Великі фантазії малого Сашка (дитинство Олександра Довженка) - Дерманський Сашко

З ким же він тепер ховатиметься від баби? З ким розкошуватиме в городині серед гарбузових і тютюнових квітів? З ким ганятиме берегом понад Десною, лякаючи жаб?

— Дайте мені торбу й шматок хліба, мамо, — випалив Сашко, сьорбаючи носом, — я піду.

— Куди це ти зібрався? — злякалася мати. — Вже вечір скоро.

— Піду Пірата шукати, — відповів хлопчик. — Де він там серед чужих людей? Його ж хтось може й набити.

— Облиш, синку, — пригорнула Сашка до себе мама, — він знайдеться. За тиждень, наступної неділі, батько поїде на базар та й знайде. Де він звідти подінеться, ждатиме.

— А як не ждатиме, мамо? — перестав схлипувати Сашко. — Ні, мені треба його знайти, це ж мій друг.

— Якщо друг, то прийде, — промовила мама, — друзі своїх не кидають.

— Чесно? — спитав хлопчик.

— Я так думаю.

Пірат прийшов третього дня. Сашко саме сидів коло погрібника й випитував у діда Семена, чи бувало в його житті так, щоб собака губився, а потім сам по собі знаходився? Дід казав, що бувало.

Сашко зітхав і раз за разом поглядав через тин на вулицю. І коли він вже майже втратив надію, раптом побачив ген там на дорозі сіру цятку. Вона наближалася й щомиті ставала схожою на...

— Пірат!!! — не своїм голосом заволав Сашко. — Пірат повернувся!!!

Це таки був Пірат. Коли до рідного двору лишилося метрів сто і пес упізнав Сашка, то так зрадів, що впав у дорожню пилюку, покачався там, наче малий цуцик, та так вже й повз до самої хвіртки по-пластунському — замурзаний і щасливий.

А хто був не менш щасливий, то це Сашко. Він обняв свого друга і навіть поцілував його в мокрий ніс.

Мама втерла краєчком хустки сльозу й пішла до хати.

ВОРОНА

Влітку разом з батьком, дідом та іншими дорослими косарями з села Сашко їздив на косовицю. Повірте, більшого щастя йому не було й не могло бути. Бо ж сіно завжди косили на берегах Десни, а чарівнішого місця, ніж улюблена річка й луки понад її берегами, Сашко не знав. От де можна було досхочу наганятися, накричатися, наперекидатися через голову, наїстися ожини, наловити риби прямо руками на обмілині, наперегукуватися з луною... А ввечері, коли косарі розпалювали багаття й варили юшку, Сашко нашорошував вуха, щоб слухати не переслухати дідових бувальщин про те, який колись був чудовий світ, — не те, що зараз, — та яка була здоровецька риба, які дебелі комарі, які зірки яскраві, які люди були, ох і люди ж колись були!..

З усіх тих балачок Сашко найперше зрозумів, що світ вже переводиться і скоро зведеться на ніщо. Більше за все хлопчик боявся, що всохне Десна й тоді вже ні сомів у ній не буде, ні линів, самі тільки жаби. І ще — не будуть зірки з місяцем спочивати на воді. Погано, коли всього цього не стане. Та батько втішав сина, кажучи, що нічого такого не трапиться, й тоді, заспокоївшись, Сашко засинав.

Багато дивовиж траплялося на косовиці, та найчуднішою химерією була ворона. На взір — звичайнісінька собі ворона, як усі ворони — чорна, лискуча, з крилами й хвостом, ніяких особливих прикмет не мала, проте...

