Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій
Ті теж були агресивними і видаляли мене з друзів, повідомляючи про це у приватних повідомленнях і погрожуючи при зустрічі вбити. А я навіть радий, що позбувся друзів Андруховича. Бо якби не заява Правого сектору, може, й не знав би, що серед них є такі, які підтримують анти-українця Андруховича, який назвав Тараса Шевченка "шлангом" і виступив за те, щоби віддати Крим і Донбас Росії, бо там живе частина "російської нації". З малоросійськими космополітами мені не по дорозі.
10 січня 2015 року
ПЕТРО ІВАНИШИН. АБЕРАЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА, АБО КУЛЬТУРНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ У ШАТАХ ПСЕВДОХРИСТОЛОГІЇ
Для початку – що таке "аберація". Ось як трактує це слово одинадцятитомний академічний словник української мови:
АБЕРА́ЦІЯ, ї, жін.
1. астр. Позірне відхилення світил від їх справжнього положення на небозводі, викликане рухом Землі по орбіті (річна аберація) або її обертанням навколо осі (добова аберація). Швидкість руху Землі мізерна в порівнянні з швидкістю світла..; тому гадане переміщення зірок незначне… Проте його можна виявити за допомогою астрономічних приладів. Це явище називається аберацією світла (Яків Перельман, Цікава фізика.., 1950, 26).
2. спец. Нечіткість або викривленість зображення, що його дають оптичні прилади. Аберація — нечіткість зображення спостережуваного об'єкта, властива будь-якій оптичній лінзі (Наука і життя, 3, 1962, 4).
3. перен., книжн. Помилка, відхилення від істини. Лишаючи на боці… літературні аберації, треба сказати, що ніколи ще література не була в такім живім та тіснім зв'язку з суспільним розвоєм.., як у нашім віці (Іван Франко, XVI, 1955, 250).
Зрозуміло, що в даному випадку автор використав третє значення цього слова.
Полемічна монографія Петра Іванишина пропонує національно-екзистенціальний методологічний аналіз христологічної публіцистики колишніх політв'язнів брежнєвської доби Євгена Сверстюка та Мирослава Мариновича. Науковець, віддаючи належне конструктивним тенденціям у творах авторів, зосереджується натомість на вивченні досі незауважуваного контроверсійного (псевдохристологічного) типу дискурсу обох публіцистів, у котрому виразно домінують, на жаль, політико-ліберальні, а тому антихристиянські та антинаціональні ідеї. Дослідник розглядає явище аберації християнства в контексті антиукраїнської ідеологічної настанови культурного імперіалізму. Водночас дається сучасне методологічне обґрунтування христологічної інтерпретації як способу витлумачення феноменів буття крізь призму християнської духовності.
10 січня 2015 року
Здавна ведеться спір про літературу: це диявольське ремесло чи творіння Бога? Створюючи інші світи, нехай і у власній уяві, письменник заперечує Бога, бо не можна зробити більше того, що вже є. З іншого боку, Бог завжди нам дає вибір удосконалювати себе й рухатися до чеснот. Про одне й те ж можна розповісти різними словами. Можна за собою повести читача й зробити його чистішим, а можна так виляпати в болоті, що вже не відбілиться до кінця життя. Неправда, як казав Горький, що письменник – інженер людських душ. Прагматичні фізики ніколи не здатні подолати романтичних ліриків. Ідея ніколи не буде вищою за ідеальне.
11 січня 2015 року
У загальному письменницька братія не відреагувала на заяву Правого сектору щодо Юрія Андруховича. Ні, були окремі виступи окремих майстрів слова здебільшого на захист цього письменника, але так званої корпоративної цехової солідарності не спостерігалося. Озвалися лише ті з ліберально-космополітичного кола, які зрозуміли, що можуть стати наступними – навіть якщо вони не називали Тараса Шевченка "шлангом" і не закликали запровадити мораторій на популяризацію "мертвих героїв" типу Степана Бандери, що з відверто антиукраїнських позицій зробив Андрухович. Проте належність за моральними принципами до свити "фюрера", що в перекладі з ліберально-космополітичної мови означає відсутність будь-якої моралі й проповідування войовничого атеїзму, зробили свою чорну й підлу справу. Їхні виступи звелися не стільки до захисту Андруховича, скільки до нападок на Правий сектор, тобто відбулося банальне переведення стрілок. Можливо, в цьому загальному мовчанні й полягає здоровий глузд більшості письменників України, які не дали себе втягнути в політичні розбірки, розуміючи, що все, написане Правим сектором, виходить далеко за ці рамки. А, можливо, вони банально не сприймають Андруховича як "найвидатнішого українського письменника", про що на кожному кроці трублять його апологети.
12 січня 2015 року
ХТО ВБИВ ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА?
Якщо взяти будь-який роман Олеся Ульяненка з-понад двадцяти, то можна помітити, що вбивств на квадратний сантиметр тексту в нього набагато більше, ніж у реальному житті. Складається враження, що письменник сам притягував смерть до себе.
Не став винятком і роман "Сталінка" – єдиний твір у сучасній українській літературі, удостоєний Малої Шевченківської премії й ущент розкритикований епігонами "правильного" письменства.
У "Сталінці", як і в інших творах Ульяненка, крім гіпертрофованих смертей, багато зґвалтувань неприродним способом, описів покалічених доль людей і всього того, чого ми, можливо, й не помічаємо, але всевидюще око письменника не могло цього оминути.
