Пімста - Кониський Олександр

Молотить. Еге, цілий день, було, молотить, а віяти нічого, самий послід, чола ні зерна. Обстроїв-ся, поїхав кудись там в Новозибків, побрався там і привіз сюди жінку: не вгадати, з яких вона, тільки по мові знати, що не з наших; туга у неї вимова, з притиском та розгониста, а на кінці по-гадючому сичить. Наші люде зараз те спостерегли, та й ну плескати: "Так воно й годиться, щоб сичала, на те ж він Гадючка, а вона Гадючиха"... Глумляться, значить, тільки й доброго у неї, що тілиста, наче годована, а проте ядушна така; перебіжить греблю — вже й сопе, наче ковальський міх!... Живуть собі вони та людей кривдять. Наділив їм бог дочку — Стеху, одиничка: тільки й свічі, тільки й воску було. Дівка хоч куди! Тепер вона на сімнадцятому літі... Отут-то й починається наш вузлик... Розумієш? Кажу ж тобі — дівка така, що от хоч би й на тебе, Леську! Хоч ти й підтоптаний, а побачив би її, так би й цмокнув. Правду я кажу, Максиме?

Максим замість відповіді тільки рота розкрив та показав два ряди білих-пребілих зубів, а Василь далі мовив:

— Краля намальована... Ну, стала вона ходить на вулицю, а наші хлопці — звісно, на те ж вони й хлопці — наче бджоли коло квітки, так вони коло Стехи! Так де тобі! Така приндя, ні підступу до неї!.. Вона пиндючиться, а вони ще гірше липнуть... Таки не взяв її кат! Є на що дивитися, є з чого любуватися: чоло у неї і широке, і високе, та біле-пребіле, ніби з крейди виточене, а під ним брови!.. Коли б ти бачив, що то за брови! От тобі хрест святий, що других таких я ще не бачив! Густі — наче льон, чорні — наче сажа, та так півободом, буцім п'явки, і обвились коло очей. Про очі нехай вже Максим розкаже: великі, круглі, сині, наче волошки в житі, та палкі; не дивляться вони, а так іскрами і сиплють на тебе. А вже уста — калина, та й годі. Та що й казати! Уся твар у тієї Стехи така, немов свіжою росою умита, та ще й роса на ній не присохла... Коса, шия, груди! Е, та що се я! Здурів... Наче та баба: згадала, що й вона колись дівувала, та й собі в танок. А проте, Леську, хоч і вмерти, так не брешу: дівка краля, на цілий наш повіт краса... Подивився б ти, як у неділю чи в свято вийде вона до церкви або на вулицю: плахта у неї червона, картаста, переходівська *, гарусом та шовками гаптована, запаски не відрізниш од неба!.. Знати, що дівка обросла розкошами. Та чом їй не розкошувати, не вбиратися! У батька всякого добра аж скрині тріщать: на одиничку нічого йому не жаль. Аби він до міста — вже без гостинця не вернеться: коли не плахту, так запаску нову привезе, коли не хустку шовкову, так оксамиту на корсетку. А вже того намиста доброго, тих гранатів — повнісінькі прискринки у Стехи. От як! Вже ж і Стеха добре тямить вагу батьківської кишені, тямить і власну вроду... Тим-то вона й приндиться, і губу копилить. Не без трго, що й худоба батьківська вабить до Стехи парубків. Не скажу, що суще привабило і нашого Максима! А привабило було... От тут тобі й гак! Та тепер не моя річ; я доплив до берега, тепер твоя черга, Максиме! Бери весельце та перед Леськом ні в чому не таїсь, як на духу, по правді, по щирій усе йому виложи: як воно у вас почалося. Говори, наче на сповіді: чужих людей тут нема, а на Леськів жупан не вважай, душа у Лееька проста... Наша, мужича... Говори, синку.

Максим трохи засоромився, спустив очі на долівку, далі мовив:

* Переходівка — село Ніжинського повіїу, там добрі плахти тчуть.

