Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

— Но пізніше стане інтересно. Я іщо й художник, замічатєльний! — сказав Георгій Ковальчук, — і могу вас замічатільно намалювать!

— Да? — нарешті зацікавилася Марина. — І буду я на себе схожа?

— Даже лучче будете, як у жизні, — сказав Ковальчук. — Но ви й так красіва, але можна так намалювать, шоб було лучче, як у жизні. Как на фотографії будете.

Це Марину, нарешті, й зацікавило.

— Правду кажете? — ще посумнівалася вона.

— Це й пацанок, шо в м’яча граїца, може сказать, — мовив Георгій Ковальчук. — Слиш, пацанок, скажи їй, як я умєю малювать.

— О! — сказав я, беручи м’яча під пахву.

Марина подивилася на мене, ніби вперше побачила в нашому дворі, й невідь-чого хихикнула.

— Вопще я малюю сусідів за дєньги, — сказав Ковальчук. — Але вас, таку красіву, нарисую безплатно. Як на картинці будете…

— Да,? — сказала Марина і звела ліву брову.

— Милості просим до нас і почнем сіянс, — сказав Ковальчук. — Прямо, коли хочете, січас.

Марина помнулася, глянула в бік сарайчика, де стругав дошки батько, — той стояв до них спиною.

— Разві шо на мінутку! — сказала вона, і це стало їй приводом уперше переступити порога інваліда Георгія Ковальчука.

Здається, саме в цей вечір, або десь близько до нього, знову приволікся до Ольки, яка прийшла така п’яна, що під сходи почала лізти навкарачки ще від початку, не менш набуханий Ведмідь-Микола. Він героїчно поперся під сходи, але вони йому спротивилися, напружилися й хитнулися під Миколиними ногами, Микола не втримався і був би покотився вниз, але встиг схопитися за розхитане перило, чи поренче, як казала моя мати. Поренче затріщало й опинилося в Миколиних руках, ніби палиця; він подивився на нього тупо й раптом почав лупити сходи, приказуючи:

— А на, зараза, а на! Ви зо мной шуток не стройтє!

Сходи, ясна річ, злякалися, і Микола, відкинувши перило, героїчно пішов далі, але сходи мали хитру й підступну вдачу, бо як тільки перестав триматися за них руками й випростався, вони пустили із себе слиз, об який Микола і посковзнувся, а може, той слиз був од густих плювків Ольки, яка перед цим дерлася по тих-таки сходах на чотирьох. Отож Ведмідь-Микола посковзнувся і, як колода, покотився, жахливо гримлячи, донизу, а сходи при цьому безгучно реготали й тішилися, що таки дістали того Ведмедюка. Микола внизу рикнув зовсім-таки як ведмідь, невідь для чого потрусив, звівши, кулаками і двинув знову на сходи, але цього разу використавши досвід своєї любаски, тобто твердо пішов на чотирьох, і сходи нічого вже не могли йому зробити. Отож на веранду вибрався (правда, пика в нього була подерта, волосся ще більше розпатлалося) нечупарний і неголений, він крутив очима, сорочка розпанахалася, виставивши брудну майку й лахматі груди. Отакий герой і постукався у двері до Івана Касперовича. Той і цього разу двері відчинив; до речі, я завжди дивувався, навіщо він це робить, адже простіше двері було просто не відчиняти; вікна нашого поверху зависоко, тож Ведмідь-Микола ніввіки до нього не дістався б. Але Іван Касперович був, здається, із тих людей, які обов’язково відчиняють, коли до них стукають. Отож він і виріс у розчинених дверях, а що така картина для Ведмедя-Миколи була звична, то він звично простяг лахмате ручисько, щоб перепону зі своєї дороги відставити, адже вона завжди без проблем прибиралась. Але, очевидно, сьогодні для них обох був не зовсім звичайний день, а може, відчинивши двері, Іван Касперович побачив за спиною у Миколи шмат осіннього неба, по якому мчав табун чорно-білих коней, а може, він відчув на обличчі подих осені, а коні шалено мчали й тупотіли. І Іван Касперович раптом розмахнувся і вдарив здорованя, того Миколу-Ведмедя. І це було для того так несподівано, що здоровань похитнувся і вирячив очі на малу принду, яка вдруге тузонула його кулачком. Так, Іван Касперович ударив Ведмедя-Миколу вдруге, і то так дошкульно, що той заточився й захитався. Відтак із грудей Ведмедюка вирвався цілком ведмежий рев, а може, так кричать і горили, бо це ще питання: чи на ведмедя він більше схожий, чи на горилу, він розмахнувся кулаком-довбнею і спершу вгатив ним не в Івана Касперовича, а об двері, однак другий удар Івана Касперовича таки дістав, і той упав бездиханно на підлогу, розкинувши руки, а Ведмідь-Микола переступив через нього і загорлав у відхлань одчиненої квартири — до речі, все це відбулося без жодного слова:

— Олька, почому ти ушла? Слиш, курва, почому ти ушла?

І в цей час сталася друга річ, яку можна назвати дивовижною: моя мати відкинула мене від причинених на ланцюжок дверей, розчинила їх і, могутньо двигаючи своїм поважним тілом, рушила туди, де лежав Іван Касперович, розкинувши руки й ноги, як комар, котрий звалився з дуба у відомій пісенці ("Як зірвалась Шуря-буря, комаря із дуба здула"); так само, як Ведмідь-Микола, переступила через нього, і я почув її громовий учительський голос:

— То це ти, п’янице чортовий, прийшов сюди людей калічити? Забирайся геть, і щоб я ноги твоєї тут не бачила!

