Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє "недобре", причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.

Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.

Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив:

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — "Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!" Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. — Брошу тібє квартіру і уйду? Нєт, уході сам!

Якось бачив його на веранді, можливо, після чергової такої сцени. Іван Касперович стояв і тер пальцями скроні. За вікном спалахувала блискавка, гриміло й періщив дощ. Він же стояв біля відчиненого вікна, і той дощ засипав краплями його лице. Стояв і дивився; можливо, тоді й бачив у небі степ, по якому мчать розбурхані, майже божевільні коні. Весело й гарно розпущено в них гриви, по-молодому блищать їхні очі — з тих ото очей вряди-годи і вдаряють блискавки, і це їхні копита гримлять об твердь небесну — коні летять, вільні й нестримні, а може, грім — то іржання тих коней? Навколо тужавіли сутінки, і, можливо, він бачив міст. Міст, який з’єднує цю веранду й дім наш із тим небом-степом, а він, Іван Касперович, ніяк не зважиться на нього ступити. Чи не тому на його обличчі така туга й розпач, наївно думав тоді я, невідривно на нього дивлячись зі своїх дверей.

Помітив мене, як і те, що я так на нього дивлюся, зирнув трохи випитими й несамовитими очима, відтак зачинив вікно і рушив по сходах униз; я знав куди — у сарайчик, де струже свіжі соснові дошки євангеліст Сухар. Іван Касперович сідав на лавку біля сусіди, виструнчувався і мовчки дивився, як ходить у вправних руках столяра рубанок. А той ніби не звертав на нього уваги, а плавко посилав по дошці інструмента, і той рубанок стесував із дошки тоненьку, як папір, стружку.

— Не заваджу вам? — питав чемно Іван Касперович.

— Розкажіть, що там у вас на серці зібралося, — мовив євангеліст Сухар. — Що приходить у розум, те й кажіть, бо так не ви промовлятимете, а дух живий.

Очевидно, той Сухар був трошки божевільний, бо говорив якось штучно, патетично, а може, це він цитував Євангеліє, не знаю, бо я Євангелія ніколи не читав навіть і в пізніші часи.

— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.

Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.

— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!

— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.

— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.

— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…

— Кажете: витерпить до кінця? — питав Іван Касперович і витягав пачку сигарет. Але євангеліст Сухар блискав у його бік оком, Іван Касперович ховав цигарки — не терпів євангеліст Сухар тютюнового диму.

— Признаюся вам, як на духу, — казав Іван Касперович. — Часом мені хочеться їх убити. Обох, Ольку і Миколу! Думав піти заявити в міліцію чи хоч би до нашого Гомзина звернутись, але це не діло… Не допоможе тут міліція.

— Коли сам собі не поможеш, то воно й так. Бо коли хочеш зарадити іншому, поможи собі, а тоді йди до іншого, — прорікав євангеліст Сухар.

Іван Касперович устав та й пішов, не попрощавшись, у дощ. Євангеліст Сухар співчутливо зирнув на нього, але не затримав. Знову пустив рубанка по дошці і зняв стружку таку тонку, як цигарковий папір.

А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. Було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї.

3

У квартирі № 2 жили ми з матір’ю. Батька в мене не було, він нас покинув, коли я мав три роки. Мати моя відтоді зненавиділа всіх чоловіків, називаючи їх "паразитами", знищила всі батькові фотокартки, аліментів у нього не брала, вважала-бо, що той, покинувши нас, утратив усі батьківські права; батько ж, у свою чергу, бачитися зі мною не рвався, ми навіть не відали, де він живе, — мати рішуче викреслила його зі свого й мого життя. Мене любила якоюсь деспотичною любов’ю, ретельно перевіряла, чи виконав я уроки; я не мав права виходити з двору; може, тому, думається тепер, той мертвий дім і дорослому мені не дає спокою, ніби приріс до мене; вона ніколи не входила у жіночі балачки із сусідками, була горда й самотня, примусила сусідів першими до себе вітатись, а у відповідь милостиво кивала, ніби робила велику ласку; вдома в нас все було виметено й вичищено, бо коли не була в школі, тільки й робила, що варила їсти й чепурила хату. Вважала, що вона полька, хоч польської мови не знала; селян називала хамами й гадами, а до сільських вихідців у місто ставилася із видимою зневагою. Про сусідів говорила згорда й так само зневажливо й хотіла, здається, й мене перетворити в самотника та людиноненависника — перше їй вдалося, а друге — ні. Загалом же, на кожному кроці демонструвала мені, що заради мене відреклась од всього, отож я мусив віддавати їй повною слухняністю, ба покорою. Не знаю, чи я любив матір, але здається, ні, бо не була вона лагідна й не була добра. Навіть коли мила мені голову, руки в неї були жорсткі й спричиняли біль, отож, коли ті руки смикали й терли мені волосся, я майже завжди горлав, на що вона ніяк не реагувала. Викладала математику, у школі її боялися, як вогню, не лише учні, а й учителі, та й ходила вона важко й велично, як танк, гордо зводячи голову із неймовірно охайно заплетеним у вінок волоссям.