Устим та Оляна - Тютюнник Григір
Сховається ось зараз. "Та воно й краще прийти додому ввечері,— міркував Устим,— менше бачитимуть". Правду кажучи, йому трохи ніяково було за куцу оту, ще й пожмакану в дорозі шинельчину і за довгі свої ноги-сурелі у широких кирзових халявах. Можна було б, звісно, скинути шинелю і нести її в руці, хай побачили б люди нову-новісіньку гімнастерку з орденом і півдесятком бойових медалей,— теж якось...
"Ні, краще вже смерком прийти".
І, подумавши так, Устим побіг, довгоного, по-лелечому, і речовий мішок важко чукикався йому на спині. Село хотілося побачити завидна, хоч би здалеку, хату свою надгорілу (писала Оляна, що й досі не вкрили, бо нікому й нічим, а накидали зверху соломи і вивершили стіжком, аби дощі не залили). Так і брався далі, то бігом, то підбігцем. А груди побиті хлипали і рипіли.
І таки побачив і хату свого, вже з верхом, ушиту новою жовтою соломою, і село проти червоної заграви, де зайшло сонце, і просинюваті дими, що снувалися в жовтих садах і над усією низовиною...
Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнуло на нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимові наймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устим проганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою, приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе уві сні дожену! І доганяло, і крутило разом з ревматизмом та ранами старими, доки Устим не прокидався та не заходжувався коло якоїсь роботи. А може, то і не сон був, а полусниво, бо як же так — спиш і чуєш, як вишневий цвіт через вийняту шибку у вікні пахне...
Дістався до села, коли надворі стояв уже густий присмерк. У хаті не світилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячими пальцями розстебнув на грудях шинелю, зняв її разом з речовим мішком і пішов до Петька.
— А чого цей хлопчик плаче? — ледь вимовив крізь давучий клубок у горлі.— Чого плаче цей хлопчик, га?
Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зщулився на лаві коло вікна і сказав, хлипнувши:
— Бо штратно...
— Кого ж тобі страшно?
— Ночі...
Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув її собі до щоки. А дихати так важко було...
— Це ж тато твій прийшов,— підняв пальцем синове підборіддя.— Дивись: тато! Не впізнаєш — ги-и? А де ж це мама?
— Козу Маньку пішла доїть,— похнюпився Петько.
І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чи сірому і з білим глеченям у руках.
— О божечко...— зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові не стільки радості, як переляку.
"Одвикла",— подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле від молока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві. Аж тоді обняв жінчині плечі.
Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв так незграбно, наче хлопчисько... "Обоє ми одвикли... "
Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатому світлі од бликуна — він горів тільки одним вугликом ґнота. Оляна поклала на груди Устимові руки — вони пахли козячим молоком,— притулилася до них лицем і заплакала.
— Ну, годі, годі,— сказав Устим тремтячим голосом.— Живий же... Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс за
плечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щось побрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку з виделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому теж були куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів і терпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової, яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; два казенні рушники, галіфе синє (командир роти, що пройшов з Устимом обидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені, брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці — все було нове, блищало й пахло новим. Припослідок Устим дістав з мішка дві банки рибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, і суху, потріскану на часточки солдатську хлібину.
— Чи й не їв у дорозі нічого? — спитала Оляна.
— Якби не їв, то й не добрався б! — весело сказав Устим і нахилився до Петька.— Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій!
Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, і посмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неї просто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів.
— Ба які! Це — кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблять хрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ...
Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стрижену голівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як із золота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петькової сорочки.
Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень сала холодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала), накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть.
— Це таке, хіба на сухарі.
— А я думав, що у вас тут проголодь. Всюди зараз не густо в людей,— гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радісно збуджений від чарки і від усього.
— Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хліба мішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитрувати не вміють, не дуже є що їсти,— розказувала Оляна.
Петько тим часом поліз на піч, хрускав там горіхами, крадькома дивився на батька через комин і затамувавши подих слухав, як подзеленькують його медалі.
— Коза виручає,— хвалилася Оляна.— І молочка потроху дає, і козенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м'яса не любили, того і не забрали... Курка одна є зозулястенька. Може, заквокче на весну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися.
— Викрутимося! — впевнено мовив Устим.— Главне — живі... Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устим
обійшов кругом хати, обдивився верх. Добре зроблено, на совість. Дерево путнє, не палички якісь там, ушито гладенько і стріху підрізано рівно.
— Хто робив? — спитав.
— Та... гуртом,— зніяковіло ніби Оляна.— Колгоспом.
— Нічого, живі будемо — оддячим.
