Гастролі - Нечуй-Левицький Іван

А далі, вгору по Росі, чорніла гребля через Рось, через каміння, чорнів млин за річкою. За млином стояли вози з мливом, вештались люде, що застоювали черги в млині. По цей бік росі од дому та садиби тяглися хатки в садках, в буйних старих вербах та сокоринах. І зараз над цим зеленим морем верб та сокорин раптом підіймався крутий гострий шпиль, а на шпилі бовваніла монастирська церква та дзвіниця з гострим шпичастим високим вершком, на котрому ніби теліпавсь причеплений позолочений хрест. Хрест аж горів, неначе над тим морем верб, сокорин та садків чиясь рука підняла велетенський маяк і засвітила зверху світло, ніби над хвилями моря та над небезпечними скелями.

Надворі було тихо. Верби й осокори стояли непорушно. Нігде й листочок не маяв, не коливавсь. Синє небо лисніло, мов шовкове або скляне шатро. В садках лунали співи соловейків. Сміялось весело небо, сміялась пишно вбрана земля, ніби на радощах в велике свято. Свіже повітря неначе повівало веселістю та спокоєм.

Літошевський дививсь на той вигляд, довго милувавсь ним, водячи очима то на той бік, то на цей бік річки. Він родивсь і зріс в одному селі тутечки недалечке, за двома горами, де його панотець дияконував увесь свій вік і поневірявсь в бідності сливе ввесь вік. Літошевський згадав, що йому от-от незабаром доведеться покинуть свою оселю, свою хату й їхать сливинь на усе літо для заробітку кудись далеко, в якісь не дуже приємні міста, шквариться в душних вагонах або й на сонці на поштових драбинчаках та чортопхайках. Не хотілось йому тинятись по поганих гостиницях та гидких ресторанах. Вони вже йому остогидли в його мандрівках. Поетичний на вдачу зроду, він аж зітхнув, згадавши за неминучий од'їзд з чудового поетичного кубельця та ще в такий поетичний майський час.

— Коли б ти, серце, знала, як мені не хочеться од'їжджать з дому на ті гастролі кудись в далекі краї та тинятись по гостиницях, часом типтися по труських шляхах, часом тьопаться по грязюці. Сидів би отутечки ціле літо в цьому зеленому захисті, в цьому кубельці, — згодом обізвавсь до жінки Літошевський.

— Хоч не хоч, а мусиш їхать, хоч тебе до того ніхто й не силує, — обізвалась жінка.

— Коли ж, серце, ніякого засобу для життя не маємо. Як буду влітку домувать, то кишені будуть порожні. Кажуть же селяни, що "й черв'як поживку шукає". Мушу й я шукать того поживку, щоб було чим самому живиться та й вас годувать.

— Та й кубельце наше не таке гарне, щоб дуже за ним шкодувать. Яка ж у йому така надзвичайна краса?

— Не тямиш ти тієї краси. Ти зросла там, на півночі, в тому багні, в петербурзьких околицях та на якихсь "Песках", — на передмісті, що зовсім-таки не сприяє розвиткові почування краси в натурі. Через це ти й не дуже-то здатна почувать красу цієї гарної горяної місцини.

— Ще що вигадай! Нездатна… Ти тут родивсь і зріс, то для тебе тутечки усе здається гарне. Яка ж така б то надзвичайна краса в нашій оселі або й у межуючих з нашим городом міщанських оселях? Звичайний селянський город з грядками картоплі, буряків та цибулі. Тільки соняшники, нагідки та мальва й закрашують трохи цю звичайну повсюдну селянську левадяну красу, — сказала з нехтуванням жінка.

— А ондечки нанизу нашого городу! Глянь, який рядок велетнів осокорів та верб заглядає через тин в наш город з Леміщиної левадки! Хіба ж це не краса?

