Великі фантазії малого Сашка (дитинство Олександра Довженка) - Дерманський Сашко

ХМАРИ

Битва розпочалася несподівано. Спочатку ніхто й не збирався битися.

Велетень у крислатому брилі йшов собі, ба навіть не йшов, а поважно плив прозорим небом, наче він прогулюється й нікуди не поспішає. Мабуть, немає в нього ні городу, на якому треба стояти рачки й полоти або пасинкувати тютюн, немає, вочевидь, і вічно голодної худоби в господарстві, яка повсякчас голосно вимагає, аби її порали.

Плив собі та й плив, інколи поглядаючи вниз, на Сашка, аж Сашкові ставало трохи моторошно. Тоді він завмирав, не ворушився і навіть не дихав, прикидаючись неживим. Заплющував очі й молився, щоб тютюн, між рядками якого він причаївся разом із вірним своїм другом Піратом, розрісся так густо, аби велетень не угледів його й не згріб своєю закрученою назад трипалою рукою. Велет або ж справді не бачив малого, або таки мав його за неживого (а яке йому діло до неживих хлопчиків?), або ж просто вважав Сашка недостойним своєї велетенської уваги. Хоч як там було, але ні Сашка, ні Пірата велетень не займав. І добре.

Найцікавіше було спостерігати, як вряди-годи зі здорованевої голови кудись зникав капелюх, і Сашко думав, що велетень скидає його, бо з кимсь вітається. Але в полі зору нікого не було видко, та й у жодній руці велета бриль не опинявся. Сашко вирішив, що то вітер краде, а потім повертає його господареві — грається так.

Орел налетів зненацька. Ховаючись у величезній хмарі, він стрімко наздогнав велетня, а потім раптово накинувся тієї миті, коли вітер оголив здорованеві його кучеряву голову.

Сашко чомусь вирішив, що в капелюсі є якась чудесна велетенська сила, і без нього велетень зробився дуже вразливим. Орел був менший, але мав такий страхітливий пазур на одній нозі, що Сашкові раптом стало шкода велетня. Він і сам не знав, чому. Може, через те, що той не зачепив малого, хоча, напевне, й запримітив його в тютюні. А може, тому що орел напав ззаду, а так робити нечесно.

Причини вболівання за велета Сашко так і не усвідомив до кінця, але тут-таки закричав.

— Стережі-і-іться-а-а! — закричав Сашко з густого тютюну, що ріс у них на городі.

Від того крику пес Пірат, що дрімав поруч, зарившись носом у тютюнове листя, підскочив і жалісно заскавулів у те ж таки небо. А там!..

Велетень чи то почув відчайдушний хлопчиків крик, чи вловив подих смерті над чуприною, але раптом пригнувся й увібрав у себе голову так, наче її в нього ніколи й не було, або наче він забув її вдома, виходячи на прогулянку небом. Орел промайнув над ним, лише трохи черкнувши довгим пазуром велетневі по плечу. І тут велетень зовсім несподівано перейшов у атаку. Він вхопив хижу птицю за її гостру, наче бритва, зброю тією рукою, що недавно була викручена назад.

Орел ударив крильми по руці — раз, удруге, — та велетень міцно тримав його. Тоді орел зібрався на силі й відчайдушно шарпонувся вгору. Велетень від подиву знову виставив на світ божий свою фізіономію. Треба сказати, що в нього було лишень одне око, але тепер, певно теж від подиву, воно зробилося великим-великим, ледь не на цілу голову. І крізь те око було видно, яке сьогодні голубе-голубе небо.

А орел тим часом шугонув просто до сонця. Він тягнув за собою свого полоненого, хоч як той пручався. Вітер вже не грався капелюхом, бо й сам, либонь, уважно спостерігав, чим закінчиться велика небесна битва.

"Навіщо він тягне туди велета? — думав Сашко. — І що буде, коли дотягне до самісінького сонця? Ага, — раптом здогадався хлопчик, — він надумав спалити велетня на сонці, бо ж воно, казали, дуже гаряче" І Сашкові стало ще більше шкода велетня. Сашко охоче йому допоміг би, але не знав як.

Велетень теж не хотів, щоб його підсмажили, мов лина, тому боровся з ворогом. Він почав роздуватися, робитися не просто велетнем, а велетенським велетнем. Ось він уже завбільшки з цілий город, ось уже на півнеба... все дарма. Орел здіймався вгору, наче в пазурах його не велет, а щойно викрадене з їхнього подвір'я курча.

"Треба бігти до діда, — осяйнуло Сашка, — він же над усе любить сонце, все життя на сонці печеться, ніколи не ховається від нього, он і тепер на погрібнику лежить, — може ж він знає, як урятуватися від сонячної спеки. Таки мусить знати! Треба бігти й розказати йому про битву". Сашко вже зірвався на ноги, щоби мчати, як раптом подумав: "А як же переказати дідові, що до чого? Хіба ж таке перекажеш, тут самому треба бачити. От якби я вмів якось показати все, що хочу, кому захочу. Щоб побачили, як я це бачу. Ех, — Сашко тільки рукою махнув і знову сів на землю. — Буду кричати," — вирішив він і закричав:

— А-xa! Ах-х-ха-а! — якось мама кричала так у небо, коли коршак узяв зозулясту курку.

— А що ти там кричиш, добра б тобі не було! — раптом долинув від хати пронизливий голос всюдисущої баби, дідової матері. — Знов, іродова твоя личина, тютюн ламаєш?!

Овва! Тут вже було не до битви, тут треба було втікати й то швидко. Бабу боялися всі. Не так бабу, як її прокльонів, якими вона сипала день і ніч на всіх, хто траплявся їй на очі. Найбільше перепадало Сашкові й Піратові. Що там і казати, навіть велетень з орлом умить розтанули в небі, зачувши бабин голос — Сашко зиркнув угору й нічого, крім кублища білих хмар, там не побачив.