"Сталінка" Ульяненка не для непрофесійного читача, в якого одне мірило для літературних творів – "подобається – не подобається". Цей роман письменника і не для так званих літературознавців чи літературних критиків. Подібна писанина їх дратує, вони такі речі до кінця не дочитують, що не заважає їм, однак, писати розгромні рецензії, остаточно підкреслюючи не лише свій непрофесіоналізм, а й відсутність будь-яких моральних засад.
Сюжет "Сталінки" до банального простий. Втікаючи із божевільні, де людей перетворюють на "овочі", все одно потрапляєш до такої ж божевільні на волі, де панують смерть, розпуста і право сильних на владу над усіма. Ти нічого не можеш змінити, але, допустивши Бога в своє серце, маєш шанс вистояти і вже точно не стати божевільним.
За великим рахунком, сюжету як такого в "Сталінці" нема – як нема його і в інших романах Ульяненка. Насправді навколо того, що ми звично називаємо сюжетом, автор плете мереживо власних думок. І чим глибше ми вникаємо в сенс написаного, тим швидше зникає сюжет як такий, а ми вже починаємо дивитися на світ очима Ульяненка.
Навіщо Ульяненкові стільки смертей і схибленого кохання? Якщо просто сказати, що це шлях до очищення – значить, нічого не сказати. Письменник ніби запрошує нас вступити в це лайно, а коли ми загрузнемо в ньому по шию, то з відчаєм дивитимемося на зоряне небо, розуміючи, яким прекрасним було життя. "Цінуйте кожну мить на цьому світі" – це епітафія нам від Ульяненка.
Відповідаючи на запитання, винесене в заголовок статті, можу відповісти, що Олесь Ульяненко сам себе і вбив. Ні, його вбивця й досі гуляє на волі, а саме вбивство письменника не розкрите і вже навіть не розслідується. Але Ульяненко, притягуючи смерті до себе у своїх романах, посмів кинути виклик самому Богу. І тут – без коментарів…
13 січня 2015 року
Любовний трикутник став традиційним у багатьох літературних творах. Здебільшого це дружина, чоловік і його коханка або чоловік, дружина і її коханець. Можливі й інші варіанти. Проте за заданою схемою часто зникає психологія відчуттів, адже кожний із цього тріо по-своєму ставиться до цієї ситуації. Натомість ми маємо лише точку зору автора, який бере на себе відповідальність за своїх героїв і нав'язує їм власну лінію поведінки. Психологічне розкриття характерів є набагато важливішим, ніж смакування любовних пригод. Однак читач уже звик до банального розвитку подій, бо і в житті його більше цікавить, хто з ким переспав, ніж те, що спонукало коханців поступити саме так. Автори йдуть за читачами, намагаючись сподобатися їм, хоча мало би бути навпаки, коли читачі услід за авторами могли б іншими очима подивитися на цю ситуацію.
14 січня 2015 року
ХОЛОД САМОТНОСТІ
Томас Бернгард. Холоднеча.
Холод самотності – саме так можна охарактеризувати не лише цей роман відомого класика австрійської літератури, а й усю його творчість.
Герой "Холоднечі" афористично розповідає про своє життя, в якому є все – біль, самотність, людські страждання, гідність людини. Це був перший роман Томаса Бернгарда, який приніс йому визнання. Проте критики писали, що його творам загрожує небуття. І все лише тому, що письменник казав те, що вважав за потрібне. Найбільше можновладців у його творчості дратувала дошкульна критика держави, тому Томаса Бернгарда оголошували душевно хворим, а поліція вилучала його книжки.
"Холоднеча" – це фактично збірка мудрих думок. Мабуть, найлегше ототожнити героя цього твору із самим автором, але це не зовсім так. Письменник дистанціюється від маляра, який розповідає про своє життя, і постійно нагадує про це читачеві. Але чим більше він це підкреслює, тим потужніше росте переконання, що маємо справу не з малярем, а саме з Томасом Бернгардом. Слова маляра автор бере в лапки, а потім від себе продовжує текст, вірніше, ще від одного героя, який спостерігає за малярем, – і все зливається в єдину потужну симфонію Слова.
Якби не банальна умовність поділу літератури на жанри, цей роман з великою долею обережності можна було би віднести до так званої філософської прози. Ось характерний приклад афористичного мислення маляра-Бернгарда: "Чимало ідей стають потворними новоутвореннями, що їх не викорінити за ціле життя", – сказав він. Ідеї часто дивували когось через роки, але того, хто ними володіє, рано чи пізно робили смішним. Ідеї приходять до нас з якогось світу, який, тим не менше, ніколи не покидають. Вони завжди в ньому перебувають, у царстві мрій. "Бо ж не існує такої ідеї, яка зникла б безвісти, яку можна начисто стерти. Ідея реальна, і так триватиме".
Чи не найбільше у романі "Холоднеча" розмірковувань маляра про біль і, власне, про холоднечу. Вони переплітаються в єдине ціле і вже не можуть існувати одне без одного. При цьому мова не лише про зовнішнє відчуття болю та холоднечі, через що доводиться пройти герою цього літературного твору. Насамперед автор говорить про внутрішні біль і холоднечу, що є набагато важчим випробуванням для людини, ніж їхні зовнішні подразники.
Томас Бернгард помер 1989 року, але й досі його творчість мало відома українському читачеві.
