Пімста - Кониський Олександр

Я вже зовсім налагодився лягти спати; вже й постіль перехрестив, як ось — сусіль у хату родич мій Василь Стодола, козак, та й не сам, а з кимсь удвох. З ким — зразу й не вгадаю, придивляюся — наче десь бачив людину, та не в познаку.

— Добрий вечір, брате, в хату.

— Ба! Василю! Здоров єси! Якою хвилею тебе прикотило?

— Вже ж пак ніякою, як мишастою та крапелястою: сьогодні, як задніло, запрягли, от вони, спасибі їм, і примчали до тебе на ніч. Як же ти тут? Вибрикуєш?... Мабуть, ні! Не ті вже наші года... А сього чоловіка пізнаєш? — спитався Василь, вказуючи на свого товариша.

— Щось не в познаку...

— А придивись.

— Та вже придивлявся... Не скажу... Хоч би побив мене, так не знаю.

— Отакий ти став забудько! Воно-то й те сказати — шість, коли не сім років, як був ти в нас; час не малий! Ой літа, літа, як вони нівечать чоловіка, та ще найпаче по великих містах! Скрут, спокою немає, _ колотнеча та гуркотня, наче в пеклі тому... Не люблю я городів; нема як на селі: спокійно, тихо, часом чуєш, як трава говорить. Так не пізнаєш? Гм! Та се ж Максим Косовець, колись наймитував у мене, а тепер — за сина стає.

— Чи вже отеє Максим! Так перемінився?

— А ти б думав хто? Хіба й ми з тобою не перемінились? Глянь: у тебе голова — наче коліно, та й моя борошном пала, хоч я й геть молодший за тебе; ти вже парубкував, а я ще горобців дер... Еге, так ми до тебе прихапцем... Халепи, бач, добігли, рятуй! От що...

— Що там тобі, Василю, сталося?

— Не мені! В добрий час поговорити, а в лихий помовчати, у мене ще сухі халяви, а от у нього, у Максима — взяло та по цілому і тріснуло! Рятуй, Леську, рятуй!.. Правди ніде діти і діло таке... негарне, та знов же й острог не медом пахне!.. Звісно — молодий сировець грає, але треба й на задні колеса озиратися. Взяло яропудове парубча та й наробило дівці слави на всю околицю; от тепер, кажуть, притьмом за залізну гратку! Рятуй, Леську! Кошти мої, чого не стане в гамані — полові вивезуть; хоч обидва плуги до торгу, дарма! Хоч і ниву по боку — аби хлоп'я в острозі не сиділо! Не попущу сього ні вовік!..— На сім слові Василь так торохнув кулаком об стіл, що на що вже у мене стіл нестеменний, а ліхтарі на ньому забряжчали.

— Ти,— кажу я,— Василю, не турбуйся, а розкажи все як слід від нитки до голки, тоді й побачимо, де вузлик, і поміркуємо, як його розв'язати.

— Вже як хочеш, а розв'яжи; а не можна його розв'язати, помасти смальцем — нехай миша руда перегризе... Міркуй, у тебе ж голова не цвяшком бита... Треба вирятувати отеє блазня (себто Максима). Прямо блазня, тільки що з очкуром!.. Ось слухай, Леську! Я тобі все як по-писаному. Ти знаєш, що ми бездітні, не було й заводу... Сумно, брате, без дітей; хоч і діти часом шпари в серце заженуть, а все ж знаєш, на кого ти робиш, не марно піде твоя праця... Буває, що й діти по вітру розвіють батьківщину... таки сумно бездітному! Ще доки була в мене сподіванка на Настю, що от-от, може, дасть біг, знайдемо дитину в горосі, то якось воно й піддавало сили, а як почала ото моя Настя квоктати, бачу я: надія моя десь за обрієм застряла!.. Журба на мене напала, а тут і сам підтоптався. Ходжу, немов в воду опущений, знаю, що з журби кожуха не справлю, а нічого не вдію: руки ні до чого не беруться... І Настя моя... бачу: видко жовтий корінь під явором... Мовчу я, та по-ковальськи сам на себе дишу... "Наймита треба,— думаю,— а то зведемось нінащо". Порадили люде отсього-таки самого — Максимця: воно ще тоді в колодочки вбивалося, безбатченко, по людях без договору ходило. Покликав я його, роздивився: нога під ним дебела, руки в мозолях, твар трохи хирява, та, думаю, се байдуже, захарчований, вилюдніє. Питаюся у Насті:

— А як на твою думку?

