Гастролі - Нечуй-Левицький Іван

— Столичні панії кусливі, як мухи в спасівку. Правда, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвідали нас у нашій оселі?

— Бо не дуже давно приїхала на село. Поживемо — одвідаємо.

— Прошу частіше заїжджати до нас у гості. Побалакаємо за Петербург на самоті. Тільки заздалегідь вам кажу й наперед, що в нас така халупчина, що й сором вас вітати в їй, — обізвалась Літошевська. — Для вас, певно, й це буде ще одна сільська морда.

— А що? Така халупчина, як у брата мого чоловіка: як добре підскочиш, то пальцями й до стелі достанеш, — сказала з сміхом капельмейстерша.

— Ні, в нас до стелі не достанете, але об сволок то можна черкнуться, — сказав Літошевський.

— От потривайте! Я через скільки неділь приставлю до тієї мазанки такий салон, як оцей вокзальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не буде сором вас вітати в себе. А поки що прошу одвідать й мою, хоч халупчину, але обставлену на східний зразець, — сказала Літошевська,

— Це ви, Ніно Іванівно, мабуть, прикатали на вокзал для розваги? Чи, може, поїдемо кудись вкупі? — спитав Літошевський.

— Прикатала смачних котлетів попоїсти всмак, от що! — лепетала капельмейстерша.

— І це гаразд. А кухар тут не поганий. Правда, Ніно Іванівно? — сказав Николаідос.

— Хоч і в столиці, то не заважав би: був би на місці, — говорила капельмейстерша.

Задзеленькав дзвоник. Загув недалеко поїзд. Усі посхоплювались з стільців. Флегонт Петрович похапцем побіг купувать білет та здавати речі на вагу. Николаідос вискочив на своє службене місце на платформу. Застугонів поїзд, неначе от-от мала трястись земля. Стугоніння все більшало й наближалось. Незабаром задвигтів грунт коло забудування. Нагло свиснула пронизувата свистілка паровика. В одчинені вікна влетів ще різкіший одгук свисту, одгукнувся луною й ляснув під стелею так здорово, що нервова капельмейстерша аж кинулась і запищала. Усі рушили на платформу. Флегонт Петрович ніс в одній руці завиніння та оповите шкуратяним паском тепле пальто, а в другій — дорожній пакунок. Почалось прощання та напутіння.

— Тут же, будьте ласкаві, наглядайте і за моєю оселею, і за жінкою, — просив Николаідоса Літошевський. — Як пришлю гроші тобі, Соню, то ти й розпочинай чепурить садок та робити забудування. Тільки не дуже лишень заганяйся, бо ти хоч і статкуєш коло господарства, але таки вдалась загониста. Ви, Маврикію Павловичу, здержуйте її загонистість, бо вона вишахрує на ті витребеньки багацько грошей.

— Добре, добре! Не турбуйтесь ні за що. Я ладен щодня навідуваться в вашу оселю. А вже приставку деревні та дощок, та усяку тяганину, та умову з купцями й теслями, ковалями й бляхарами я беру на себе, бо це мені зручніше й звичніше, ніж дамі. — сказав на прощанні Николаідос, тричі цілуючись з Літошевським.

Свистілка свиснула, неначе крикнула, мов опечена. Поїзд рушив помаленьку, посунувсь поволі плавко, легко й незабаром приспішив і зник за повороткою та легеньким закрутом між горбами горяного берега річки.

Софія Леонівна одразу почутила ніби полегкість на душі. Вона повеселішала, ожвавилась, стала говорюча, пішла в залу з Чернявською та Николаідосом, сиділа й бавилась розмовою, доки вередлива Чернявська спожила свої котлети, і була ладна балакати й реготатись з Чернявською хоч би й до вечора. Вже й не визвірювалась ні на кого й навіть не бурчала.

