Катастрофа - Бердник Олесь
Обережно, щоб не одірватись від астероїда, рушив вздовж майданчика. Намітив кілька місць для отворів. Трохи далі я помітив досить глибокі щілини. Два заряди я вирішив закласти в них.
Повернувшись до ракети, я ввімкнув шнур вібратора в електромережу корабля. Підготував заряди. Потім протягнув шнур до наміченого місця. Скеля легко піддавалась. Вона безшумно спресовувалась під дією неви-димої вібрації прилада. Три отвори я приготував за півгодини.
Затамувавши подих, я виніс з ракети перший балон з водневим зарядом. Я знав, що він не може вибухну-ти без спеціальної команди по радіо, а все-таки не міг стримати нервової дрожі в ногах. Уява малювала яскраву картину руйнування, яку я недавно бачив у фільмі. Вогняний пекельний вихор котився по планеті, на десятки кілометрів навколо змітаючи дерева, будівлі, людей. Яке щастя, що людство відмовилося від диявольської мо-гутності ядерної зброї, вирішуючи суперечності, що ще розділяють народи, мирним шляхом. Ось тільки для такої справи, для рятунку планети можна і треба вживати страхітливу силу ядра…
Не відпочиваючи, я заклав усі п’ять зарядів Встановив біля них спеціальні приймачі з антенами. Ці апа-рати мали спіймати сигнали з корабля і ввімкнути детонатор водневих зарядів.
Закінчивши роботу, я зітхнув з полегшенням. Тепер можна летіти назад. Якщо я щасливо повернусь… саме якщо… бо хіба можна гарантувати успіх на новій, невідомій дорозі?.. то одразу ж стартую на Марс. На дивну, стареньку, хвилюючу планету. Я побачу не мертвий світ, як оцей небесний камінь, а крашу великих тає-мниць, тривожних загадок. Я зблизька погляну на гігантські штучні споруди супутників Марса і, може, привезу людям Землі розгадку його древньої цивілізації…
Я змотав шнур, заховав вібратор. Подумавши, вирішив зібрати на астероїді зразки порід.
Взявши портативний відбійний молоток, я минув майданчик, зупинився біля скелі. Сонце яскраво освіт-лювало гранітні урвища, і я розглядав їх, щоб вибрати щось цікаве.
В кількох місцях я вирубив химерні сплетіння розмаїтих кристалів, заховав в сумку. Розглядаючи цікаві скупчення порід, я піднявся на скелю, заглянув на другий бік астероїда. Там в густій тіні не видно було нічого. Та зненацька, при різкому повороті мені в очі різонуло сліпуче сяйво. Я зажмурився, затулив очі. Придивившись, помітив блискучу, шліфовану поверхню якогось утвору.
Серце тривожно стрепенулось. Невже галюцинація?
Підійшов ближче. Ні. Не химера, не привид. Серед мертвих скель справді стояв дивний неземний апа-рат…
ЧУЖІ
З якимось острахом я наблизився до незрозумілого апарата, розглядаючи його зокола. Він був зроблений з блискучого металу чи речовини, без жодного шва. Формою нагадував дзигу, заввишки метрів п’ять. Зісподу темнів отвір. То був, очевидно, вхід. На верхній частині вирізнялось кілька виступів — певне, канали для при-ладів.
Думка моя вирувала, намагалася осмислити побачене. Звідки на астероїді міг з’явитися апарат? Невже з Марса? Вхід відкритий — значить, всередині нікого нема. Може, космонавти загинули? Треба б зайти всереди-ну… Але боязко. Може, почне діяти невідома система автоматизації, і я ніколи не виберуся звідти…
Я обійшов дзигу навколо. З другого боку, на скелястому виступі, щось чорніло. Я підійшов ближче. При-дивився. Відблиски сонячних променів досягали сюди, і в їх слабкому світлі я побачив два грибоподібні пред-мети. Вони мали хвилясту сріблисту поверхню, вгорі закінчувались сферичним куполом. Що ж воно таке? Не-вже автомати?
