Мисливець Хрін та його пси - Олесь Олександр

Це — стріляє...
Як тарахне — грім лунає!
Ану, гляну: чи, бува,
Вона в мене не крива?

Як струна! Блищить — аж сяє.
В світі кращої немає!
Це скажу не тільки я...
А в Пилипа, як лушня.

Зрідка іноді буває,
Що й рушниця проморгає...
Власне, винна не вона,
А ця люлька... сатана!

Як запалиш — диму хмара!
Наче йде з макітри пара.
А тут заєць! Та крізь дим
Як і що ти зробиш з ним?

(Та не чухайся, а слухай!)
Як на лови прийдеш — нюхай,

Чи є слід, а чи нема
(Та ти слухаєш?),— дарма:

Часом заєць бігав вчора
І в корчму заліз потвора.
Та й заснув... А сніг вночі
І замів його в корчі.

Часом так ідеш у полі,
Смокчеш люлечку поволі,
Коли нагло із-під ніг
Оттакезний заєць — плиг!

Тільки скрикнеш з переляку...
(Хоч би мав в руці ломаку)..
За рушницю... та де він?
Бахнеш здуру навздогін!

...Та як ти зачуєш носом,
Що десь близько лис чи косий,
Стань як вкопаний і стій!
Руш лише на розказ мій!

Коли влучу я, та мало,
Ти не думай, що пропало:
По сліду, як птах, лети,
Доки аж не вловиш ти.

Принесеш його в порядку,
Будеш мати красну згадку,
Будеш дякувать мені:
Наїсися на три дні.

Не піймав,— візьму за вуха!
(Та не спи, а пильно слухай,
Бо хоч прийде каяття,
Та не буде вороття).

...Заєць, вовк, ведмідь — байдуже!
Всіх жени, хапай, мій друже,
Часом хай і кров спливе,

Не журися,— заживе!

Коли й вовк тебе потрусить
Або ногу перекусить,—
Все зростеться! Та й на трьох
Зробиш, може, й довший крок!

Слухай Хріна. Бійся бука..."
Довго ще б тяглась наука,
Але шлунок буркнув враз,
Що й обідати вже час.

III

Перед полюванням

Наставала осінь рання,
Час тривоги, полювання,
Коли мало сплять вночі
І мисливці, і зайці.

Коли чиститься рушницю,
Вихваляють добру крицю,
Порох золотом стає
І шротина срібло ллє.

О качки, бекаси-стріли,
Де ції весни ви сіли?!
Чи по вас хоч пух знайду,
Як по багнах знов піду?

Чи вернусь колись додому,
І чи ви мені, старому,
Любий голос подасте?
(О минуле золоте!)

Чи давно з смутного краю,
Повні болю і відчаю,
Подалися ви в світи,
Де густіш очерети,

Де стоять на варті скелі,
Де озера, як пустелі,
Із емалі, з кришталю,
Де є тихо, як в раю...

Де у дні ясні, майові
Чути шелести шовкові
І не знати: чи трава,

Чи шумлять Т о г о слова,

Чия ласка землю вкрила,
Хто узяв моря під крила,
В кого тисячі світил
Виглядають із-під крил.

IV

Чоботи Хріна

Хрін три дні сидить і курить,
Миє, чистить, око жмурить,
Націляється в гвіздок
І натискує курок.

Вже в торбині хліб і сало,
Люлька, губка і кресало,
Жде рушниця на гаку,
Довгі чоботи в кутку.

Коли Хрін був тяжко хворий,
Бідні чоботи в коморі
Нудьгували, як в тюрмі:
Ждали осені й зими.

Пес на них дивився скоса
І на дьоготь морщив носа,
Навіть раз, нюхнувши, чхнув,
Та за пару днів забув.

Знов лежав, за вухом чухав,
Знов до них підходив, нюхав,—
Чи не пахне чимсь новим,
Більш приємним і смачним.

Прожили вони багато...
Ще носив їх Хрінів тато,
Мазав дьогтем і сальцем,
Щоб були для всіх взірцем.

Хрін мастив також їх салом,
Але сало не блищало,
Бідний Хрін причин не знав —
Чом той смалець не блищав.

Пес очей з чобіт не зводив,
І, як Хрін кудись виходив,
Зразу в рух пускав язик:
І, як в прірву, смалець зник!

І ставали все рудіші
(Мов збігались в купу миші),
Чорні чоботи, хоч плач!
Знову брався Хрін за квач.

V

Осінь починається

Осінь Хріна хоч не знала,
Але потай вишивала
Килим шовком золотим,
Щоб послати перед ним.

І коли вона почула
(Мушка їй якась шепнула),
Що вже літо утекло,
Все розтринькавши тепло,—

Ожила немов, зраділа,
З ліжка пташкою злетіла,
Як шипшина розцвіла
І вдягатись почала.