IV

Літошевська вернулась додому, увійшла в покої й одразу почутила ніби порожнечу в покоях, їй стало сумно на душі. Вона згадала про свого чоловіка й почувала, що той смуток виник в її серці не за чоловіком, а за кимсь іншим, багацько любішим та милішим од його. Зирнула вона на турецьку софу в кабінеті й ніби побачила уявки на софі Николаідоса в білому мундирі з блискучими погонами на плечах, в сяєві вранішнього проміння… І несамохіть вона пригадала, як він тут недавнечко сидів і зиркав на неї то різкими, то м'якими блискучими очима. І їй чогось уявилось, що не Літошевський покинув її, виїхав кудись далеко, а Николаідос. Вона почувала, що сумує за Николаідосом, і сама здивувалась, що в неї серце таке не дерзке, таке хистке, змінливе. І в одну мить їй заманулось побачить Николаідоса, побалакати з ним, надивиться на його. Вона сподівалась, що Николаідос не сьогодні — так завтра одвідає її. Але минув день, минув і другий, а він не приїжджав, неначе забув за свою обіцянку частенько одвідувати її.

Софія Леонівиа ледве діждала п'ятниці. В містечку щонеділі в п'ятницю ставав базар чи торжок. Софія Леонівна одяглась, причепурилась і пішла пішки на місто. Їй таки треба було дещо покупить у крамницях. Але вона мала надію стрінуть на торжку Николаідоса. Він частенько прибігав на місто за якими-небудь закупками на свою потрібку.

Торжок був чималий. Людей наїхало багацько. Крамарі понавозили усякого дрібного краму дуже багато. Софія Леонівна повешталась по торжку і вгляділа купи усякого посуду. Згадавши, що в неї луснули ночови, вона купила нові ночови, заступ і нову лопату, котрою сажають хліб у піч. Вглядівши на базарі одного чиншовика шляхтича, свого сусіда, вона згодила його, щоб він приніс усі ті речі додому. Коли — гульк! На базар котить повозка, а в повозці сидить Николаідос. Як грек, він був чоловік практичний та запопадний і частенько навідувавсь на ярмарки та торжки, як люблять швендяти по їх запопадні жидки, в котрих на думці повсякчасно буває якесь крамарське заповзяття. Коні спинились. Николаідос вглядів Софію Леонівну й миттю сплигнув з повозки.

— Кого вже кого, а вас не сподівався зострінуть так зарані на місті! — гукнув Николаідос, привітавшись з Coфією Леонівною щиро й весело.

— А то чом так? Я вряди-годи ходжу на базар за будлі-якою господарською потрібкою. Он подивіться, скільки я накупила посуду! Тільки шкода, що я вийшла на місто пішки. Треба б було виїхати кіньми.

— Не журіться! Заберу на повозку та й довезу додому і посуд, і вас вкупі з посудом, — сказав Николаідос.

— От і спасибі вам, коли самі намагаєтесь, бо я б не насмілилась вас просити за це. Ваша намога навіть мені дуже приємна в цей час. А ви що думаєте купувать?

— Треба взяти яловичини або риби на кільки день, а потім доведеться добре пошвендять по крамницях, бо маю дещо набрать собі й дітям на літо.

— От і добре! І мені треба дечого понабирать для синка й для наймички, — сказала Софія Леонівна.

— От і гаразд трапилось. Прошу сідать на повозку та передніше за все побіжимо по крамницях. А ночовки та лопати нехай трохи підождуть: не втечуть, поки ми увинемося в крамницях з закупками, — сказав Николаідос.

Вони посідали на повозку й поїхали до крамниць. Довго вони ходили по крамницях та вдвох набирали всяку всячину.

На торжок почали прибувать околишні пани-дідичі, дрібненькі панки з сахарень. Вони й собі ходили по крамницях, набирали усякого краму. При такій нагоді ці сільські панки, як звичайно поводиться в глушині, розглядали одні одних і потаєнці та пошепки випитували в крамарів та крамарок одні за других. Само по собі вони примітили, що начальник станції скрізь ходе по крамницях з якоюсь панією, і випитали в купчих, яка то панія і чого вони ходять усе вдвох, неначе чоловік з жінкою радяться в крамницях за усякі закупки.

