До батька - Гуцало Євген

Позагусали вони, закам'яніли низько, наче велетенське каміння. А ген ота, над полем, наче аж кров'ю сочиться, набрякли крайки і страшна така, що й очі одвести не в змозі. А біля неї зеленкувата, як би хто прив'ялою травою її притрусив. І гуркіт котиться двигтючий від Кулішівки, немов там залізними ціпами багатенно молотильників саму біду вимолочують. А біля їхнього ставу вже тихо. Знову причаїлися Квітки. В жодному вікні блимак не блимне, а так на душі, ніби зараз неминуче скоїться щось. І Максим знову відчув, як полегшало його тіло, як невагомими стали ноги, а в скронях тьохнула раз і другий швидка, гаряча кров.

Але з чим же йти до батька? Гранат немає, а не піде ж він із голими руками. Ну й Перепелиця! Позаганяв усю свою сім'ю до погреба і його, Максима, теж надумав запроторити. Гм... Але з чим до батька йти? Може, просто дрючок виламати? Але засміють усі. Батько перший засміє, бо він такий, любить і з самого себе покепкувати, не тільки з когось... А, згадав! У бузині біля цвинтаря німецький кинджал лежить — ще зовсім новий, у піхвах, там його білобровий Петрусь заховав, що оце в ямі сидить.

Од цвинтаря — глиняниками, далі через верболози понад ставом, а потім уже і вгору поп'явся. До кагатів ще не добрався, а тут із засідки хтось:

— Ні з місця!

Еге ж, як суворо заговорив Гордійчук! Так, що й не впізнаєш, якщо не захочеш впізнати, еге ж, як сердито!

— Та це я, хіба не впізнаєш, Сашко?!

Сашко промовчав — мабуть, роздумував. А згодом:

— Чого тут ходиш?

— Та треба...

— Ану, марш додому! — знову сердито крикнув Гордійчук. Максим спершу злякався; кинувся назад, але зразу отямився.

Це ж можна обійти Гордійчука збоку, а він нехай собі сидить, задавака. Бач, і він командувати взявся, так, наче не вони позавчора удвох спускались на санчатах із горба, а потім на дерев'яних ковзанах із підбитими дротами по ставу гасали. Ну, добре, ми тобі все пригадаємо... "Ні з місця!.. Марш додому!.." І все таким голосом, наче маму рідну перелякати зібрався.

О, в якусь продовбину скочив по пояс. Це ж добре, що приморозило вночі, а якби така ожеледь, як звечора? Був би мокрісінький, а в валянках хлюпало б, що хоч бери роззувайся та виливай... Ген і кагати видно над шляхом. Але що він батькові скаже? Га?.. Мовляв, так і так, ось німецького кинджала знайшов, дуже гострий, то приніс, може, знадобиться. Були ще гранати дві, але хіба донесеш їх, коли отой Перепелиця зустрівся йому й відібрав?!

Вже близько, то треба навзгинці... Ні, навзгинці не можна, бо подумають, що чужий, і стріляти почнуть. Краще йти прямо. Можна б і пісню заспівати, щоб упізнали одразу, але хто ж на війні співає?

Вже й голоси чути, їй-богу! Здається, про нього балакають. І батьків голос чути — такий приглушений, рідний! Тату!—хочеться крикнути. Але не крикнув. Хотів побігти. Але не побіг, стримався. Ще подумають, що наступає!

— Максиме'!1 — долинуло батькове здивоване й тривожне.— Ти?

— Я...— відповів невпевнено Максим, зупиняючись біля кагату і зазираючи вниз. Там сиділо кілька чоловік із їхнього села, а поміж ними батько.

— Сталося щось? — знову поспитав батько й простягнув до нього руки.

— Нічого,— відповів Максим, опинившись унизу.

— Що ж це ти приніс?

— А-а...— промимрив Максим і сховав кинджал за спину. Батько забрав у нього кинджал і всміхнувся. Добре, що

ніхто, крім Максима, не бачив того усміху, а то хоч крізь землю провалюйся!

— А чого ти прийшов? — допитувався батько.

— Ну...— не знаходив слів Максим.— Сказати, що баба їсти наварила.

Дядьки засміялись, а батько запитав:

— Що наварила?

— Картопля вже готова. І куліш скоро поспіє.

— Оце б зараз гарячого кулешу,— промовив хтось із темряви і зітхнув.

— Ви казали, що зголоднієте,— знайшовся Максим, зраділий і повеселілий.— Ви казали, що на війні, як на роботі.

— Та воно робота і є,— знову зітхнув той самий чоловік у глибині кагату,— Оце трохи постріляли, а тепер сидимо й спочиваємо. Добре, що червоноармійці наспіли на поміч...

— Де вони? — вражено запитав Максим і підвівся. Але ні спереду, ні з боків нічого не побачив.

— Та вже є,— сказав той самий голос— Уже не пустимо німця через село, хай начувається. Біля Кулішівки йому й капець буде... Оце б зараз теплої страви поїсти...

— Я принесу,— похопився Максим.— Сам побіжу.

— Е-е ні,— мовив батько.— Йдіть удвох із Сашком Гордійчу-ком... А я до ставу спущуся зустрічати вас... Іди...

Сашко, здавалося, нітрохи й не здивувався, знову побачивши перед собою Максима. Виліз із бурту, сказав:

— По куліш, то й по куліш... А я вже наші танки бачив. Спускались пагорбком, тримаючись за руки. Максим зовсім не думав про бабу Вустю та її куліш. У голові тільки й крутилось — як би це зайти до Перепелиці та забрати в нього гранати. Тепер мусив би віддати, бо Максим уже не якийсь потіпака, а до кулешу приставлений. А куліш треба охороняти!

Над Квітками, над Кулішівкою, над нічними полями дивовижним грозовим соняхом — похмурим і зловісним — розцвітало небо.