— Почалось воно з того, з чого і у всіх людей починається. Сподобалась вона мені, та бачу — не на мої плечі кожух; я й мовчу, не лицяюся до неї; отеє радніший би і не бачити її, а як прийде вечір, почую за ворітьми, як Стеха виводить "купалися сірі гуси" — і не вдержу сам себе... Вийду, стану біля наших воріт, до неї не підходжу, тільки через дорогу дивлюся на неї... Бачу, як вона бридить багатиренками, і радію, а самому боязко до неї залицятися. Та отак з весни аж до другої торішньої Пречистої. А на пречисту дивлюся — сидить під ворітьми Стеха, а біля неї з одного боку Галя Ковалівна і Олена Маслаківна, а з другого — Настя з Параскою Шпаківня, сестри. Чи йти, думаю собі, й мені за ворота, чи ні?

Думаю, а мене туди так імпетом і пхає. Піду!.. З Параскою говоритиму, а на Стеху глядітиму. Лишень за ворота — аж тут юрба наших багатиренків, я й став!.. Притулився до бігуна та соняхи лузаю... Чую, Стеха до мене гукає:

— Максиме, чому до нас не йдеш? Йди до гурту! Я мовчу, а Семен Крачок і каже:

— Йому з нами тісно,— себто про мене.

Я немов недочув, а в серці закипіло. Стеха знов:

— Іди-бо до нас, іди.

Здалося мені, що вона на глум мене кличе, і не тямлю, не розберу достотно. Чую, знов Крачок:

— Не піде! У нього шапка нова та ще й зозуляста.

Я вже не витерпів більше, зараз туди! Став проти Параски та так глянув на Крачка, що той аж назад подавсь...

Стою я біля Параски, а Стеха як глянула мені прямісінько в вічі, я так немов до землі прикипів! Немов вона взяла та вийняла з мене мою душу до себе, а свою в мене вложила... Забув я і про пиху її, і про гордощі, та про все чисто забув; тільки й тямив, що я біля Стехи стою і що серце моє так листочком до неї і прилипло... Отож і почали ми женихатися. Почалася не-годь, пішли дощі. Стеха не виходить. Як його, каже, в дощ! Справді — ніяково... Тож було цілісінький день і не бачимось. Мучусь я, та нічого не вдію... А на заговини в неділю йдемо з церкви, я догнав Стеху та нишком до неї:

— Вийди сьогодні хоч на часиночку.

— Добре,— каже: і таки не збрехала, вийшла.

— Стехо,— кажу я,— годі мені душу свою мордувати! Сили не маю більше терпіти... Коли ти мене вірно любиш, кажи: чи присилати старостів?..

— Се,— каже,— не в моїй волі, як батьки...

— А ти сама як?

— Яз їх волі не вийду...

— Так присилати?

— Тривай, я в матері спитаюся,— і з сим словом швидше в хату. А я прийшов та зараз і признався матері Насті. Вони мені на те і кажуть:

— Ой синку, синку, не спарувати голуба з сорокою... Коли б вона з тебе не насміялась... Знаю я їх... отаких дзиг. А проте, дай, боже, час добрий, я невістці рада, та яка з неї невістка вийде!.. Шпак сові не товариш, а з старостами пожди хоч до різдва, я трошки пильніш придивлюся та спостережу її, і тобі раду дам.

Я послухався... А в м'ясниці почав я примічати — ніби моя Стеха від мене кирпу верне...тоді улучив годину та й питаюся:

— Скажи, Стехо, по правді, по щирій: любиш ти мене чи ні? Вона знов так глянула на мене, як тоді на пречисту, та

й каже:

— Наче не бачиш, що питаєш...

Я знов не той став,.знов наче у мене на душі тихий-пре-тихий весняний теплий дощик пройшов, так легко стало, та знов про старостів: чи присилати?

— Нехай,— каже,— на осінь!

Від "сього слова у мене аж в очах заблищало! Та нехай, кажу, хоч ще далі, аби я був певен, що ти не чия більш, як моя. Тим часом ото батько на першому тижні вирядили мене аж на Литву.