Софія Леонівна цього не знала та й на це не вважала. Вона думала, що її тут ніхто не знає, ніхто нею не цікавиться, ніхто про неї не розпитує, як не цікавляться натовпом по магазинах у столиці, де ніхто не питає й не довідується за усяких покупців по магазинах.

Понабиравши краму на верх і на підбійку для усякої одежі, вони пішли вдвох швендять по торжку більше з цікавості й для розваги. Проз їх шугали вряди-годи брички. На бричках сиділи пани й панії. Зранку було задощилось, і надворі похолоднішало. Панки сиділи в простих повстяних бурках з відлогами, напнутими на голови, і скидались або на заможних міщан та посесорів, або на дрібних купчиків та нікчемних крамарів.

І Николаідос, і Софія Леонівна й гадки не мали за те, що під тими простими бурками ховаються од дощу чималі й заможні пани, дідички та офіціалісти з сахарень в околиці, і зовсім не вважали на їх, вештаючись собі в парі по торжку, ще й попід руки побрались.

Софія Леонівна, як столична людина, високо дивилась на цей сільський провінціальний натовп, а мужиків та євреїв навіть не мала за людей, а вважала на їх, як на якихсь животин, що скинулись на людей тільки своєю людською постаттю, хоч вона й любила запевнять усіх, що вона лібералка й демократка… В глушині вона ніколи й ні в чому не церемонилась і думала, що тут їй можна поводиться, як хоч, робити що завгодно, бо навкруги скрізь не люде, а сливе животини, що нічого не тямлять і ні до чого не додивляються.

Нагулявшись донесхочу на ожвавленому людному торжку, вони обоє згадали, що вже час рушать додому. Погонич устав з козел, взяв ночови й поставив їх сторч у ногах в повозці, притуливши до козел, а лопату встромив держалном в повозку збоку й застромив кінець під козли. Лопата була довжелезна й стриміла позад воза. Софія Леонівна, як загониста людина, накупила ще багацько всякого дерев'яного дріб'язку, навіть зайвого: і ковганку, і копистку, і рубель та качалку, і невеличких мальованих дерев'яних мисочок, що майстрі понавозили з Полісся. Майстрі були добрі, посуд був зроблений і помальований дуже штучно. Вона вмостила усе це в соломі в передку і сама сіла на повозку. Ннколаідос і собі хапком вскочив у візок і звелів поганять через греблю за Рось. Навантажений посудом віз прокотивсь через увесь ярмарок. Крамарки й сидухи та усякі перепічайки осміхались і показували очима сусідам на ночови та лопату, що манячіла позад повозки.

— Чи ти ба! Один чоловік поїхав, і зараз десь знайшовсь другий. Істинно так, неначе чоловік з жінкою скуповуються на нове господарство, — гомоніли перекупки та перепродухи.

— Навіщо ви, Софіє Леонівно, такого багацько посуду накупили? Чи не маєте часом на думці продавати його на кутку та баришувать? — спитав Николаідос в жарти.

— Не багацько б і вбаришувала, хоч би й попродала: я люблю оцю нісенітницю. Люблю все мальоване та ще різкими, ярими фарбами, як люблю й різких людей.

— Це добре, бо й я різкий чоловік…

Николаідос завіз Софію Леонівну додому і, не встаючи з повозки, дременув додому, бо вже надходив час прибуття денного поїзда.

— Завтра прибуду до вас надвечори, на вечірній чай! — гукнув з повозки Николаідос до Софії Леонівни.

— Буду сподіваться вас щогодини, щохвилини! Буду виглядать вас! — одгукнулась вона з-за тину.

Другого дня Софія Леонівна сіла обідати й їла через силу.