— Старий ліс та й годі заглядає в нашу оселю… Наша дача анітрошечки навіть не скинулась на дачу в Павловську або в Царському Селі, де ми колись жили років зо три, як мій небіжчик тато служив там в канцелярії. Вона більше скинулась на селянський звичайний город, а наша халупина нагадує мені економське житло в якогось незаможного задрипаного дідича, — говорила жінка трохи насмішкувато.

— Коли хоч, то й очепуримо її колись на зразець дачок у Павловську або в Петергофі. От, потривай, нехай я поїжджу по деяких чималих містах на гастролі та розстараюсь грошей. Тоді ти й будуйся, і чепурись, як хочеш, про мене, й на петергофський лад.

— Он нанизу нашого городу попід Леміщиними сокоринами на мочарі слизить потічок, що витікає вгорі з криниць, та з проваллів, та з далеких полів! Я б звеліла викопать глей в мочарі й завела б там ставочок з зеленими бережками, як от, прикладом, на озері коло царського дворця в Царському Селі. А он тамечки, в кутку квітника, збудувала б якийсь гарненький кіоск з височенькою верандою, де б можна було влітку пити чай з гістьми, а на кіоскові зробила б плисковату стелю, буцімбито там повинен стояти й грать оркестр. А до нашої халупини збоку доконечно й безпремінно треба б приставити хоч не залу, то принаймі чималу гостинну; а з гостинної повинні бути скляні двері на просторну веранду з колонками, обсаджену виноградом, де б можна було влітку в душні вечори пограти в карти з гістьми, побавиться, побалакать, а при нагоді й потанцювати. Це ж скрізь так пороблено коло багатіших дач у Петергофі й у Павловську. Отоді б і мені було шкода кидать свою оселю, — так марила жінка на петергофський лад.

— Усе це було б непогано, але коштувало б скажених грошей, от як зароблю доволі грошей, то твої петергофські мрії можуть справдиться, — сказав Літошевський. — А як на мене, то одна й єдина твоя мрія варта вваги: це — викопать на тому мочарі в глеюватому грунті та в мулі не петергофське озеро з зеленими бережками, а маленький ставочок: і гадюки не плодитимуться та не плазуватимуть по городі, і буде сажавка на рибу. Рибалки наловлять у Росіриби, накидають в сажавку, а ми хваткою хапатимемо вряди-годи, коли буде треба, як будлі-коли доведеться вітать несподіваного або шановного гостя. В цьому ти маєш рацію, бо це не мрії. Це корисна річ, а не якісь великопанські петергофські дачні вигадки та витребеньки.

— Наш ґанок скинувсь на жидівський: зовсім такий, як коло хати в кравця Янкеля. Чом би пак не помалювать та не прикрасить зверху на причілочку якимись прикрасами: розетками або визубнями?

— Ну, не вигадуй!

— Або он та брама в двір! Зовсім наче в заможного селянина… Стримлять в бур'яні та в буряках якісь дурні ворітниці, якісь стояни. Так рипить ця каторжна снасть, що чуть аж у монастирі, навіть аж у церкві через одчинені двері. Усіпрочани, навіть, чують в церкві, коли одчиняють і зачиняють нашу браму, а в нашого сусіда аж собаки брешуть: певно, думають, що лізуть злодії. Я звеліла б поставить над брамою на високих ворітницях височеньку гарненьку арку та поцяцькувала б її розетками, визубнями та зазубнями, та усякими взорцями, та помалювала б ці штучні виробки дуже різкими фарбами, щоб це скидалось на палаци індуських раджів або на брами в давніх ассірійських царів, — розпускала далі свої мрії Софія Леонівна.

— Це, може, було б і непогано.

— Та ще й з драконовими головами та щелепами на кінцях довгих труб, щоб дощова вода дзюрчала з зубатих пащек, як — пам'ятаєш? — в Петергофі на фонтані з німфами та з тритонами. Було б пікантно й кидалось би в вічі оцим провінціалам.