— Дільце там у нас було, треба б було самому, та жаль було старих кісток, так я замість себе його і вирядив,— перебив Василь,— ну, ну, говори далі, говори.

— Довго ото я не був дома, вернувся тільки в чистий четвер, а на "діянії" зустрів Стеху; така вона, як і була до мене, привітна. Тим часом бачу, в церкві у нас на криласі співає нова якась людина, по-панському убрана. Хто се? — питаю я людей. Кажуть: учитель... Бачте, без мене тут у нас на селі школу спорудили і вчителем приставили якогось Сову. Прислухаюся, співає він добре, густий такий голос у нього. І байдуже б, та на перший день великодня виходжу з наших воріт, щоб то до парубків іти на майдан, аж бачу: той вчитель ченчикує до Гадючки. І так наче мене що під серце кольнуло... Пішов я собі; усі дівчата на майдані, а Стехи нема... Знов мене вколола думка про того вчителя... Нема Стехи і на другий день, і на третій, не виходить вона і в дарну неділю... Нудь на мене напав такий, що і не сказати: ні до їла, ні до роботи я, ні до чого... Тут би городити треба, а тут неначе в мене рук нема... Минуло ще тижнів зо два; стережу я, не встережу, щоб де саму Стеху здибати та розпитати... Нема! Та ото саме під Симона Зілота4 не йшов до мене сон; цілісіньку ніч просидів я на горбку біля річки... Чого-чого тільки тоді не перебувало у мене в думках, а коло серця так пече, неначе хто приском його обгорнув. Отож дивлюся — аж і сонечко ясне на небі блакитному встало, рано-прерано воно встало та так жовтогарячою барвою усю річку поперек і облило... Став я йти до господи, треба було перейти через Гадюччин пастовень. Переліз я, тільки що вийшов з-за верболозу, дивлюся: попереду дівка йде. Серце моє чогось затьохкало; я швидше, догнав; дивлюся: Стеха!.. Сам собі не йму віри... Що се! Чи не манія?.. Свят, свят!..

— Стехо! Чи се ти, чи не ти? — і став проти неї, а вона як зарегочеться, та й каже:

— Не пізнав — геть же з стежки, не бачиш хіба, яка роса, черевики попсую...

Я й нестямивсь... Чую, що земля підо мною дрижить...

— Де се ти була, Стехо?! — ледві промовив я.

— А тобі яке діло? Сказано тобі: геть з стежки! Чому заступив дорогу...

— Стехо,— кажу я вдруге, а сам чую, що увесь я обомлів і з місця не стенусь... Дивлюсь на неї, наче вкопаний. Вона як блимне на мене, та:

— Не лупай очима, не твоя дівчина.

Сама тоді вбік, та навзаводи, а я наче окаменів. Було б кинутись дурному за нею та тут би її на пастовнику — отак-от...

Максим покрутив руками, а погляд його договорив останнє...

— Тоді б, певне, каторги не минув,— озвався Василь.

— Один тому час, тату!

Я бачив, як тяжко дише Максим, я зрозумів, що діялось з ним тоді на пастівнику... Я дав йому води.

— Справді,— мовив він, беручи воду,— в горлі пересохло. З тієї години Стеха для мене пропала. Тільки у мене й думки було про те, як би помститися мені. А потім того, як довідався, що вона до того вчителя прилипла, то вже й не сказати, не вимовити того, що було у мене на серці. Ех! Отож саме в клечану неділю вийшов я до церкви, аж тут і Стеха з батьком з своїх воріт. Я назад, до комори, вхопив ножниці ті, що овечок стрижемо, пхнув їх за пазуху та й пішов на вулицю. Сам не тямлю, як і прийшла мені в голову думка отаке вчинити. Довго ходив то по вулиці, то біля річки, то біля цвинтаря. Почали виходити з церкви. Зирк я, старий Гадючка поплентався з тим вчителем попереду, Стехи нема з ними.