І я уздрів, як моя мати, котра ні в які сварки ніколи не втручалася, залізним зажимом схопила за волосся Ведмедя-Миколу і потягла його через веранду, а він дибав, покірно зігнувшись і навіть не пробував оборонятися. Мати підтягла його до виходу на сходи, відпустила, і не встиг він випростатись, як копнула його коліном під зад. Микола вдруге полетів зі сходів, як колода, жахливо торохкотячи й гупаючи і ще жахливіше волаючи, аж у просвіті нижнього отвору з’явилася купка Карасиків разом із Карасихою, однак, побачивши, що на них котиться якесь страховище, миттю розсипалися, як зграя рибок, бо й були вони з риб’ячого племені, а страховище викотилося з дверей і розпласталося, ніби жаба, на траві, в якій позаплутувалося осіннє листя. Але й земля не захотіла, щоб він на ній до якогось часу відпочив, спружинила й підкинула Ведмедем-Миколою, і він, якось недоладно мателяючи руками й ногами, кинувся бігти від нашого двору геть, а в дворі стояли Карасиха й четверо дрібних Карасиків, порозтуляли роти й вискотливо реготали, а зі своєї майстерні-сарайчика вийшов євангеліст Сухар і прорік:

— Дивні ви під цим небом, люди! Засліпив світ очі ваші, скам’янив серця, щоб очима не бачили й серцем щоб нічого не розуміли і не навернулися, щоб оздоровив вас Господь…

Я все це бачив і чув, бо скотився на хвилю наниз, щоб подивитися, що станеться із Ведмедем-Миколою, але з ним-таки не сталося нічого: ні голови не звернув, ні рук-ніг не поламав, а щасливо далі від нашого дому тікав. Тоді я повернувся на веранду і тільки тепер зрозумів, що нічого смішного в цій ситуації таки не було, а побачив перелякану й витвережену Ольку, яка стояла навколішках над бездиханним Іваном Касперовичем і пирскала на нього з рота водою, а ще я побачив заплакану й перелякану Галинку, яка глянула на мене широко розверстими очима, уздрів і матір мою, що стояла тут-таки і, жорстко налягаючи на кожне слово, виказувала Ольці, а та набирала зі склянки до рота води й знову на Івана Касперовича пирскала.

— Принеси нашатирного спирту! — наказала мені мати.

Я миттю обернувся, захопив із собою й ватку; мати намочила її в спирті й приклала до носа Івану Касперовичу. Але й нашатирний спирт йому не допоміг, тоді мати моя важко приклякла біля Івана Касперовича й приклала вухо до його грудей.

— Готовий! — сказала вона, важко зводячись. — Уже йому нічого не допоможе!..

І знову ридала біля нашого дому траурна музика, і знову сипалися на землю квіти й пахло смертю, тяжко ридала, припадаючи до гробу Олька, безперервно плакала й Галинка, і навіть мати моя впустила сльозу, а я ніколи в житті не бачив, щоб вона плакала.

Після того страшного випадку Олька доручила нам Галинку, а сама добровільно пішла лікуватися від алкоголізму. Ми з Галинкою тепер жили разом: разом їли, разом учили уроки, навіть спали в одній кімнаті, перед сном довго розмовляючи. Галинка призналася, що до неї уві сні часто приходить батько, якийсь зів’ялий, надмірно спокійний, бере її на руки, гладить по голові й каже, що йому тепер добре, і переконує, щоб не мала Галинка до матері серця, а щоб любила її й шанувала, бо мати її була більше нещасна, як винувата.

Але Олька вважала себе винуватою. Вона прийшла з лікарні, зробилася тиха й ляклива, стала бігати до церкви, часто відвідувала й цвинтар. Весною насадила на могилі Івана Касперовича квітів і щотижня вони ходили з Галинкою їх поливати. Влаштувалася на роботу, в церкві добровільно прибирала, а до моєї матері ставилася з підкресленою пошаною. Більше того, вона перестала говорити своїм жахливим суржиком, а перейшла на мову українську більш-менш чисту. Миколу засудили до страти і чи розстріляли, чи, як казали люди, послали на уранові рудники повільно погибати. До мене ж у сни несподівано почала приходити Стася, просила, щоб я їй казав, що задано на уроках додому, бо вона, Стася, єдине за чим шкодує в цьому світі, що не довчилася, адже вона найбільше любила вчитись. Отож, казала вона мені уві сні, якщо я її хоч трохи в цьому світі любив, хай би тепер узяв на себе обов’язок переказувати, що їм задано, бо вона хоче довчитись і закінчити школу із золотою медаллю. І я щоразу, коли вона приходила уві сні, виймав щоденника із портфеля, сповіщав, що задано, а Стася, старанно закусивши губку, переписувала все те у щоденника свого.

6

У квартирі № 5 жив наш інвалід Георгій Ковальчук. Мав він одну кімнатку й кухоньку, сам варив собі їсти, сам навіть дрова собі рубав. Його ближчими сусідами були Карасі, які купували йому в магазині їжу в той час, як і собі, замовляли й привозили брикет (коли це робили й собі), так само й дрова, а по воду й гас він часто посилав когось із дітей, зокрема мене, та й у магазин ми бігали з його доручення. Він же із двору виходив дуже рідко, бо це коштувало йому великих зусиль, а більше сидів у себе в кімнаті, пишучи там свої нікому не потрібні повісті, малюючи портрети чи будь-що: перемальовував із книжок картинки, робив натюрморти і так далі. Розігрував часто сам із собою партії в шахи й шашки, в ці ігри він грав заочно з різними людьми, пишучи листи, які також ми бігали кидати в скриньку. І справді, його задачки інколи друкувала місцева газета, і то був акт найбільшої його гордості.