До батька - Гуцало Євген

У печі горить огонь. У хаті темно, баба Вустя навіть каганця не засвітила, і відблиски полум'я тремтять на чорній долівці, на ослоні, на запнутих ряднами вікнах. Максим сидить на припічку, просовує в піч то ліву, то праву ногу, щоб нагріти. Коли припече, то хутенько витягує й береться розтирати підошви.

— Максиме-дитино, лізь на піч,— уже вкотре каже баба. В голосі її турбота, але щоб сердилась, то ні.

— А-а, тут тепліше,— каже Максим і починає цокотіти зубами, наче він і справді змерз.

Баба Вустя переставляє рогачем горщики в печі, там сичить, сотається пара. Баба щось бубонить, її лице здається золотим од рівного, іустого полум'я, в зіницях тремтить по віхтику іскор. А згодом:

— Максимс-дитино, лізь на піч! І скільки тобі казати...

— Е-е-с...— тільки й мимрить онук

Усе в хаті мовчить: і старий стіл, застелений скатеркою, і відро з водою біля порога, і коцюба в кутку, і темні стіни з образами божими. Максим прислухається, чи не долетить який звук ізнадвору. Чи не долине голос? Нічого не чути. Наче вимерло все. Але ж не вимерло — мабуть, тільки причаїлось. Бо й стіл причаївся, і відро з водою, і коцюба. Все на щось чекає. І він, Максим, теж чекає.

— Максиме-дитино...— знову починає баба. Онук перебиває:

— Може, вам соломи внести? Бо всю спалили...

Вустя дивиться на нього закам'янілими очима. Дивиться на нього, а видно, що також прислухається до вулиці.

— Сидів би й не рипався вже...

Деякий час мовчать. Максим гріє ноги біля вогню, тре п'яти, коли вже добре припече. По хвилі Ж:

— Таки й треба принести соломи.

І, не чекаючи бабиної згоди, скаче на долівку. Пірнає в на-хололі валянки, накидає на плечі куфайчину нишпорить на тапчані за шапкою, а сам скоса позирає на бабу.

— Ну, дивись мені,— каже вона.— Щоб одним духом...

А надворі — нічого не спить. Верби біля тину злегка погойдуються, на щось виглядають. Криниця чекає. Дорога біжить до когось попід хатами. І сніжок на городі рожевим відблиском мерехтить— од далекої заграви, наче усміхається із зловісною радістю. Ніде не світиться...

Двері до повітки відчинено. По хрупосткому сніжку гайнув через обійстя, вже в повітці, набрав повний оберемок соломи, житній дух уже забиває йому подих. Посеред обійстя знову зупинився. Небо над Кулішівкою багряніє, і начебто гул звідти докочується. Завмерло. Знову легенько так загуготіло, гнівливо затремтіло повітря.

Кинув солому біля припічка, внісши знадвору і дух передранкового морозцю. Баба запитливо глянула — мовляв, що там?

— А нічого не чути,— сказав Максим.— Тільки хмари над Кулішівкою скров'яніли, та гуде так, наче земля здригається.

Задивився в піч. І радів нишком, що баба не наказує роздягатись. Кипляче золото вогню приковувало зір, пробуджувало в душі тривогу.

— Це ж і води треба принести,— мовив.

Баба не обізвалась,— чи не дочула, чи знала, що не переспорить. Схопив відро з мотузком — і вже за порогом. Став. Як і перше, чекали верби коло тину, і рожевів сніжок на городі. Тільки село їхнє Квітки наче аж насупилось, людські голоси долинали від ставу. Це ж і батько туди подався, в кагати. А хіба пін уміє стріляти? Ніколи б не подумав, що він уміє стріляти. От дивно....

Мотузок шурхнув у криницю, плеснула вода. Витягнув пониє відро, поставив на цямрині. Порожньо було в грудях — немов побігав там вітерець, а потім зслизнув, пустку зоставивши. І гіркувато в горлі запекло, наче хто пальцями здушив.

