Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр

Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали... Хиба тут не буде громадскоі користи?" спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.

— "Поможи тобі Боже!" одповів Джур. "Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — и підеш за плугом..."

"Цить, цить, цить!" заторохтів Жук. "Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держати му, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила... Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питати муть."

— "Добре, добре..." говорив Джур. "А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку."

"Не вся, а певно якась частка іі ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо..."

— "Пємо, та не упиваємось."

"И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві..."

— "Чим же ти запоможеш сему лиху?" допитувався Джур.

"Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі "запомога не од нас, а хиба од Бога"...

— "От тобі й на!" зареготався Джур.— "От тобі й "сила", котра не знає чим побороть жида й горілку."

"Не регочись, брате!" визвірився Жук. "Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза... Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки."

— "Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку!"

"А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..." Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.

"Заходь, покуримо", сказав Жук.

— "Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія."

"Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор... чуєш?"

— "Чую, чую... прощай!"

"На здоровє!"

— "Щасливоі дороги."

Товариші розійшлись.

Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.

II.

Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.

Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий... Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло... Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. —

То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.

"Ану хлопче! торкай пристяжних,'' заговорив Жук до погонича... "Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!... от — от — недалеко. То й пече-ж!... Господи!"

— "Добре таки пече," сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:

"Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!... приідемо до дому — мій могорич "

— "Дякую! я не вживаю,"

"Чого не вживаєш?"

— "Горілки."

"Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!

— "Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!" крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!

— "Ти-б іх пугою свиснув!" сказав Джур.

— "Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!" гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.

"Хто держить станцию?" спитав у погонича Жук.

— "Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають... Ніо!" И пуга знов простяглась по коням.

"Чи дома то моя матуся?" заговорив Жук.

— "Певно, що дома," одповів Джур; "час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?"

Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.

— "Ви до Батурина, паничі?" спитав погонич.

"Ні," одповів Жук, "не до Батурина, а в Жуківку... Знаєш дорогу?"

— "Як не знать! учора там був... якогось лікаря возив."

"На що лікаря?" сполохнувся Жук.

— "Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою."

"А в Жуківці?"

— "Там нічого не чути... Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?" допитувався погонич.

— "Хто в гості, а хто до дому," одповів Джур.

— "Так ви може Жученки?"

— "Один Жученко, а другий — ні!"

— "Еге! бачте, а я й не знав... ніо!" Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.

"Ото де церква," сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором... Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою... Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо."

Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

Въіхали в двір... и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.

"Здоров був Иване!" озвався до ёго Жук. "Се ти — ще?"

— "А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом... Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному."

"А де-ж матуся и сестри?" спитав Жук Ивана.

— "Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть."

"Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?"

— "Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока."

"Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися."

Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.

"А де косять?" спитав Жук.

— "В Нестратовщині."

"Ми, перекусивши, подамось туди-ж."

— "Хиба пішки," сказав Иван; "бо дома коней нема."

— "Далеко та Нестратовщина?" спитав Джур.

"Верстов чотири."

— "Ні! не буде и трох," перебив Йван, "тілько що жарко дуже."

"Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара," одповів Жук.

Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки... Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.

"Дивись!" сказав Жук; "он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина..."

— "А, ну! давай співать!" заговорив Джур. "Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні." И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні "в чистім полі трава росте" котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.

Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.

Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!... А далі різні колёри — то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне іі біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: — він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!..