Одягалася поволі,
Як весною квітка в полі,
Щоб до ладу, до смаку,
Щоб не стріли ще таку.

Як на ярмарок, збиралась,
Чепурилась, прибиралась
І дивилась в тихий став —
Як її він малював.

Приміряла то дукати,
То коралі, то гранати...
А на голову вінок
Із дзвіночків, з нагідок...

Наче сніг — сорочка біла,
Плахта маком червоніла,
Слалась золотом ланів,
Крилась зеленню садів.

Як вмивалась рано з річки,
Заросила черевички,—
В черевички ті роса
Діамантами вросла.

Як прибралась, одяглася,
На леваду подалася,
Сірих воликів взяла,
Напоїла з джерела.

Напоївши, налигала,
На подвір'я їх погнала,
І на шиї їх ярмо
Наче скочило само.

А на возі, милий Боже!
Чи ще є у кого, може,
Стільки всякого добра?!
Це ж не віз вам, а гора!

Золота пшениця, просо,
Срібне жито розлилося,
Груші, яблука, сливки,
Меду, воску шаплики.

Та в нас звичай: на дорогу
Помолитись в хаті Богу,
Щоб на ярмарку був торг,
Щоб ніхто не брав на борг.

Щоб щастило по дорозі,
Довезлося все на возі...
Осінь очі підвела
І молитись почала

Тихо, тихо в хаті стало...
Та щось нагло заспівало.
Пісню тужну за вікном,
Світ захмарило кругом.

Вітер це,— кобзар прохожий,
Мандрівник, вибранець Божий,—
Думу з Хортиці приніс
Та й не втримався від сліз.

Сльози гнівні, буревісні
Все рясніш лилися з пісні,
І земля їх напилась,
Полинами пройнялась.

Помолилась Осінь Богу...
"Час рушати і в дорогу...
Гей!" — гукнула. І воли
З рипом воза потягли.

VI

"О!"

Розвиднився тільки ранок,
Коли вийшов Хрін на ганок,
Догори підняв чоло
І сказав нарешті: "О!"

Він сказав лише півслова,
Але справа вже готова:
Хай хоч буря, грім гуде —
Полювати Хрін іде!

Свиснув. Пес на ноги скочив.
"Годувати, мабуть, хоче!.." —
Так подумав і метнувсь...
Хрін погладив і всміхнувсь.

"Їсти хочеш?.. Знаю, знаю,
Та прислів'я пригадаю:
"Як зібравсь на лови йти,
Не годуються хорти".

Вчора пес зганяв подвір'я,
Їв траву, прадавнє пір'я.
Все, що трапив на шляху,—
Ніс був в глині і пуху.

Але що до того Хріну?
Має він свою причину
Не цікавитися псом,
Хоч і крутить він хвостом.

Шкода бідного Охріма:
Цілу ніч перед очима
Заєць каторжний скакав
Й різні штуки викидав.

То п'ястук підніме косий,
То Охріму зробить носа,
То покаже язика
І ушкварить гопака.

То смикне його за вухо
І промовить: "Ну, послухай,
Що ти встрелив і коли?!
Язиком хоч не мели!

З тебе вже сміються кури!..
Кажуть: "Нас він не одурить
І не видурить яєць:
Знаєм вже — який стрілець!..

Цей хвалько, боюн і дурник
Не поцілить навіть в курник,
А хвалився, що з двора
Швидко викине тхора".

Ну, скажи, якого біса
Ти оце ідеш до ліса?
Ну, й сидів би на печі,
Наше пір'я деручи".

"Досить! Кинь плести дурницю!" —
Хрін кричав, хапав рушницю,
Та раптово звір зникав,—
Хрін зубами скреготав.

І як стало розсвітати,
Хрін устав і вийшов з хати.
Тихо, лагідно було...
І тоді сказав він: "О!"

VII

Троянди й колючки

Хто ходив по багнах, луках
(Не в нудних містах по бруках)
В дні холодні восени
І карався без вини,

Хто за дикими качками
Підкрадавсь очеретами
І, палаючи в огні,
Мерз, трусивсь і груз в багні,

Хто стояв на перельоті
По коліна у болоті,—
Тільки той і зна, як слід,
Ціну мащених чобіт.

Не боїться Хрін нічого:
Певні чоботи у нього,
Не бояться ні води,
Ані іншої біди.

Твердо Хрін іде, ступає,
На шляху перемагає
І болото, і потік,
І розливи буйних рік.

Псові гірш: голодний, босий,
Він водив би тільки носом,
А не ліз в очерети,
Де не всидять і чорти.

Але Хрін простягне руку
І вжене його в розпуку:
Або лізь, або лягай
І заслужене приймай.

Треба лізти... Коле, ріже...
Тільки виразку залиже,
Вже з'явилася нова:
Наче бритва — не трава.