Я підняв обережно один з предметів, переніс його на освітлене сонцем місце. Глянувши на купол, жах-нувся, з несподіванки випустив його з рук. З-за прозорого покриву на мене глянули великі людські очі. У вся-кому разі, це були очі розуму.
Я затремтів. Тривожно забилося серце. Розумні істоти… Вони, напевно, мертві. Що мені робити?
Грибоподібна істота повільно опустилась на астероїд, бо тяжіння тут було мізерне. Я знову підхопив її, заглянув за прозору сферу.
Очі, просто живі очі… Вони заглядають мені в душу пронизливим владним поглядом. Але ж яка химер-на, незвична форма цих істот! Голова, а внизу якийсь своєрідний зонт. По боках дві кінцівки…
Я обережно поклав мертвого космонавта на камінь. Задумався Така несподіванка! Це ж подія світового значення. Я не маю права залишити знахідку напризволяще і знищувати її разом з астероїдом. Треба повідоми-ти на Землю…
Я повернувся до корабля. Викликав Любавіна. Він тривожно запитав мене:
— В чому справа, Михайле? Ти ще й досі не закінчив?
— Все готово! Я хотів стартувати. Але на другому боці астероїда я знайшов апарат.
— Який апарат? — здивовано запитав академік.
Я розповів йому про все, що бачив. Любавін кілька хвилин мовчав, і я чув у динаміку, як він важко ди-хав. Потім непевно запитав:
— А ти, випадково… Михайле, не того?.. Може, галюцинація?..
— Учителю! — заволав я. — Клянуся вам…
— Не треба! Підожди! Я не можу отямитися. Ти не маєш права залишити ні істот, ні апарат…
— Істот я межу взяти в ракету, — заперечив я. — Але апарат… Він ширший за мою ракету…
— Слухай мене уважно, — вже владним тоном озвався Любавін. — Не марнуй часу. Істот помісти в кон-тейнерах для водневих зарядів. Там низька температура і добра амортизація. А чужий корабель прив’яжи до ракети. У тебе є троси?..
— Є! — відповів я. — Але я не розумію…
— Що ж тут розуміти! — сердито сказав академік. — Тяжіння на астероїді нікчемне. Троси витримають. Прискорення доведеться зменшити. Зроби розрахунки. Перейдеш на орбіту штучного супутника Землі, одче-пиш чужий апарат. Зрозумів?
— Зрозумів, — радісно відповів я.
— От і гаразд. Потім пошлемо за ним спеціальну ракету… Поспішай. Та не забувай, що тобі треба зни-щити астероїд!..
Закінчивши розмову з академіком, я приступив до діла. Обох космонавтів переніс до ракети. Помістив їх в нішах з низькою температурою. Ввімкнувши двигуни на мінімальну потужність, я перевів ракету на другий бік астероїда, де стояв чужий апарат.
Кілька годин я морочився з тросами, прив’язуючи апарат до корабля. Нарешті, це мені вдалося зробити досить надійно. Вже прямуючи до ракети, я помітив на скелі, де раніше лежали тіла космонавтів, невеликий сріблястий предмет. Я захопив його з собою. Не маючи часу розглянути знахідку, я заховав її в ящик…
Швидко провівши розрахунки зворотного курсу ракети, я ввімкнув двигуни. Астероїд почав віддалятися. Незабаром він перетворився в блискучу цятку. Спереду, по курсу, сяяв блакитний диск. То була Земля.
Через систему перископів я поглянув на прив’язаний апарат. Він тримався добре. Прилади показали, що віддаль до астероїда сягає десяти тисяч кілометрів. Можна давати сигнал.
Я перевірив справність передавача. Ввімкнув локатори, які фіксували вже невидимий астероїд. Натиснув кнопку сигналу.
