Літературна вдова - Сушинський Богдан

Котрий, повернувшись із комуністичних таборів Мордовії з "чахоточно надірваним", як він сам писав їй, здоров'ям, доживав свої останні дні в тій самій літній кухоньці, в якій колись вони удвох мріяли, творили і безбожно, до нестями, займалися сексуальними екзальтаціями.

Єдиним виправданням слугувало їй те, що в останньому своєму листі Данило переконував, ніби здатен обійтися без її піклування, оскільки, мовляв, ним опікується господиня їхнього давнього пристановища. От, чого він справді хотів би, то це – хоча б на змиг ока побачити її.

Й оскільки на листи Гелена воліла не відповідати, якийсь час колишній "в'язень совісті" (сама Літературна Вдова називала його "в'язнем власної дурості") наполегливо домагався її відповіді, телефонуючи то до Спілки, то до спільних галичградівських знайомих. А змирився із втратою тільки тоді, як хтось із "доброзичливців" переповів йому слова, кинуті Геленою у відповідь на звинувачення того ж таки Луцяка — у "зраді Поета в найтяжчі днини його буття":

" Як мужчина, він перестав існувати для мене ще задовго до Мордовії, — запально кинула вона тоді в гурт "літературних небіжчиків". — А, щоб шанувала його як поета, він у ліжку мені не потрібен. Мабуть, так вже й судилося мені — вікувати Літературною Вдовою".

* * *

…А вже згодом Гелена дізналася, що майже того ж дня, коли йому послужливо переповіли вирок коханої жінки; єдиної, і на все життя – коханої, колишній "в'язень совісті" втратив і ту, кого досі вважав своєю донькою – Катерину, котра, після закінчення юрфаку, працювала, тепер уже в Незалежній Україні, у незалежній-таки прокуратурі.

Повернувшись зі службового відрядження, вона з неприхованою агресією сприйняла появу колишнього "політв'язня власної дурості" у своєму службовому кабінеті слідчої, і заявила, що завжди ненавиділа його за націоналізм, оскільки націоналістів хоч зараз ладна душити власноруч.

А, щоб уже остаточно добити, повідомила Данилові, що давно й офіційно зреклася його, не бажаючи, щоб у її "особовій справі" залишалася ганебна націоналістична пляма.

4

…Поховальне надвечір'я...

Крони заквітчаних хрестів упокійно нидіють поміж понурого хрестовиння оголених, зчорнілих від журби кленів.

Ладанний вітер розправляє жалобні стрічки на древній порослі бузку, і поминально голосить поміж благенькими баньками цвинтарної церковки.

— Якби-м, отак, помер, то на подвір'я Спілки би-сте мене не несли, — вкотре вже епохально заповідав гоноровий галицький класик–горянин, просто під кроною церковно-брамного дубу вшановуючи, разом із Літературною Вдовою, щойно принесеного на спілчанський жертовник колегу келишком "до сту дзяблув ге-ньяль-ного" коньячку.

Випили, незлостивими поглядами провели поріділий гурт ще й досі не відданих на поталу Небесному Цензорові літературних небіжчиків, і знову випили. Тепер уже за цих, усе ще незаслужено живих, колег своїх, але… не чокаючись.

— Таж вони, — жестом Цезаря, що, стоячи на вершині пагорба, обводить правицею велелюддя міського плебсу, обвів метр-горянин суєтний гурт літераторів біля дверей ритуального "бусика", — навіть побачивши мене на ношах-марах, все одно позаздрять! "Ти ж ба', — казатимуть, — того скурвого сина вже й на тамтому світі на руках носять!". Нібито мене й на цьому колись носили!..

Львів-Одеса,

липень 2009 року.