Тільки вніс відро з водою в хату, як у селі гримнуло. Млосна хвиля пробігла по хаті, кліпнув вогонь у печі, а шибки тоненько чи то дзенькнули, чи то зітхнули. І чи то відро в Максимовій руці здригнулось, чи то вода сама сплеснула. Хутенько поставив нідро на лаву й метнувся до порога.

— Максиме-дитино!..— скрикнула Вустя.

Проте не чув — був уже надворі. Горби над ставом тремтіли раптовими спалахами пострілів. Отже, почалось. Отже, сподіва-л ись не марно. Максим шаснув у повітку — тут, у кутку, глибоко зариті в соломі намацав дві гранати. Одну поклав у кишеню, другу — за пазуху. Важке, холодне залізо обпекло тіло. Визир-і іув, чи не шукає його баба Вустя, й метнувся до воріт.

Хоча на душі було лячно, зате легко. Ніг не чув під собою — його несла сама земля. Уявляв собі зустріч із батьком.— "Ти чого прийшов?" — запитає батько. "Хочу воювати",— скаже він, Максим. "Чим же ти будеш воювати? Адже в тебе ні рушниці, пі автомата",— дорікатиме батько. "А в мене дві гранати є",— відповість Максим. "На кого ж ти бабу покинув?" — запитає батько. "А вона їсти всім варить,— скаже Максим.— Ви ж самі наказали варити, бо, мовляв, на війні — як на роботі, голодні-ють швидко".— "Ну й розумний ти в мене,— скаже батько.— Як старий. Ховайся швидше в кагат, бо коли німці відступають, то вони дуже люті".— "То й добре, що люті,— скаже він, Максим.— Коли люті, то їх легше бити".— "Ну й розумний ти в мене",— не втримається од усміху батько.

— Стій, хто йде!

Він аж злякався з несподіванки. А придивився — дядько Перепелиця стоїть біля погреба, бо в кого ж іще можуть бути такі колосисті, обвислі вуса, бо в кого ж іще може бути такий розплесканий ніс?

— Та це я, хіба не впізнаєте? — несподівано для самого себе жалібним голоском протяг Максим.— А ви що робите?

— У воєнне врем'я по вулиці ходити ніззя! — сказав дядько Перепелиця.

І зашкутильгав до Максима. Хлопець надумав тікати, та вже пізно: дядько міцно схопив за плече. І треба ж було з ним зустрітись! Такий лагідний, такий добрий дядько Перепелиця, а диви, як тримає!

— Та пустіть, я до батька,— став проситись.

— Ша!—сердито мовив Перепелиця — У воєнне врем'я не можна нюні розпускати!

Гм, усе він знає: і по вулиці не можна в воєнне врем'я ходити, й нюні не можна розпускати. Наче він їх справді розпускає! Ото вже дядько! А прикидався завжди добрим та божим!

— Батько ж просив гранати йому принести! — ще пробував викрутитись.

— Стій! Які гранати? Ану давай сюди!

Оце ще й така халепа — гранат позбувся. Краще б уже мовчав, а там було б видно. Ну й дядько, ну й Перепелиця! І чого ото він лізе туди, куди не просять?

— Куди це ви пхаєте мене в погріб? Я в погріб не хочу! — мало не закричав Максим.

— А то тебе питають — хочеш ти чи не хочеш,— не дуже й сердито пробурчав дядько, відчиняючи ляду до погреба в своїх сінях,— Ану залазь і не ворушись! А я піду до баби Вусті й перекажу, де ти ховаєшся.

О, бачили такого? Ще й до баби подасться, скаже їй. А хто його просить? Ніхто. Сидів би вже разом із усіма в цьому погребі й не рипався.