— Ну! Ще що вигадай! Ще й тебе наші насмішкуваті українці продражнять драконовими щелепами. Це трохи скинеться на тутешню єврейську школу, де на дощових трубах теліпаються зубаті крокодилячі пащеки.

— От і вигадує! Єврейська школа… Ні сіло, ні впало, а він вже тулить мене до єврейської школи. З тобою усе така справа. Ні в чому тобі нема догоди — я в тебе і циганка, і єврейська школа, — почала сердиться Софія Леонівна.

— Та то я жартую! Хіба ж пак не можна пожартувать, коли на серці радісно? Нехай ти будеш і смуглява циганка, і циганська файда, але я ту циганочку люблю, як свою душу, — сказав м'яким голосом Літошевський, хоч у тому м'якенькому голосі й дзвеніли природжені жарти та смішки. Невважаючи на свою м'яку вдачу, він таки любив вряди-годи пускати шпильки та голочки українського жарту якось несамохіть: якось само наскакувало на язик…

"Ой ти, чорна, подай човна; а ти, руда, ходи сюда; а ти, біла, постій там: я до тебе прийду сам!" — замугикав Літошевський з тонким натяканням жінці, котра була трохи смуглява: на його найшла направа трошечки пожартувать.

Столична жінка прислухалась і таки втямила той жарт, завинутий в пісню, наче в прозору тканку.

— Яка ж це біла? Це, певно, капельмейстерша Чернявська, — біла, як жидівська маца? А я б то чорна, чи що? — спитала Софія Леонівна.

Літошевський з нестямки схопивсь і цмокнув її в уста, щоб загасить поцілунком шорсткий жарт.

Сонце закотилось за скелі та верби, неначе золоте коло. На опаловому небі згасали вогні й блякли чудові квітки та шовки. З-за верб визирнула вечірня зірка, велика, неначе срібний клубочок, обтиканий діамантами. Друга зірка, така сама ясна й блискуча, виглянула з води, неначе засяла й залисніла десь у водяній глибочині. Повітря одразу одвологло, стало вогке, свіже й ніби вливало живоття в тіло, бадьорило душу.

Софія Леонівна, нагодувавши дітей, заходилась мить посуд. Літошевськнй запалив цигарку, зійшов по східцях у квітник і попростував довгою стежкою через город до течії. Він ненароком зирнув на дві діамантові вечірні зірки — на небі й у воді, і арія "До зірки" з "Тангойзера" якось несвідомо спала йому на думку. Він почав виспівувать арію, своїм звичаєм, ходячи по стежці, бо хоч і був пам'ятливий на співи й мотиви, але завсігди промовляв арії, ніби на репетиції в театрі, щоб вони часом не вислизнули з пам'яті.

Вечірня тиша, пишнота й поезія і в небі, й на землі розворушили в його артистичній душі поетичне натхнення. І полилась чудова арія, і чистий гучний баритон рознісся в повітрі, поплив понад водою, пішов луною по садках та гаях. Голос дзвенів, то тихішав, то міцнішав на високих нотах.

"Вечірня зіронько моя! Тобі привіт шлю серцем я: всім серцем смирним, люблячим. Не смійся ж, янголе, над ним. Янголе світлий, янголе милий! Ти ж мені світиш, мов промінь теплий!" — виспівував артист, ходячи по стежці та зиркаючи на небо. І од вечірньої зірки він несамохіть переводив погляд на ґанок, де між двома парами колонок та між зеленим листям винограду манячіла в світлі рівна та хистка постать Софії Леонівни, за котру він був ладен оддати і свою душу, і своє живоття. Вона і світила йому, і обсипала стежки та доріжки його живоття ніби перлами та квітками, і закрашувала й той садочок, і усю оселю, і гаї, і левади, і саму Рось з лиснючим одлиском ясного неба.

А соловейки аж лящали в вербах та садках в береговині.