— Про мене, тільки коли б не найняв часом куцого без хвоста...

— Чому так?

— Тому, що смачне не валяється, а добре не волочиться. Дивись ти: хлоп'я на п'ятнадцятому літі, а ніде на рік не стало досі...

— Буває, Насте! — кажу я.— А ти дивись, яке у нього чоло, знати, що мозком його розперло і в вічі дивиться прямо так, привітно. Се в мене добра прикмета... Візьмемо?

Взяли. Отже, на моє воно й вийшло! Глянь ти на Максима: може, не козарлюга? Може, не красюк з нього?

Я глянув. Справді: Максим — красюк: високий зростом, плечі широкі, стан хоч перещипни, голова в кучерях, чорне волосся аж вилискується, а очі так і пашуть, так тебе і пронизують, уся твар його дише розумом і енергією..

— Так ото й живе у нас Максим Косовець,— говорив далі Василь,— живе рік, живе й другий, живе й третій; бачимо ми з Настею, що дай, боже, й довіку так. Встає Максим з сонцем, лягає з місяцем; за часу у нього і пооране, і посіяне, скотинка нагодована й напоєна, усе у нього в догляді, і нас, спасибі йому, слухається і шанує так, що ліпше вже й не можна.

— А що? — кажу я до Насті.— Хіба не Максим, хіба не роботяга?

— Не навроч лишень,— Настя мені на те.

— Ігі! Насте! — кажу я.— До таких уроки не пристають, його не зурочиш.

Знор на моє вийшло. Живемо ми з Максимом, наче у бога за дверима. Минуло ще два годи, усіх, значить, п'ять. На шостому взяв я та й занедужав... Не до тебе, Леську, кажучи, не в твоїй хаті згадуючи, різачка напала! Та що б ти собі, Леську, думав: як почала з Полупетра та до самісінького Середохрестя1... Отеє — день, другий і заніміє, а на третій — надолужить і за ті два дні; висох я, виснажився чисто і рук не підведу. "Ні вже,— думаю собі,-^ не бачити мені весни, не м'яти зеленої трави; нехай же згорну руки, знаючи, хто мою Настю догодує, хто моє добро споживе". Та ото на самі заговини 2 на великий піст і кажу до Насті:

— Жінко! Дружино моя вірна! Чую я, що смерть у мене за плечима!..

— На все,— каже Настя,— воля божа, але доки душа в тілі, не кидай надій, молись, уповай... Може, господь і вчує наших молитов...

— Ні, Насте, не ходить вже нам в гай по опеньки. Та я не про се, се вже неминуче, не втечеш, а коли вмирати, то день теряти. Завтра святий понеділок, поклич до мене попа, нехай мене до сповіді приведе і святого причастя сподобить... От як. А перед тим от про що поміркуймо: на кого я, Насте, тебе покину?

— На бога та на добрих людей,— каже.

— А вже ж ніяк, та де-то ті, Насте, добрі люде? Хто твою старість догледить без мене? Кому піде наше добро? На кого ми потіли та мозолювали?

Вона очі витирає та й каже-говорить:

— На церкву святу легуй, Василю! На вічні молитви за нас, грішних.

А я їй на те:

— І то діло добре, та церква наша і без нас, хвалити бога, на всю околицю видатніша: мурована, і дзвони такі, що аж в Олишевці чутно їх!.. Упокой, господи, душі старих людей — скільки від них прийшло на нашу церкву земель? Сила!.. Та й чудовна божа мати постачає...