Темрява Космосу роздерлася далеким сліпучим спалахом. Я бачив сяючу хмару газів, яка розтікалася в безмежжі, затуманюючи сусідні зірки. Незабаром вона повністю зникла. Тепер ніщо не нагадувало про катаст-рофу, викликану руками людини…
Серце моє торжествувало, співало. Яке щастя судилося мені! Моїми руками наша наука одвела страшне лихо од мільйонів людей. І я перший з людей Землі побачив, знайшов космічних чужинців. Хай вони мертві, але, може, ця знахідка послужить поштовхом для розшуків їхньої цивілізації…
Ракета виходила на орбіту Землі. Туманна куля рідної планети заповнила простір, манила своїм теплом, неповторним сяйвом, ніби серце коханої матері.
Я ввімкнув зв’язок. Повідомив Любавіну про успіх.
Я кілька хвилин слухав радіопередачі різних станцій. Земля клекотіла. Вона вся була охоплена єдиним поривом. Моє ім’я, ім’я моєї країни повторювалося безліч разів на всіх мовах світу.
На висоті двох тисяч метрів я одчепив чужий апарат. Тепер він буде кружляти навколо Землі, доки його не заберуть наші вчені. Хай ще трохи побуде в Космосі таємниця невідомої цивілізації. Незабаром вона стане здобутком людей Землі…
Ракета віддалилася від чужого апарата, ввійшла в верхні шари атмосфери. Включилися гальмівні двигу-ни. Десь далеко внизу заблищали води океану. Прозвучали сигнали станцій наведення. Апарат, оточений вихо-ром розжареного повітря, опускався до космодрому…
А через кілька днів рясний зоряний дощ падав з неба на Прибалтику. Міріади дрібненьких метеорів спа-лахували в атмосфері і, не долітаючи до землі, згоряли. То зустрілися з планетою залишки астероїда, який неда-вно був грізною небезпекою для мільйонів людей, а тепер перетворився в принадне, захоплююче видовище…
ТАЄМНИЦЯ
Тіла чужинців, оточені своєрідними скафандрами, були передані в Інститут Астробіології, їх помістили в спеціальних приміщеннях з температурою майже світового простору. Директор Інституту академік Гордієнко висловив думку, що істоти ще зберігають життєдайну потенцію, і, може, пощастить повернути їм життя.
З нього кепкували, але старий вчений вперто твердив своє:
— Не треба нехтувати жодним процентом ймовірності. Досліджувати чужинців будемо лише в таких умовах, в яких вони були знайдені. Ми не можемо зняти з них скафандри, бо не знаємо ні умов, що панували на їх планеті, ні структури тіл, ні принципу біологічного обміну речовин…
Апарат, знайдений мною біля чужинців, досліджували фізики. Він являв собою плескатий диск, складе-ний з кількох кілець, вкритих лускоподібною мозаїкою. Ніхто не міг нічого сказати про його призначення. В основному висловлювалася думка, що це своєрідне радіо.
А біологи тим часом повільно посувалися вперед. Вони встановили біля чужинців спеціальні рентгеноустановки і регулярно просвічували тіла космонавтів. Вже вимальовувалися основні обриси будови істот, їх внут-рішньої структури.
Детальний огляд тіл показав, що одне з них сильно пошкоджене метеоритом, Надія повернути йому жит-тя зникла. Тому академік Гордієнко дозволив відкрити скафандр і провести комплекс детальних досліджень.
Робота тривала тиждень. А на восьмий день Академія наук СРСР скликала Міжнародний Конгрес біоло-гів і астрономів…
Виступав академік Гордієнко. Він стояв на трибуні Палацу Науки, сухорлявий, згорблений, і збуджено поблискував очима з-за великих старомодних окулярів. Ковтаючи кінці слів, щоб скоріше передати своїм коле-гам дивовижні новини, він говорив:
— Істота, яку ми вивчали, зовсім не схожа на людей Землі.
