Устим та Оляна - Тютюнник Григір

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистив картоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питалася кволим, як у хворої, голосом:

— Устиме... ти вп'єть картоплю товсто чистиш?

— А тобі що — крізь комин видно? — усміхався Устим двома верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.

— Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,— вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зі стражденною насолодою в голосі.

— Чи ти бачив отаке... причепилося,— дивувалась.— І що воно ото з людиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати мені вже?..

І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.

Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик з водою булькнула.

У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахло холодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі, коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.

Уже років три, як Устимові не спиться. То ревматизм розбудить, то сон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, що пережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшов поратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубав дрова, витягав з колодязя ніким іще не початої після ночі води (ще, дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, як висаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював у печі. Не задля того щоб догодити Оляні — про це Устим навіть не думав ніколи,— просто він любив усяку досвітню роботу.

Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала, постогнувала і бубоніла сердито: "Треба ото менше тих книжок жерти, тоді й спатиметься". І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.

Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для п'ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія, природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все, правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,

як перед учителем, вичитує: "Вага вершків становить шістнадцять процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн молока?" Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою, радісно, по-дитячому засміється й скаже: "Та скільки ж? Мабуть, до трясці!"

Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само старанно, як і підручники, але ніякій з них не вірив. "Ловко набрехано!" — тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть бібліотекарці й попросить: "Мені щось таке, щоб не видумане було..."

Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі, вивела позіханку, "Позіхи", як звала свою недугу Оляна, починалися в неї з гикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла справжня пісня з отих "ах" та "хо-хо-оуу". Кінчалося тим, що Оляна, зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: "Вп'єть позіхи найшли, тепер цілідень голова болітиме... "

І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи ще не починає.

— Таке як розвидняїцця,— сказала Оляна з лежанки і здивовано закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в нього не дивилася.

— Так, як і вчора було,— мовив Устим розважно.— Зразу ніч, тоді ранок, а тоді вже день.— І дивився на картоплину, що чистив, і усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.

Іноді ж, як уночі Устима не "крутив" ревматизм і він чув, що в тілі жевріє схоже щось на здоров'я, додавав і таке, приміром:

— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї — ги-ги! — свиснув...— І брови йому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавої усмішки.

В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, що вбирається під осінь до людей, у кого не дерев'яна підлога, а долівка і стіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрий лагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): "Давайте, тату, я стіни цеглою обкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися — краще". Але Устим не погодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дах перекрити, бо ніде вже по селу хат під соломою не було. Виходило так, що Устим найбідніший од усіх...

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитися здалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червона полив'яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла... Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявся двозубо, як дитина, й казав: "Хай так! Рівно постав, то подумають, що тут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!.. "

Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Не закурив — припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученими пальцями, і щасливо усміхався — то до цигарки, то до картоплі начищеної в чавунчику, то до полум'я в печі. Це була перша його цигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжки він аж оп'янів. А тут ще ранок видався — ясний, прозорий у далечі, веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій траві осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павуки звечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.

Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так про свою ту любов казав: "Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізнову починається — ги-и! — Наче я ще ота-кий-о! — І показував долонею, який він заввишки до землі хлопчак.— Та ще як присниться щось хороше, а не погане, тоді немає кращого в світі... "

А шибки вже зацвіли тендітно-рум'яним цвітом, і в хаті немов потеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.

Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пелені поскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузько примружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, що робиться в її, Оляниному, тілі — у грудях, у попереку, в ногах, у животі... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогодні воно мовчало. Ніде ніщо не крутило, не шпигало, і кров у жилах не "бухкала", як те часто Оляні здавалося і вчувалося.

— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою,— сказала вона і, скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.

Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тільки усміхався і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїм щастям отак зрання. Тому і мовчав. А то так виходив геть із хати, і кашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні й далекі, і посміхався до всього, що бачив.

— Колись люди вставали та Богу молилися, а ти — лаяться мерщій,— сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.

Однак Оляна вже не слухала його, а дивилася у вікно. У дворі на кілку висіло догори дном закіптюжене горня. Все так немов, як і вчора, було, і от — горня.

— Хто це нам повісив горщеня оте на кілку, не бачив? — спитала заморочено.

Устим підвівся з ослінчика — штани під коліньми гармошкою, суглоби хрусь, хрусь, наче два сухих сучки одломилося,— і теж подивився у вікно.

— Та, видно ж, хтось приніс та й повісив, раз висить,— ворухнув бровами-козирочками.

Оляна вузькооко вставилася на нього, куточки рота призиркувато здригнулися.

— "Прині-іс", "пові-ісив",— перекривила.— Який би ж це дурко приніс його тобі та й повісив! То ж наше горня, що я в ньому курям варю!

— А чого ж ти питаєш тоді? — заусміхався Устим.— Наше то й наше.

— Бо зразу не впізнала, а тепер упізнала. Піди он краще козеня перепни, йому ж пастися ні на чому! "Пові-ісив... "

Устим накинув старенький солдатський бушлат, що син колись із армії приніс, узяв ослінчик під пахву і пішов на леваду, радий, що тепер йому воля: сонце червоне, дими з бовдурів, трава по-осінньому холодом пахне... Кури досхочу, гомони з козеням, якщо мовчки сидіти набридне. А то ще наставиш йому долоню, а воно лобом у неї лучить безрогим, цапки стає і лучить. Недавно вродилося, а вже битися. Як людина!

Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якби кості не мерзли...

Здоров'я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни — одна з німцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило в першому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужував уже не як солдат, а як півсолдата — охороняв полонених японців.

Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до села пішки. Степом ішов. У куцій шинелі (довгі всі були на Устима широкі, а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами,— такими просторими, що вітер у них гуляв,— та тугим, повним під зав'язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги, то мовчки скліпував повіками сльози з очей.

"Біжать — і все, і нічого їм не зробиш!"

Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу, повірив, що вцілів і от іде додому.

Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але — "пішки не грішки!" — згадалася давня примовка, і Устим цибав широко, розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечко пробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводий колодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокого сумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь — сторожував колись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньми молоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всяким сміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді був завжди сухий: пішло від нього джерело Проте на журавлиній вервечці ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде від усохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, а коли йшли дощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині на сухе колодязне дно.

"Щось не видно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило..."

Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірів млин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу на високій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо одне рамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.

Сонце вже торкнулося землі і висівало на степ червоний пилок.