VIII

Дві погоні

Довго так вони ходили,
Врешті вибились із сили,
Відпочити б — мокро скрізь...
Мабуть, краще йти у ліс.

Всі ці гаршнепи, бекаси,
Мабуть, тільки для прикраси,
А наїдок з них який?!
Та й попробуй їх забий!

А качок хоч цілі хмари,
Але мають окуляри:
Крізь густі очерети
Бачать, де сховався ти.

Хрін сердитий. Хрін лютує:
"Винен пес: погано чує,
Ледве тьопає, скавчить,—
Птах лякається й летить.

Це не діло, не робота!"
Врешті вилізли з болота,
По сухому в ліс ідуть.
Пса вже й ноги не несуть.

Ліг би десь під кущ спочити,—
Небезпечно: буде бити...
А про їжу вже й забудь...
Ех, якби кудись чкурнуть!!

Враз (як вдарив грім Охріма!)...
Перед самими очима
Пролетіли чорні пси...
(Й досі чуть їх голоси!..)

Але що це? Сон? Між псами,
Що летіли блискавками,
Пес його колишній був!
Хрін відразу й не збагнув.

"Дожену! Вперед! Щодуху!" —
Крикнув, скинув капелюха
І рвонувсь, як тільки міг.
Кволий пес за Хріном біг.

Довго гнались, рвали сили,
Вкрились порохом, упріли.
Хрін пристав і витер піт,
А в очах крутився світ.

В пса була своя турбота:
Язика не втягне в рота,—
Ні сюди, ані туди,
А два кроки від води!

Лютий Хрін... та хилить втома...
Але в лісі Хрін як вдома:
Сів він, чоботи роззув
І незчувся — як заснув.

Ліг і пес, та як заснути:
Їсти хочеться і чути,
Наче щось смачне пахтить...
Аж у шлунок дух летить.

Пес підвівся... носом тягне:
Справді: щось чудесно пахне,
Наче варять десь обід...
Та це ж пахне від чобіт!

Зирк на Хріна. Як убитий,
Рясно мухами укритий,
В снах, як в морі, він втонув:
І не бачив, і не чув.

"Не ловити гав! До діла!" —
Промайнула думка сміла.
"Годі злизувать з чобіт:
Повним хоче буть живіт!

Ані крихотки ж від ранку!..
Згризти, з'їсти до останку!"
Так незмінно він рішив
І... нічого не лишив!

Не лишив ані гвіздочка!
Круглий став, неначе бочка,
Одійшов і спати ліг...
Та кололо щось: не міг.

Час і Хріну прокидатись...
Став він звільна одягатись
І раптово закричав:
"Лихо! Чоботи хтось вкрав!

Від Злодюг, що розвелися,
Не сховаєшся і в лісі!..
Підповзе, коли ти спиш,
І поцупить шапку, гріш...

Вкраде свиту, стягне чобіт,
Жебрака з людини зробить,
Вийме розум з голови...
Сядь чи стоячи реви!

Ти й не гавкнув на гадюку?!"
І пустив він каменюку.
Пес одскочив за кущі.
"Руш за злодієм мерщій!"

Бачив пес, що кепська штука:
"Це вже вправи, не наука.
Але чом лютує Хрін?
Не сказивсь, буває, він?

Як на гріх, зайців не чути...
Чи не час прийшов чкурнути?
Він же знівечить мене!"
Пес рішив, що він чкурне.

"Руш!" — затупав Хрін сердито,
"Руш!" — хрипів несамовито.
Ох, і рушив же! За ним
Навздогін побіг Охрім.

Бігли просто, без дороги.
(А у Хріна босі ноги!)
Та тут справа не в ногах:
Злодій, чоботи в думках!

Наче випущені стріли,
Як сліпі, вони летіли
Через багна і річки...
З шумом рвалися качки.

Вбігли в місто невідоме...
Миготять хати, хороми,
Повно гамору кругом,—
Стежив Хрін лише за псом.

Тільки б злодія піймати!
Враз... біля якоїсь хати
Пес спинивсь і через тин!
"Ось де злодій!" — крикнув Хрін.

"Але ж хата щось знайома…
Та це ж, лишенько, я вдома!
Це схотілось їсти псу?!
Він же нюхав ковбасу!

Це від жиру та безділля
Він дійшов до божевілля...
Та, коли мій пес здурів,
Я чому це біг і прів?!

Ну, провчу ж його, потвору!"
Пес сховався під комору,
Поглядав на свій живіт
І травив цупкий обід.

IX

Щасливий кінець

Так дістався Хрін додому...
Та, не дивлячись на втому,
Не хотів спочити він.
Сів і думати став Хрін:

Що за каторжна причина,
Що весь час невдачі в Хріна,
І чому тікають пси
То додому, то в ліси.

Гарний пес є на прикметі...
Чи не втне таке і третій?
Чи не винен Хрін, бува?
Закрутилась голова.

Завертілась...