…присвіти цим идаропом!.. - Нагорняк Володимир

Подали,
Як від мети за руку відвели:
— З ним не водіться! Обережно!
У нього думка незалежна!
Душа в копійці–хаті не жила!
Так проститутами душі
Робилися з глашатаїв поети.
Херсонщини болотна сонність
Руйнує душу, топче совість.
Ба! Навіть благісна копійка –
Не допомога, а на рот мій змійка.
— Яке життя твоє, копійко,
Людської совісті злодійко-
— Наскільки розпродажні ми-
Як боляче це бачить: всує
В населення народ дебілізує
Я премію отримав. Подали,
Як від мети за руку відвели.
Душа в копійці трохи ожила;
І підійшла душа до джерела;
А рідно-рідно заіскрилась тільки –
Убилася відсутністю копійки.
— Глянь: на болоті вишня розцвіла,
І так воскресно... – На болоті!

Гг
ГНИЛІ ТРАДИЦІЇ (з життя, не із підручника)
Історія тоді лиш має значення,
Коли майбутнє є її тлумаченням.

Як довго ця, — з життя, не із підручника, —
Крамольна м'яла мене думка, мучила:
Губернії столиця – наш Херсон;
Повіти – Миколаїв та Одеса;
Бо так було потрібно стратегічно.
А у житті ніщо не вічно.
Коли гули вітри зустрічні, —
І в цьому також певний є резон, —
На них не йшов, їх обминав Херсон.
— Як розмовляти – так чи в телефон...
— Одеса, ось первинність, не Херсон!
— Що може він, вторинній твій Херсон-
Де бережуть, як дівчина невинність,
(До економіки, культури, школи),
Зі слів чужих зачовгану вторинність,
З якої де не випустять ніколи.
Губернії столиця – не Херсон!
Якби зустрітись довелося нам
З отими: "Гроші – вченим дикунам,
І як ті гроші розкрадаються – дивися!.."
Окремі факти— Стоп, уже – традиції,
Куди і ти вкладаєш інвестиції.

ГОЛІ ДУШІ (піщинки на межі)
Скидаймо камуфляж! Постануть душі голими:
О боже-господи, оті створіння-ми-!
Препідлі шлунки з думочками хворими
За триста кілометрів від Зими.
Ми вічність нашу диба не поставили.
Ми нашу вічність тим лише прославили,
Що і не думали про неї думать.
На Час кивнем: такий вже, що поробиш…
А ми— Що ми— Піщинка на межі.
Як боляче у вічність йде Чорнобиль-
Сивіє нуль в дозиметрі душі.

– Ми-українці! Наші крила…
– Копійка підла заярмила!
– Мізерним душам рідно не зрости.
Туман Весни Шмигнув над долями,
Хитнувся тінню, а хотілося – крильми.
Скидаймо камуфляж! Постануть душі голими:
О боже-господи, оті створіння – ми —!
Ми вічність нашу диба не поставили.
Майбутнє дивиться очима суму:
Ми нашу вічність тим лише прославили,
Що і не думали про неї думать.
"Як підстелитися-!"— витають мрійки
Рабів копійки.

ГРА НА МІЗЕР-1 (онучі з прапора)
В комбайновий вкладались кошти.
По них рвонули, як до пошти
По рятувально–жданий перевод.
Немов на свято, рушив на роботу
Зневірений знедолений народ.
Та знов не те: не допустили свята
Липкі "патріотичні" рученята.
Ці "патріоти", що росли на фальші,
Не дали гривні прорости в зерно.
Вони давно, не безкоштовно падші,
На рідний шлунок дули, вже давно.
— Херсон й первинно-.. Тільки зацвісти!
— Їм прапор в руки дали, щоб нести...
— Порвали прапор на свої онучі!
Це, зрозуміло, преса не озвучить –
Мімікризує в кишеньковій мрійці.
Чорнобильсько–раптово, на копійці,
Линяють наші душі, українці.
Зневірений знедолений народ!
...Звиваючись, як на стежі вужі,

Комбайновий згрібає бариші
З нуля за переродження душі...
І методично, як реклама в телевізорі,
Людське вбиває в нас ця дика гра на мізері.