Косарі знали її вже не перший рік, і вона їх знала, навіть, здавалося, розуміла, коли про неї заходила мова. Так-от, косарі голову могли закласти, що та ворона не проста, ой не проста! А яка ж? А спеціальна. Погодна. Вона погоду вгадувала. Точніше, якби вгадувала, то кат би з нею, воно навіть зручно, але ж клятуща не вгадувала, ні, — накликала погоду. А як направду, то не погоду, а негоду. Варто було птиці сісти на свою улюблену вільху, що поблизу куренів, і прокаркати противнючим хрипким голосом — то вже знайте: за півгодини лине дощ. Та як дощ, то ще півбіди, частіше в лиховісної виходило накаркати зливу або навіть страшну грозу з градом.

— Тьху на тебе, нечисть ти така! — лаялися косарі. — Знов накаркала, матері твоїй... — відтак вони збиралися швиденько й ховались до куренів, бо знали, що вже косовиці в той день не буде.

Спочатку птаху пробували проганяти, але від того було ще гірше. Розсердившись, ворона влаштовувала таку хвищу, якої світ не бачив. Якщо ж триклятущу не зачіпали, то вона могла змилостивитися й просто каркнути разок-другий та обмежитися дрібною мжичкою.

Отака ворона. Шкідник якийсь, а не ворона. Не раз вона накликала таку ляпавицю на кілька днів, що вже скошене сіно ніяк не могло висохнути й згнивало. Розлюченим косарям нічого не лишалось, як згортати свій табір, запрягати коней і з порожніми руками повертатися додому.

Одного разу противній птасі знову щось не сподобалося, і вона накликала дощу, котрий лляв цілий день. Під вечір ущух, всеньку ніч відпочивав, а зрання ворона знову сіла на вільсі, що майже коло того місця, де на ніч розводили багаття, і знову завела свою огидну пісню. Покричала та й втекла десь у бік лісу,

а вже перегодом дощ ушкварив з новою силою. Аж до вечора.

— Як ще й завтра дощитиме, то будемо збиратися додому, нічого тут сидіти! — понуро кинув Сашків батько, вкладаючись спати.

"Як це додому? — в розпачі думав Сашко. — Я ж іще не набувся коло Десни, ще не наївся ожини, не накупався в отій мілкій заплаві, не наловився метеликів. Ні, не можна ще додому їхати, геть не можна". І Сашко вирішив боротися за своє щастя.

Коли всі в таборі поснули, хлопчик вийшов з куреня.

Поруч з воронячою високою вільхою росла зовсім молоденька й низька осика. З неї Сашко вирішив зробити страшне опудало. Опудала були чи не на кожному городі в їхньому селі, вони стояли, розчепіривши руки, і відлякували від городів жадібних до всякого насіння та овочу горобців, синиць і, звісно ж, ворон.

Сашкові ніколи не випадало нагоди робити опудало власноруч. Але ж він мав таку безмежну творчу уяву, що навіть не сумнівався в успіху своєї затії. Із запалом і цікавістю хлопчик заходився коло деревця.

Спочатку він підклав трохи дровець у вогнище, яке ще не зовсім погасло, й почав шукати опудалу одяг.

У дядька Самійла позичив солом'яного бриля й накинув на верхівку осички. Вийшло гарно, але на опудало деревце ще не було схоже, швидше скидалося на пагін, на котрому висить бриль. Треба було знайти ще якусь вдяганку. Сашко поснував поміж куренями й зазирнув до дідового. Там, звісно, було хоч в око стрель, проте малий знав, що його дід Семен вночі вкривається своїм ветхим сіряком — таких і не шиють тепер. Він намацав дідову одіж, котра вночі була йому за ковдру, й потяг до себе. Куди там! Дід тримав сірячину руками й не хотів віддавати. Сашко смикнув дужче. Дід завовтузився, щось пролепетав старечим своїм голосом, але не відпускав. Тоді Сашко шарпонув щосили. Дід щось там уві сні лайнувся, відпустив свій скарб, — і онук полетів разом з дідовою рядниною на землю.

Сіряк був як на осичку шитий. Отепер деревце вже дужче нагадувало ті опудала, яких повно по сільських городах.