Максим оглядівся. На буряках та картоплі, присипаній соломою і застеленій так-сяк ряднами, сиділи всі Перепелиці. І весела пащекувата Дунька, яку завжди аж на другий куток села чути, і її похмура, непримітна сестра Степанія, од якої, розказують, чоловік аж на фронт забіг, така вже вредна вдалася. І маленьке Перепеленя біля діжки з квашеними яблуками примостилось — білолиций, з пампушкуватим личком Петрусь. Бач, як витріщився на Максима, дивується, що побачив тут у цю пору. І маленька Перепелівна — синьоока, шустра, як пташеня, Галя — теж дивиться здивовано. А ген і баби-сусідки в чорних хустках, позакутувані, позатушкувані, тільки гострі носи повистромляли.

— Здоров був, козаче,— зразу ж Дунька вчепилась до ньо-го.— Чи не свататись?

Максим стояв посеред погреба і мовчав. На гладущику блимав каганець, нерівно освітлюючи насторожені обличчя.

— Ага, не свататись,— не вгавала Дунька.— В такий пізній час уже вертаєш од котроїсь.

— Причепилась...— буркнула Степанія.— Навіть дитини не пожаліє.

Максим бочком-бочком ступив уперед — та й притаковив-ся біля Петруся, що мав два пшеничні колосочки замісь брів. А Перепеленя сяйнуло на нього фіалковим зором синіх очей і поспитало тихенько:

— Що там нагорі?

Не відповів — усе ще був сердитий на старого Перепелицю, котрий забрав у нього гранати і запроторив у цю яму. Але, помітивши, що всі на нього дивляться, мовив спроквола.-

— Небо над Кулішівкою горить, а біля ставу стріляють. Впала тиша. Світло каганця здригнулось, і по лицях пробіг

раптовий чорний вираз.

— Середнівку спалили позавчора,— сказала Степанія,— і Драбівку. Всі хати погоріли, й почорніли садки.

У картоплі весело пискнула миша, їй відповіла друга. Знову здригнулося світло каганця. Грудочка землі впала зі стелі в бочку з квашеними яблуками, якраз на кружок,— і розбилась. Хтось почав хреститись у кутку, і тінь од руки неповоротким круком заметалась по стінах, по згорблених постатях.

— Земля тремтить,— зовсім спокійно, без подиву сказала пащекувата Дунька.

А Максимові зовсім не страшно. І якби був не в погребі, а зверху, то ще вільніше почувався б. А чому б і ні? Бо німці таки відступають, а не наступають, бо німців таки женуть! І люди з усього села зібрались, щоб затримати їх, щоб у мішок зав'язати. Дуже просто навіть — мішок! А наші ж на п'яти наступають фрицам, дихати їм не дають!

Ляда вгорі відхилилась — і всі підвели очі. В отвір заглядав кривий Перепелиця, трусячи пухнастими вусами.

— Я надворі буду,— сказав.— Якщо хату підпалить, то зразу ж скажу, виведу всіх.

Та й зачинив ляду. Але ж, мабуть, десь уже горить, коли заговорив про це, бо чого б нагадувати? А чия ж то горить? Мабуть, на дальньому кутку села, від ставу... І всі відчули занепокоєння, і всі завмерли, прислухаючись, чи не затремтить земля, та позирали раз у раз на стелю.

— Корова мукає,— похмуро сказала Степанія.

Всі ще дужче нашорошили вуха. А Максим мимоволі всміхнувся і підморгнув синьоокій Галі. Вона вдала, що не помітила підморгування, але зір її поглибшав і почорнішав од здивування.

— Піду, їсти їй дам,— мовила Дунька і подерлась по драбині вгору. Простугоніли над головами її кроки — і вклякло все. Хоч би миша яка обізвалась, але також, видно, попричаювались, мовчать.

І тут довгастий язичок світла примеркнув, далі стрімко витягнувся вгору — і погас. Морок поглинув усе. Лише згодом зашаруділа картопля і почувся жалібний Галин голосок Що Максимові залишалось робити? Добрався навпомацки до драбини, а тоді з щабля на щабель —вже в сінях, і вже надворі. Не видно ніде Перепелиці? Не видно, ну й добре. Шаснув попід загатою на причілок, постояв, прислухаючись, а тоді вже і роздивлятись почав.

Освітлені хмари над Квітками брались малиново та багряно.