ГРА НА МІЗЕР-2 (щоденний опіум чорнил)
Як світлу душу зачорнив
Щоденний опіум чорнил:
Народ-творець у долі на краю;
Горланить преса – у раю!
Прикрилися рядками та роками.
Німі кричали десятьма руками,
А ненімі мовчанням золотіли.
Копійка розставляла ніжні сіті,
І "патріоти" друженько гребли.
Роки оці, руйнівники століття,
На мить творіння так і не зійшли.
– Душа запакувалася в копійку.
– В неходовий перетворилася товар.
– І навіть мрія перейшла у мрійку!
Херсонщину покрило павутиння,
Таврійський край аж тягне в попідтиння:
Так світлу душу зачорнив
Щоденний опіум чорнил.
Прикрилися рядками та роками.
Ще молоді, ставали стариками:
Гребли і ротом і руками,
А совість не будили – не простить.
Нема, не буде в них на совість візи:
Людське убила в них ця гра на мізер.
Дд
ДЕПУТАТ (як об мене кіт мій треться!..)
Якщо ти не спав пів-ночі –
Слухав сесію столичну,

Де в дебатах депутати
Розпинались для народу:
Вір – не вір, а вірить – треба!
Та вони ж звізду, та з неба,
Як говорять!, та для тебе…
Так, звізду – собі в кишеню…
А слова які – молитви!
Щоб тобі жилося краще,
Хоч виходить – гірше й гірше…
— За Панька проголосуєш-
— Буде справжнім депутатом:
Як Панько, ніхто не збреше!
Наш Панько нескомплексує:
Де лизнути треба – всує.
Якщо ти не спав пів-ночі,
Не брехні дивився в очі-
Вір – не вір, а вірить – треба!
Та Панько звізду, та з неба,
Як говорить!, та для тебе –
Розтопирює кишеню…
…Як об мене кіт мій треться,
Коли дам йому поїсти…

ДЗВІНОК (шкільна згадка)
Якщо ти урок не вивчив,
І не встиг втекти з уроку,
А дзвонище громом грянув,
А учитель в клас заходить:
Не смертельно — є слабинка;
Привітається, запинка —
Дай, придумай запитаня,
Та таке, до заїкання;
Щоб потів, неначе учень,
До зурочного дзвіночка.

— Вибачаюся, не в темі!
— Дуже просимо, будь ласка!
— Добре... Але щоб ні слова! —
Хай, нехай розповідає,
Та гляди — гайне до теми.
Якщо ти урок не вивчив,
Не давай передихнути:
Не смертельно — ще хвилина.
Чим учитель не людина-
Ех ти, що ж ти! Все. Запинка.
Це уже його хвилинка:
Вимагатиме щоденник;
А дзвінок регоче... з тебе...

Жж
ЖАЙВОРОНОК (сонце на крилах)
Заходить місяць в небуття,
Коли займеться ранок
Червоним, наче рана,
Вогнем святим, вогнем життя.
На той вогонь йду, як на суд;
Червонокрило в нім витаю;
Я день осонцений вітаю;
На крилах сонце вам несу!

ЖАРТІВЛИВА ОДА (житиму!)
Це – загадка. Це – ребус. Ця жінка
То дасть крила, то в грудку зімне.
Скільки з нею я житиму – житиму!, — стільки ж
Все ліпитиме з мене мене.

То причеше, то так прочихвостить,
Проморалить до голих кісток.
То додому іду, наче в гості,
То плетусь, як на хилий місток.
Це – не жінка; дарма, що в спідниці,
Що зі мною життям усім йде,
Серед ночі, бувало, присниться,
Ходиш сонним цілісінький день.
То – лікує; то – душу калічить;
То – до рани клади; то – в'яжи;
Протиріччя, одні протиріччя,
А без них і живи – не живи.
Це – загадка. Це – ребус. Ця жінка
То дасть крила, то в грудку зімне.
Скільки з нею я житиму – житиму!, — стільки ж
Все ліпитиме з мене мене.
Зз
ЗАГАДКА (археолог-)
Дорослий наче, чин-по-чину,
Бреде по вулиці хлопчина.
Призупинився… А причини-
Угледів корок від пляшчини.
Тепер загадка: з хлопця того
Росте п'яничка ачи археолог-

ЗБРОЯ (держава – не іржава-!)
Цю зброю доля дала. Ти
Бажав в цій долі розцвісти,
Своє життя в це упрягти,
Щоб йти до світлої мети.

Це – зброя, але це – й твоє розп'яття.
Діапазон: Месія чи прокляття;
І вийти не дано з діапазону.
Ми – українці! З–під Полин–зорі,
Де двадцять шосте квітня угорі.
Зорі проміння, болісно–байдужі,
Нанизують на себе наші душі.
— Знедолять нас, повірте, не америки,
А, зрошені копійкою, валерики...
— Свої, свої ж — з'їдять, як пес вареники!
Копійка – зброя. При копійці – ти.
Дилема – в ній: линяй або веди!
Народ вже розуміє що за барки
Його беруть політики та банки.
Це – зброя, але це – й твоє розп'яття.
Діапазон: Месія чи прокляття;
І, наче в зоні, ти в діапазоні;
Прокинься – не прикинься! — у Херсоні!
Вглядися в себе, як у землю бур –
Не каламбур!
Твоя душа – твоя держава –
Ще не іржава-!
ЗЕМЛЯ, ОСВЯЧЕНА ТАРАСОМ (моя земля, твоя земля)
Земля, освячена Тарасом —
Моя земля, твоя земля.
Зимою – в білому поля;
Весною – вкрита світлим рястом;
А літо – сонячна пшениця;
А осінь – яблуко в саду…
Живеш тут ачи подивиться
Прийшов і : "Вибачте, піду"…
Земля, освячена Тарасом-
Це я, це ти, це він, це ми.