Сашко вдоволено оглянув своє творіння й збагнув, що опудалу чогось бракує. Чого? "А, — здогадався хлопчик по хвилі, — йому треба чоботи!"Ясно, що чоботи ніяк не взуєш на осичку, але їх можна було рівненько поставити коло стовбура і скидалося б на те, ніби в опудала є дві ноги.

Де ж узяти чоботи? Сашко кинув оком по куренях. Таки фортуна була цієї ночі за нього: з одного куреня стирчали чиїсь ноги, взуті в чоботи.

Тут мороки було більше, ніж із сіряком. Спробуйте стягнути з когось чоботи, коли їх власник спить і навіть не здогадується, задля якої благородної справи його роззувають.

То були чоботи дядька Микити. Сашко дізнався про це з голосу, коли узявся до першого чобота.

— Та чого ти, Одарко? — крізь сон, проте доволі чітко запротестував дядько з куреня. — Та облиш!.. Бр-р-р. Нехай буду м-м-м-м спати на коні, чого ти вчепилася, як та п'явка?

Таки заволодівши першим трофеєм,Сашко причаївся на секунду, поки дядько Микита не перестав сперечатися з жінкою, а потім узявся до другого чобота. Суперечку з тіткою Одаркою тут-таки було поновлено.

— Та не п'яний, кажу, — торочив спросоння бідолашний дядько, — а хоч би й п'яний! Не митиму ніг, одчепися, клята, в печінках вже мені сидиш... Не руш, кажу, бо... м-м-м... напій коня, ледащо, кому кажу?.. м-м-м...

Нарешті Сашко мав двоє чобіт. Він акуратно поставив їх під осичкою, ще раз оглянув свій пречудовий витвір, пішов до куреня, де давно спав батько, притулився до нього й також заснув.

Табір прокинувся на зорі, з першим репетом дядька Микити. Під ранок його ноги так закоцюбли, що сердешний аж прокинувся.

— Обчистили! Люди добрі, рятуйте — обчистили! Чоботята стягла погань якась! Що ж це коїться?! Чоботята ж як золото були!

Тут усі посхоплювалися. До дядька Микити приєднався дід.

— А сіряк? Де сіряк, дідько б когось узяв! Новесенького сіряка поцупили! Ще ж не ношений майже був! Що ж це робиться?!

Довго б ще кричали потерпілі, якби Сашко не виліз із куреня й не пояснив усе старшим. Спочатку його хотіли насварити, але батько сказав:

— А чого, може, малий діло каже. Ану ж давайте побачимо, що з того вийде.

А вийшло все пречудово. Ворона не забарилася. Ще косарі й не поснідали, як вона вже тутечки. Та тільки підлетіла до табору, та як угледіла Сашкове опудало — то тільки її й бачили. Втекла в ліс і носа більше не потикала.

— Оце козак! — похвалив Сашка дядько Самійло. — Видно, що голова не для шапки причеплена! Будуть люди з тебе. Це ж треба було до такого додуматися! Молодець, малий, дай п'ять.

Та Сашко вже не чув. Він біг аж ген лукою по коліна в росі. Сашко поспішав: йому бо ще треба було пізнати цілий світ над "зачарованою річкою Десною".

Історія людини в історії людства

Коли малий Сашко Довженко виріс, то навчився доносити до людей те, що бачить і відчуває сам, бо став видатним письменником і художником, славетним кінорежисером, класиком світового кінематографу. Прославили Олександра Петровича такі фільми, як "Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Арсенал", "Аероград" та інші. А фільм "Земля", знятий 1930 року на Київській кінофабриці, був названий однією з двадцяти найкращих стрічок усіх часів і народів.

Любов до людей і всього живого малий Сашко проніс через усе життя. Ще й сьогодні на київській кіностудії, що носить ім'я Олександра Довженка, можна побачити прекрасний яблуневий сад, посаджений колись його невтомними руками.