І рушили через вигін у село, до лавки, до контори колгоспної — туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе з червоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці, туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова — то хай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якої стримів угору густий закрутень рудуватої чуприни.
Оляна й Петько також були в чистенькому, хоч і не в новому. Оляна несла у вузлику онучану матерію до кравчині, щоб замовити з байки кофту собі, а з тоншого — дві сорочки Петькові. Устим вів сина
за руку, одно нахилявся до нього, казав усякі ласкаві слова, а очі, сірі, ясні, як і в Петька, сяяли щастям і довірою до всього світу.
Петько міцно тримав батька за руку і поглядав на нього вгору, тоді, не випускаючи руки, забіг трохи вперед і, вловивши батькову посмішку до себе, сказав:
— А до нас Пилип ходив!
Устим, як усміхався синові, так і не встиг згасити тої усмішки.
— Який Пилип, синочку? — спитав.
— Та який там у мороки Пилип,— засміялася Оляна і примружено подивилася на Петька.— Меле казна-що, а ти слухаєш. Хату вкривали, то й ходили ж люди.
Петько насупився і вмовк.
Устимові, однак, того ж дня розказали, який Пилип, коли і чого приходив у його хату...
"Що ж ти хочеш, як у нього ключі од колгоспної комори! — кричав над саме вухо Устимові довоєнний ще його товариш Сергій Лівий (під кінець війни Сергія поранило з контузією, так що він приглух) і нервово посмикував куцою кульшею в рукаві вицвілого синього піджака.— Він, гад, цими ключами не одну хату, де підходяща молодиця є, одімкнув... Стерво воно. І ключі ті язиком заробило, стерво. Всі люди на зборах як люди: сидять, слухають, що їм кажуть. А воно єк виступить, єк почне: ми обіщаємо, ми залічимо рани, ми беремо на себе... Звісно — на себе! А хто ж за нас тут що зробить, якби спитав? Думав я, що хоч після війни менше балакунів буде, а воно однаково... Ну, йому — ключі, залічуй рани!.. Наїло, напило ринку червону, як не лусне, тепер парубкує. Ха! Брови підбривав, стерво! Одне слово, плюнь і одвернись у другий бік — у тебе дитина. Ото твоє. Ходімо краще вип'ємо за зустріч, за те, що живі-здорові, хоч я, бич, з однією клешнею зостався..."
Ночувати додому Оляна не прийшла, і лише тоді Устим, змучений випивкою і тим, що чув, повірив: Лівий, та й не тільки він, казали правду. Не спав цілу ніч, ждав, що ось-ось рипнуть двері, увійде жінка з сином і скаже, що були вони в тітки на хуторі та й забарилися. А ще скаже, що про Пилипа — то злий поговір, завидки людські: як-не-як — і хату до ума довела, і шмат хліба є. Ну, бувало, заходив, пробував залицятися... Хату поміг укрити, аби якось прихилити її ласку... Це правда. А більше нічого такого...
Устим повірив би. Він і ждав її ледь не до третіх півнів, щоб повірити. Не простити — повірити, та на тому й квит.
Другого дня він не виходив на люди, навіть у дворі ніхто його не бачив. Сидів у хаті, засунувши двері, щоб теж нікого не бачити. Приходили сусіди — відомо чого: розказувати... Не відчинив. Прибігав Лівий, мабуть, щоб іще випити і потім набридливо, до нудьги втішати його. Він був щирий чоловік, щирий до глухоти. Оляна й справді була в тітки на хуторі. І теж при засунутих дверях сиділа. Боялася, що заявиться Устим. Петька вислала у двір погратися: як наскоче Устим, то хай першим побачить сина... "Бог дасть,— утішала тітка Оляну,— перемежениться. Показиться, показиться, а тоді ще й просити прийде. Ось побачиш. Він тільки збоку глянути — мужик, а отуто, — показала собі на груди,— ягнятко боже. Погладь, приголуб — і замекекає... "
Устим не прийшов ні того дня, ні наступного, і Оляна відважилася навідатись додому. Та й тітка так нараяла: "Іди, бо вчора він за то кипів, а завтра розсердиться, що тебе довго немає, ще гірш наробиш. Сьогодні якраз іти треба.— І додала швидкою тихомовкою: — Та Петька, Петька зараз йому на очі... "
Двері були не засунуті, і у вікнах погашено. Оляна, терпнучи всім тілом, пхаючи поперед себе Петька, увійшла в хату. Нікого. Шинелі на гвіздку біля дверей немає, цигарковим димом пахне, купка грошей на столі...
Сіла на лаві, пригорнула до себе Петька і заплакала:
— Пішов батько, синочечку...