Сьогодні ж, попри всі гаразди,
Це і чорнобильскі дими,
Це і спаплюжений Славутич,
Це занітрачені поля
Й саме життя… таке падлюче,
Де ти – не ти, і я – не я;
Де, рідний ти, стаєш чужинцем…
"Тут жити як, не за бугром —!"
Будь, брате, славним українцем,
А не знеславленим хохлом;
Прокинься, долею не грайся,
Тоді й твоє почує "Я",
Благословить земля Тараса –
Твоя земля, моя земля.

ЗУСТРІЧ (наче вкрала у мене щось)
…ось і зустріч… Наказую: вистій!,
А у мозок – чужая жона…
Не моя… не судилось… не вийшло…
Горло тисне уперта вина.
По краплиночках щастя збиратимеш,
Роси щастя…Ну як я не зміг-!
За тобою стіною стоятиме
Твій, ревнивий до тьми, чоловік.
Ні, ти будеш небесно-земною,
Хоч би як у житті не прийшлось!..
А при зустрічі – треба ж-! – зі мною,
Наче вкрала у мене щось.

Йй
ЙДЕМО З БАТЬКОМ ПО ГРИБИ (я у ліс дорогу знаю)
Після дощику в четвер,
Аж тепер, —
Розпогодилось якби, —

Йдемо з батьком по гриби.
У чоботах, бо роса…
А яка навкруг краса –
Не встигаю роздивиться:
Їм ожини і суниці,
І складаю їх у склянку…
— А якби не дощ, та зранку,
Татку, ми б тоді з тобою…
— Не вмивалися б росою!...
А які стоять дуби-
Біля них такі гриби
Йдуть до батька… до одного…
Та нічого, це нічого:
Не встигаю роздивиться!
Їм ожинки і суниці,
І складаю їх у склянку…
Ось ми вийшли на полянку –
Розступилися дуби…
В цьому лісі є гриби-!
Хоч малеченька лисичка!
Це, скажу, погана звичка:
Гратись в піжмурки зімною…
Заховайся ти зимою
Під берізоньку, ось ту;
І тоді я… не прийду!..
Там шукаю, й поміж трав:
Де, ну, де – і слід пропав!
Батько виручив на тому:
Синку, час би вже й додому!
Як додому— А гриби-
А у що— Нема куди…
Ліс, неначе розступився.
Не встигаю роздивиться:
Їм ожинки і суниці,
І складаю їх у склянку…

— Ось, я сам знайшов… — Поганку!...
Ну, додому, то додому –
Ані капельки утоми!
… Завтра п'ятниця у нас-
Якщо буде вільний час, —
Ви вже якось там, якби, —
Піду з вами по гриби,
Тільки в батька запитаю –
Я у ліс дорогу знаю.
Ии
ИДАРОПИ НІЧНОГО ЛІСУ (парубоцька ідилія)
…З побачення лечу…
Стежина бігла лісом,
Крізь поле йшла натруджена дорога,
Де місяцю дерева не в заваді
І можна зорі всі на небі зрахувати –
Я вибрав стежку:
Так додому ближче… та й цікавіше…
Вітер дерева обіймає, мов коханих,
Жагуче їм в гілки шепоче,
А ті лякливо тріпотять листками
Лагідне щось та муторно-тривожне,
Та хором всі слова,
Та всі слова — на вітер…
Дерева це забули – молоді,
Їм словом лагідним озвися,
Вони й повірять…
Спокійні трави, наче молодиці –
Не вірять залицянням диким,
Ще в пам'яті торішнє літо:
Тоді гула нестерпна спека,
Аж обрій плавився,
А вітер їм не давав живлющого дощу,
Сміявся – довго і протягло,-

І не такі слова, як зараз, кидав.
Шипшина на все життя убралась колючками,
Стара верба над ставом плаче,
Бо має дуже жалісливе серце,
Бо знає чим він диха – вітер…
Стежина далі мчить; навколо неї,
Як ліхтарі по місту, маленькі світлячки…
Торкнусь лишень рукою ачи дмухну –
Неоновим злітають роєм навколо мене…
Я – великий!..