Лік - Королева Наталена

з ким? Та ж, кінець кінцем так близько до Єрусалима, майже на передмісті...

Може й не грабіжники, а ті, що він їх сам пограбував, напали на лихваря.. по заслузі...

— Забрали своє, тільки й усього!... Отож, недурно й сказано: "Хто кривдить убогого, щоб помножити багатство своє, віддасть його, а сам збідніє".. Справді, пограбували грабіжника — грабіжницькі розрахунки....

Заспокоював себе й підганяв осла. Треба ж було добре їхат цілу ніч, щоб прибути на час, де чекають на нього богомільні люди...

*

З усіх чеснот, що прикрашали левіта Сибу, сміливість не була найвизначнішою. Тому він гнав свого осла щосили, щоб наздігнати ще до пітьми священика Шешбазара, що йому цього разу "позичили" Сибу на допомогу. Як стій домовились вони зустрінутись біля "великої криниці", тієї, що коло неї випасав свого осла самарянський лікар. Тож Сибі треба було проїхати чималий шматок шляху назад. А левіта, немов на гріх, затримали вдома, — й забаривсь.

— Добре Шешбазарові, ну-ну! — міркував Сиба, — його ж хутір у двох перегонах від Витанії.

Тим часом він, Сиба, хуторів не має, ех! Тільки вбогу хатину на протилежному єрусалимському передмісті — аж, де! — від дороги, що веде до Витанії. Тож тепер, коли й дожене священика, то хіба десь аж біля "фенікійського перехрестя", де розходяться шляхи фенікійських караванів від шляхів єгипетських мандрівників.

— Коли б же то дігнати завидна! — мріяв Сиба й раптово просто наскочив на того "грішника самарянського" — біля криниці. Загибелі на них, поган, нема! Ех!

Але в ущелині почув Сиба ніби цілком ясно кування ослячи копит по кам'яному кориті шляху — й зрадів. Напевно, це Шешбазар... Здається, й голос його... Підігнав ще ослюка й опинився біля пораненого. Мало не скрикнув ще голосніш за того, що лежав під скелею.

— Чи ж.. не проти ночі згадуючи.. Чи ж це священик? О, Адонай...

І більш з переляку, як із співчуття скочив з осла й повернув обличчя побитого до світла.

— Ми-сфар!... Міняйло...

— "Ну ти, ледарю, цього не вкрав!" — відітхнув Сиба не без вдоволення й, заспокоєний, не намагався навіть вияснити, чогог та як міг опинитись тут знаний здирщик та глитай. Пам'ять яскраво розсвітлила згадку, як нарахував йому Мисфар і за те, що тримав у таємниці дану левітові позичку на будову дімка. Треба ж бо було, щоб не довідались у храмі...

— "Га-га!.. Отож, дістав тепер і ти, злодію, дістав з лихвою!".. — мимрив Сиба, підганяючи осла... Валяйся там хоч і до Судного дня, про мене!..

Йозабад налив до дерев'яної мисочки трохи вина із своєї тиковки й відставив мисочку на плисковатий камінь. Рештою, що була ще в пляшці, докладно промив Мисфарові рани на голові: тут виглядали найнебезпечніше. Спробував піднести і зігнути руку пораненому — той застогнав, але Йозабад переконався, що кості — цілі. Обмив вином і рани на руках, залив усі оливою і вправною рукою понакладав пов'язки.

Забандажований Мисфар напів отямився, жадібно пив із мисочки вино з водою, що його подав лікар і невиразно почав дякувати:

— Най благословить... — силкувався піднести в благословляючім русі цілу правицю. Але враз урвав. Очі його застигли в збентеженім здивуванні й погорді: "Самарянин"!

Йозабад відразу зрозумів той погляд: в ньому побачив добре знайому многовікову ненависть, що з нею промовив лихвар те слово. Зрозумів, але зрадів, як лікар:

— Коли голова й змисли працюють нормально, то все гаразд: випадок не такий вже й страшний!

Тоді нахилився знову до пораненого:

— Тихо, тихо! Не турбуйся зайво: ніхто ж не бачив, що тобі поміг самарянин. Я — випадково лікар. Скажи: відки ти?

