавши говорити, протягував слова, наче співав. Отець празнував його родини так само, як описано в повісті Куліша "Другий чоловік" ("Основа", 1861 р.) 8. Всіх завертав до себе, хто їхав або йшов поуз двір, і була вся улиця-майдан заставлена возами з копами.

Як умер брат Тимохвій, було йому годів з чотири. Розвивався він туго; не розумів — яке велике горе скоїлось у сем'ї, не плакав по братові. Зоставшись один, був у матері пещеною дитиною, а отця жахався і від його голосу тремтів, як і мати. Олександер Ондрієвич, бувши сам тіла могучого, нехтував слабовитою дитиною і, знай, згадував про Тимохвія. Нехтування се що дальш почувалось дитиною більше і більше. Син ховавсь від отця, а отцеві байдуже було про сина. Рідко й бачились. Так наш писатель ріс тільки на очах у матері. Старший брат Миколай служив у Глухові в суді; додому хіба раз у год навідувавсь.

Поруч з двором Олександра Куліша жила сем'я покойного його брата Романа: мати з двома дочками. Він був їх опекуном і держав під таким же страхом, як і свою сем'ю. Двоє дівчат, сестри-у-первих, були нашому писателеві єдиним товариством. Леся — старша від його годами чотирма, менша — ровесниця. Лесю він дуже любив — чорнявеньку дівчину, вродливу, з карими добрими очима і лицем античним, як у Мілоської Венери 9. Положивши книжку на її коліна, учивсь він у неї самохіть азбуки і складів церковної печаті. Від неї наслухавсь він казок найкращих; не закликати було його додому,— все сидить у дядини Романихи. Часто він пророкував Лесі, що буде великим багатирем,— тоді вбере її всю в золото. Не справдилось пророкування: писатель наш кривавив нош на терновій стежці, а Леся його тим часом одружилась з якимсь панком-п'яницею,— той швидко уложив її у домовину.

Мати Куліша була людина проста, неписьменна. Тоді, було, і по панських домах кажуть: "Нащо ж дівчат учити письменства? Щоб до полюбовників листи писали?" Велика вийшла з того користь нашому писателеві. Катерина Івановна уміла розмовляти тільки українською мовою і, що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речі. А була в неї голова неабияка. Приятель Куліша *, що взнав його семилітком, було, розказує: "Коли я схочу виобразити собі Катерину Велику, як вона, стоя серед своєї громади, вела премудрі речі, то згадую Кулішеву матір". Справді — бувало, серед гучної беседи, загориться вона якою думкою праведною, устане з свого місця і велично вийде насеред світлиці, даючи рукою якийся такий знак, що всі замовкли. І зачне вона глаголати, і всі її слухають, мов панотця в церкві. І сам Олександер Ондрієвич нахилить свою чисто сформовану кучеряву голову, а потім, шуткуючи, зачне розумом і словом своєї жінки хвалитись. Серед людей був він тихий і ласкавий; серед людей вона над ним панувала, і любо було йому давати їй перед.

Прості, невчені люде були товариством, що збиралось по дрібних дворянських світлицях у Вороніжі. Замість політики згадували вони про старовину, оповідували щоденні случаї, співали пісень українських і добре підпивали наливкою та варенухою. Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона; хмельни-щина дійшла до неї, не перепинена чужоземними співами. Вона в своєму старосвітському роді унаслідувала гладківщину аж від берестецьких років. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями. Сидя за роботою, ніколи вона не вмовкала; тільки, було, зітхне, задумається — і знов співає. А серед беседи в неї було що слово, то й приказка; проміж двома чи трьома періодами речі вона, було, вставляє співний поетичний дріб'язок з народної антології. Розмова її інколи бувала дуже весела або посмішлива,— гостре мала слово; а другим разом поведе речі поважні про святощі, про людську долю, про давні давна — і дитині Пантелеймону любо було її слухати.

Милосердна вона була людина до вбогих вельми. Жіночки зо всеї округи раз по раз бігали до неї то за медом, то за воском, то за мукою і всяким іншим знадіб'єм. Не пишалась вона проти них ані крихти, простолюдно з ними обходилась, а проте була в їх очу пані. Олександер Ондрієвич був чоловік скуповатий, давав їй гроші тільки на схованку. Сумувала, бувало, вона, що нічим гаразд людей запомагати. У неї були любимі старці, діди і бабусі беззубі, заклика, було, їх до пекарні, годує, розмовляє з ними. Так вона їх витала й проводжала, що синові-дитині здавались вони якимись людьми святими, а не злиденними. Найбільша від неї була шаноба сліпому дякові Якимові, що знав напам'ять усе церковне чйтаннє й співанне; найлюбіще з ним розмовляла. "Господь умудрює сліпці",— було, говорить, дивуючись його розуму; а той їй і з Біблії, і з великої своєї пам'яті, мішаючи звичайну річ з церковною, щонеділі, зайшовши з проскурою, наговорить стільки, що вона увесь тиждень споминає да по-своєму міркує. Попів так шанувала, що не позволяла нікому що-небудь осудливе про них сказати. Як зайде, було, до неї отець Лука, то наче вся світлиця сповниться святощами. І на думку їй не приходило, що вона проти його була велика, свята істота. Смиренна була людина і богов'язна вельми.

Отець Куліша під час косовиці і медового збору забирав до себе всіх домочадців на хутір, у пасіку. То в його була, сказати б, Січ Запорозька. Там він пробував почасту один з дідом-пасічником. Понурого духу був чоловік. їхати в хутір треба було мимо панського селища, хуторського ж таки, та пишнова-того. Жила в тому хуторі Уляна Терентьовна Мужиловська. Про неї і отець, і мати споминали в хатніх розмовах з великою шаною, яко про панію великого коліна, дуже розумну, а до того несказанно добру. Коли Катерина Івановна хотіла до чого на-клонити свого мужа, то прохала сю панію: той-бо її слухав, як мала, дитина. Вищого товариства була ся людина. Якась пригода загнала її в невеличкий хуторець. Деякі мебелі розкішної роботи, срібна і фарфорова утвар і малювання по стінах у світлиці, ні в кого кругом не видані, в очу дрібних панків чинили з її хутора ніби царський дворець. До того цвітники, садовина, прислуга і ввесь побит імпонірував усе сусідство вельми. Ся пані дітей не мала, а були в неї небіж і небога. Образ її життя і душу її поетичну змалював Куліш у своїй повісті "Історія Уляни Терентьовни" 10. Там дещо й видумано, а багацько й дійсної правди. Найбільша ж правда те, що вона йому здавалась якоюсь царицею або богинею. На ввесь вік свій набравсь він від неї ідеального погляду на життє людське, що не в одній речі йому й зашкодило... Кінець сеї справді дивної істоти був не такий, як у повісті. Як витіснив її невдячний небіж із веселого, щасливого гнізда, що вона так гарно оку-кобила, небога й пішла в черниці, а сама вона притулилась у ветхому будиночку в селі Макові, ледве маючи чим пропитуватись. Приятелі, а між ними і отець Куліша, її запомагали.

Бувши університантом, писатель наш завитав до неї і знайшов її вже старенькою. Дуже йому хотілось забезпечити свою богиню певною підмогою, та сам він мусив бідувати або на хвилях моря житейського носитись; аж таки в п'ятидесятих годах спромігсь висилати їй щомісяця пенсію, і вмерла вона, не знавши вже нужди великої, благословляючи благу його РУКУ-

Отже ми далеко зайшли вперед у нашому оповіданні.