Дідусь - Королева Наталена

Задрімав я. Цілий день витирав підлогу в храмі. Дощ і болото. Болота і дощ. Ну й погода ж! Заступаю від ранку ще й брата Мансвета — захристіянина: розломило його ревматизмом.

Коли брат Фльоріян замкнув браму, аж тоді побачив він на манастирському подвір'ї Петрика, що влип у мокрий плащ патера Пля-цидуса. З німим запитом глянув здивовано Фльоріян на патера. Але ж і в патерових очах прочитав заклопотану непевність. Обидва не пригадували собі такого випадку, щоб хтось чужий уночі переступив манастирську браму.

Брат Фльоріян розклав руки: — Та й куди ж із ним тепера? Спокуса...

Обидва добре пам'ятали манастирські приписи: там написано цілком певно і ясно, що ніхто чужий не сміє перебувати за манастир-ськими брамами без дозволу отця абата.

— Підносити з ложа найдостойнішого? — ніби сам себе запитав патер.

— Може впустити в павільон, де даємо обіц убогим? — шукав розв'язки брат.

-— Та що ти, брате?! — патер Пляцидус покрутив головою: — Там же замерзне до ранку. Нін і так певне вже простуджений!...

І патер уже був скинув із себе плаща та вишукував сухішу частину, щоб прикрити нею тремтячого хлопчика. Але враз затримався. І Іеред очима знову цілком ясно став манастирський припис: чернець не сміє розпоряджати жодною річчю з манастирського майна.

— Хіба збудимо патера пріора? — розгублено спитався отець Пляцидус.

— Боженьку ж мій! — щиро замахав руками брат. — Патер пріор цілісінький день мучився із зубами. Навіть у хорі співати не міг. Де там!... І так, чи до свята одужає.

Шалений подув вітру шурхнув по дворі лапатим листям каштанів і крилами розкинув чернечі плащі. Згасив Фльоріянів каганчик, кинув в обличчя жмені водяного пороху, перемішаного з голочками снігу і був би звалив Петрика, коли б його зледеніла ручка не вчепилася була за патера Пляцидуса.

— І чого ж ми тут стоїмо на вітрі? Ходімо хоч під порталь.

Беззуба зима зашамкала сухим листям під ногами ченців. Широкий двір згубився в темряві й видався безмежним простором. У тій пітьмі тільки раз-по-раз виблискував золочений вінок над головою Розп'ятого на високому хресті, ніби живчиком било Святе Серце. Минаючи той хрест, патер, не затримуючись, підніс свій широкий капелюх, ніби вклонився приятелеві, і вступив під накриття порталю.

Знечев'я обидва ченці скам'яніли: важкі церковні ковані двері безгучно самі відчинились. Великі ключі з металевим зойком випали з рук брата Фльоріяна на кам'яні плити, коліна йому підломились, а очі вирячились.

"Як?... Хто міг відчинити двері храму, які він звечора уважно замкнув, оглянувши попереду всі темнаві закапелки? Не злодія шукав, тільки втомленого життєвими турботами мандрівника долиною земною. А проте!..."

— Отче! — вхопив Фльоріян за руку патера. — Отче! Чи ви бачите? Таки ж двері відчи...

Та патер Пляцидус не чув розпучливого вигуку. Він сам теж упав навколішки на порозі храму й без тямки придивлявся, як на головному вівтарі швидко, одна по одній розсвічувались свічки, як неймовірно ясно розгоряється світло "вічної лямпади", радістю й ясністю заповняючи прегарний Божий храм, навіть і при повному звичайному освітленні завжди притемнений. А в захристії спокійно й рівно дзвонить дзвінок, як на початок Служби Божої. Скликає голосно й певно.

—Боже! Що ж це? — беззгучно повторяють патерові уста, а дрібне тремтіння повзе по раменах і молитовно підносить руки обидвом ченцям.

І вони бачать, що до храму просто вбігають, а не поважно, як звичайно, входять брати. Дехто навіть уже в самому храмі запинає свій пояс, інші поправляють волосся. Не дбають про вславлений Бенедиктинський порядок. Товпляться в один стривожений кут. А всі погляди мов струни напнуті, промінням сходяться на вівтарі.

Звідтіль просто з відчинених дверей помалу посувається, мов пливе, поважний чернець. Каптур насунений аж на очі, тільки біліє срібна борода. В руці абатський жезл, оздоблений хрестом.

Але ж це — не їхній голений, як і всі отці, абат. Що ж він? — шукає братія очима '-"^т пріора.

Та ж їхній отець — так, як і всі вони, цілком розгублений. Бо ж не знає: хто це і з причини. Той хтось — і незнаний, і такий знайомий, маєстатичний, і повний ласкавости, і вражаючий надземною повагою?

Але у ченців, наскрізь пронятих суворим, непорушним манастирським порядком, все більш наростає неспокій: чому ж цей "чужий абат" порушує незломні досі приписи Закону Святого Венедикта? І "справжній", "свій" абат, спираючись на жезл — ознаку абатських обов'язків і прав, уже робить крок наперед. Ось він нарівняв на собі свій нагрудний хрест і зараз спитає чужого: — "Яким правом, отче?"

А той, "не свій", тимчасом уже підплив до порталю. Став на порозі й простяг до Петрика, що його враз пізнали всі ченці, — білу, мов оплаток, руку. Пригортає до себе дитину. Накриває своєю мантією, як мати хусткою. І, обернувшись знову до храму, відсуває кобку зі свого обличчя:

— Suscepimus, Ueus, misericordiam tuam, in medio templi tui.

— "Приймаємо, Боже, милосердя Твоє серед святині Твоєї!" — лунає настороженою тишею неземний голос.

І, мов звалені хуртовиною, падають усі ченці ниць. Тільки сам Петрик стоїть на ногах, обіймає білобородого, гладить та цілує раз-у-раз абатову білу руку й дзвінким, повним щастя голосочком лунко дріботить серед осяяного храму:

— Дідусеньку дорогий!... Дідусеньку!... Ну, що ж: не казав я, що ти мене не покинеш мерзнути?! Ще й покладеш спати на канапці, правда?! Ти не гнівайся, що я говорю в церкві. Але ж я — такий щасливий! Бо ж люблю тебе дуже-дуже!...

Бурхливими хвилями, варгановою хуртовиною замість непорушного Бенедиктинського "Паксу" (миру), налетіли на чернечі душі дивні, сяйні почування. Екстаза молитовности й безмірної вдячності! захоплює їх усіх. Бо їхній манастир поблагословив своєю появою сам їх Святий Патріях!

Та разом ворушиться в їх серцях і щось підсвідоме й немов сором заливає очі: як же це могло статись, що з першого погляду не пізнали діти свого отця?... Як могло статись і те, що так часто дивувало їх у святім письмі: "коли учні Христові йшли з Ним до Емаус і не знали, з ким говорять?!..."

А Патріярх, обіймаючи чужу дитину, кидає братії промінні слова:

— Діти мої любі!... Добре те, що пильнуєте ви, дбаєте й справно виконуєте найменші подробиці нашого уставу! Так і мусить бути. Тільки ж пам'ятайте, що всі приписи перевищує цей: "Найбільш уваги виявляйте, коли приймаєте вбогих та чужинців. Господа бо Ісуса приймаєте в них."

— Діти мої, — мов із неба звучить далі святий голос. — Подумайте добре:

— Хто вбогіший на світі за дитину-вигнанця?...