"Цікаво, куди вони поховалися?" — подумав хлопчик.

Одначе розмірковувати було годі, бо бабина зігнута постать вже шкандибала біля рядків з буряками, а поперед неї, знищуючи все на своєму шляху, шкварчали вишукані прокльони.

Куди?! Ясно, куди, — в малину! Сашко й Пірат вмить зрозуміли одне одного і чкурнули в свій одвічний прихисток. Єдине місце, де хоч якось можна було сховатися від баби, були зарості малини. Хоч там, у самісіньких хащах, певно, водилися гадюки, але краще вже нехай жалять вони, ніж бабині прокльони.

Втікачі прожогом ускочили в кущі. Велетень і орел уже були там, у малині. Від страху вони поробилися зовсім дрібненькими й сиділи тихо-тихо, наче дві білі мишки.

ПІРАТ

Як уже було сказано, Сашко мав нерозлучного друга — Пірата. І що воно за пес! Хто каже, що собака як собака? Е ні, не кажіть такого, бо Пірат не з тих псів, про яких ви оце подумали. Пірат — незвичайний. У звичайних собак хвіст собі та й усе, а в Пірата — бубликом, у звичайних собак вуха як вуха, а в Пірата — наче міллю поїдені, ще й якось вивернуті назовні, в звичайних собак шерсть як шерсть, — а в Пірата не така, вона в нього кудлата й заплутана, щедро прикрашена реп'яхами та "собачками" з череди. Вгадати ознаки якоїсь благородної породи в ньому було важкувато, бо де їй було взятися. Якби хтось надумав простежити Піратів родовід, то генеалогічне дерево привело б дослідника швидше до степового вовка, ніж до якогось сеттера чи там вівчарки. Пірат належав до чистокровної української селянської породи.

Пес ніколи не знав ланцюга й нашийника, що не могло не позначитися на його характері — Пірат був мрійником і нишпоркою. Про що може мріяти собака, який змалечку сидить на прив'язі? Хіба що про велику смачну кістку. А от Піратові були відомі всі переваги вільного життя, і його творча уява була безмежна. Й ота мрійлива собача натура весь час гнала Пірата в найромантичніші й найзагадковіші місця — в реп'яхи, в малину, в тютюн, в різні дрімучі бур'яни, де можна було полювати на мишей, жаб і всяких кузьок. З кожного такого полювання пес повертався увінчаний усім, що може чіплятися до шерсті.

А ще Пірат був дуже роботящий. Він сильно переймався долею всього господарства. Тому часто рвав на городі молоденькі огірочки й носив їх до саду, де акуратно складав на купку, заганяв до курника заблуканих курей, а коли знаходив де зайві яйця, то сумлінно їх випивав.

Бабі Марусині, дідовій матері, чомусь не подобалася ця хазяйська жилка Пірата, тому вона весь час його кляла, закликаючи собі в поміч усе небесно-божественне начальство на чолі з Божою Матір'ю. Пірат не дуже переймався з цього приводу, але баби завжди намагався уникати. Певно, пам'ятав сумну долю їхнього кота, котрого баба таки закляла до ручки, й той якось сховався в тютюні й там віддав Богу свою стражденну котячу душу.

Сашко любив Пірата. Пес був чи не єдиним його другом. Хлопчик мав п'ятьох старших братиків, але якось до них у хату прийшла невідома страшна пошесть і в один день забрала всіх п'ятьох від батька й матері. Сашко дивом лишився живий. Була, щоправда, менша сестричка, що вже потім народилася, проте вона ще навіть не вміла ходити й не знала, яка то втіха — шукати на городі чи за хатою закапелки, де можна або чимось смачненьким поживитися, про щось помріяти в чарівній тиші, або просто сидіти й боятися гадюки. А от Пірат розумівся на всіх згаданих радощах хлоп'ячого життя й завжди поділяв їх з Сашком. Утім, не завжди. Якось він покинув свого друга аж на два дні.

Одного разу з якогось доброго дива, певно, знову ж таки через свою неспокійну мрійливу вдачу Пірат подався за Сашковим батьком аж у сусіднє село. Батько поїхав кіньми на базар, а пес учепився за ним. Спочатку батько відганяв Пірата батогом, але той відстане трохи, а потім далі за гарбою біжить. Батько плюнув і вже не зважав на собаку.

На базарі робився такий гармидер і стояв такий галас, що батько, наче в річку, пірнув межи базарний люд і геть чисто забув про Пірата.

А Пірат теж, щойно втрапив на ринок, забув про все на світі. Вся та довколишня колотнеча, той гамір і рейвах спочатку оглушили його, наче обухом по голові, а потім — зачарували. Пірат-бо зроду не бачив стільки людей за раз. Кожен кудись ішов, до чогось приглядався, прицінювався, хтось голосно вихваляв свій крам, а хтось той же таки крам не менш голосно критикував, кривлячись, як од редьки, і спльовуючи під ноги, в пилюку. А крім людей, на базарі було ще повно всякої худоби, птаства, і все те квоктало, ґелґотало, ремигало, рохкало або іржало. Одне слово, краса і чари.

Базар заворожував усяку людину. А що вже казати про пса, який вперше потрапив на торговище!

Зачарований, Пірат блукав поміж ногами й возами доти, доки не споночіло. Тут він похопився. Людей вже майже не було, вози пороз'їжджалися хто куди, і свого рідного воза він не знайшов. Ліг зажурений під рядами та й заснув.

Коли батько повернувся додому без Пірата, Сашко аж заплакав.