Мисфар завагався. Таки ж і його наймення та професія не менш огидні людям, як і стан "нечистого"... Казати, чи ні?.. Тим часом Йозабад говорив:

— Тут є мій осел. Я маю час, тож скажи: куди тебе довезти?

Міняйло зідхнув, але ще міркував. Сам він не може йти. Може, цей дивак не тутешній і, може, не розпізнав, що він Мисфар... і жид?.. Сказати, що він також самарянин?.. Сказати.. "Задля осла!" — глузливо стрибнуло в лихваревій голові, немов заговорила якась тінь сумління. Але він враз вирівняв думку, підпер, мов реву кілком, обгрунтованою рацією, серйозним і важним. "Не задля осла, а задля здоров'я і життя чистої людини! Треба ж рятуватись!"...

Самарянин ще нижче схилився над ним:

— Ну добре, добре, юдею. Боїшся, що скажуть твої кревняки, коли побачать хто тобі допоміг. Розумію, й не хочу тебе наражати на прикрощі. Тож я підвезу тебе до першого заїзду. А звідтіль пошлеш посланця додому. Мені ж однаково, де заночувати... Ти ж мусиш цю ніч спати під стріхою, а не на цім камінні.

— Пізнав "нечистий" багатиря-міняйла — думав тим часом Мисфар. — Числить Вельзевулова душа на велику нагороду!... —

І вирішив не називати себе. Впер очі вділ і тихо пробурмотів:

— Як сам знаєш.. — і додав — "пане"... Бо ж чим я, пограбований, можу тобі віддячити? Ти ж бачиш: я — на твоїй ласці... — І, вернувши думками до пограбування й побоїв раптово відчув сильний приступ страху. Як же били жорстоко!..

Заметушився, щоб підвестись, і не міг: повзав, як хробак..

Йозабад покликав свого осла, як прирученого песика, й знову нахилився над Мисфаром:

— Хапайся обома руками мені за шию!

З великим намаганням підніс огрядного юдея й навантажив на осла. А що той безпомічно хитався, то ще й прив'язав пораненого своїм поясом для певности.

— Ляж ослові на шию, якнайзручніш. Не бійся: він звик возити немічних.

Ніч уже огорнула Єрусалим зоряним крилом, коли мандрівники опинились біля заїзду. Шинкар відразу впізнав Мисфара, але той показав на своїх устах знак мовчанки.

— Коли цей пан помандрує туди, куди веде його свій шлях.. — промовив шинкар, кидаючи непевний погляд на самарянина, й догадливо запропонував різний нічліг обом гостям: немічному — в заїзді, а самарянинові — в окремій альтанці, в саді.

— Там буде панові значно зручніше. Там — ліпше улаштовання. І грецькі, і тирські купці, як бувають, то саме там затримуються. Прошу....

Вранці, покіль ще всі в домі спали, розбуджений Йозабадом шинкар довго дивився слідом за дивовижним "нечистим" гостем. Ще б пак: самарянин не тільки заплатив без торгу все, що нарахував шинкар, але ж ще й залишив калитку з сиклями і драхмами.

— Це щоб покликали лікаря до хворого. Якщо ж не могтиме додому, то дозволь йому ще якийсь час лежати в господі, поки зміцніє. — Але ж сказав не тільки ці слова; ще додав: — "Якби ж не вистачило, що лишаю, то принагідно доплачу, як буду знову в цих околицях". І назвав себе:

— Йозабад, лікар з Сихему.

Сонце саме вимоталося із завоїв рожево-молочної імли, коли з єрусалимського храму озвались різко дзвінні фанфари й ніби притягли до землі золоті проміння сонця. Йозабад підвів очі до сяйливої блакиті. З повної душі дякував Господеві, що от так просто й так легко пощастило йому усунути з серця свого ту "хмару чорної ненависти", що заступає людству й саме світло Божого сонця.

Міркував далі:

— "Нема способу, щоб не зустрічатись чи то з юдеями, що ненавидять нечистих самарян, чи то з римлянами, що за підвладних невільників уважають і одних і других, годі втекти від того, щоб не обертатись серед крамарів до гроша ласих. Є тільки один спосіб: забути, що вони самаряни, юдеї, римляни, лихварі, в'язничники чи якісь подібні інші. Хай будуть — тільки люди, і край. Тільки — люди!... Так же говорить Раббі з Назарету..."