— Так на бідних неімущих,— радить мене Настя,— на сиріт; знаєш, сказано: що церкву вибудувати, що сироту вигодувати.

— Так, моя дружино вірная! Так і в мене така думка. Отже, у нас і сирота в хаті Максим; душа у нього заповзята, чого лучче: візьмім його за сина.

* Село Козелецького повіту. 1>т чудовна ікона св. Николая. (Тут і далі прим, автора).

** Фонтан у Києві на Подолі.

Настя не змагалася. От і став він нам за сина. Продовж йому, боже, віку; не за вічі, а в вічі скажу: такий з нього син, що й рідного не треба: серце у нього — наче віск: добре, чуле, м'яке; одна вада є: не говіркий та гордовитий трохи; ну, зате ж і не мартопляс. І те сказати — гордовитий він не з нами, а з отими багатирями, жмикрутами, вже перед ними шапки не нагне... Скоро ото я запричастився, почало мені легшати, отже, довго ще я хирів, аж до самісінького Вшестя 3: сливе цілий рік... Видужав, матері божій подякував, у Топ-чієвку * сходив, у нашу церкву кивот справив, добрий кивот, богу невимовно, у Києві робили, отут-таки коло Лева ** той майстер, добрий майстер, тільки що скляного бога часто од-відує. Видужав ото я. Перебралась до мене Максимова мати і гаразд; Насті велика поміч. Живемо ми собі, лиха не знаючи, людей не займаючи, хоч би і довіку так; так ні ж! Треба було, щоб у Максима на великому нігті чирка сіла; воно-то й чирка не велика, та гною з неї багацько. З ким другим так би воно інак було, так же наскочив на такого, що немов та жаба: бачить, що коваль коня кує — вона й собі ногу дає. Та слухай, Леську, з чого воно пішло. Може, пригадуєш собі поповичеве дворище, супротилежне нашому, тільки через дорогу, а пасто-вень його в головах нашого городу; якраз би мені той пасто-вень, та не постиг; бач, пастовень той був нашого-таки козака Гречки; він і спився, а Попович і окрутив його... Ти того поповича не знаєш? І гаразд! Бодай його люде не знали! Він суще не Попович, а Гадючка; та бач, дід його був попом, а син — отсього Сергія батько — Сидір у нас за паламаря правив; так ще Сергієвого батька прозвали Поповичем, так і на нього пішло се прізвище. П'ющий його батько був і голова якась повстяна, недотепа і кадила не вмів як слід подати, коли б не такий благий був покійник, земля йому пером, отець Яків, то б йому, отсьому Сергієвому батькові, не паламарювати, а свиней пасти. Просто сказано — недотепа, та й годі! Як почне, було, що говорити, такого тобі наверне, що собака з сметаною не проковтне!.. Отож з перепою він і пропав!.. Лишився у нього отсей Сергій, недолітком лишився. А добра того у нього було: грунт на півупругу та кривобока хата... Еге! А тепер такі хороми, що й мишва з них повтікала. Жмикрутством розжився... Да вже воно після батька росло — не скажу: кажуть, було десь примостилось за управителя у якоїсь панії, аж в Курській губернії, та з тією паиією ото воно й жило на віру... а вона б то, бач, така була, що любила псів пасти... От воно як, Леську!.. Ми там не були й не знаємо; верзуть люде, а ми звичма за ними... Отам воно й розжилося на сяку-таку копійчину, та тоді на батьківщину. Зараз почало людям гроші в позику давати: проценти дерло гірше жидівських. Восени хліб дешевий скуповувало та навесні перепродувало, а потім і до земель добралося: у кого купить, кого обдурить, у кого за довг забере... Набив кишеню наш попович; тоді заходився строїтися. Та було щодня до мене; звісно, сусіда. Прийде отеє та говорить, говорить, і кінця йому немає; у мене б язик руба став, коли б стільки помолов, а йому байдуже...