Українська література » Класика » У дощовий вечір - Сайко Оксана

У дощовий вечір - Сайко Оксана

У дощовий вечір - Сайко Оксана
Сторінок:1
Додано:22-04-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн У дощовий вечір - Сайко Оксана

Цілісінький день періщив дощ. За такої погоди й мови не могло бути про якусь там прогулянку. Час від часу відволікаючись від нудного підручника з фізики, Влада дивилася у заплакане вікно. Все немов забарвилося у сірий колір різних відтінків: і небо, і будинки навпроти, і дитячий майданчик, і навіть каштани із жовтим листям… Дощ гуркотів у ринві, вистукував по даху якусь чудернацьку мелодію, яку відразу ж підхоплював і виспівував вітер. Ось продріботіла на високих обцасах сусідка, намагаючись дати раду парасольці, яку вперто, немов дражнячись і забавляючись, розвертав вітер. А ось Сашко Микитенко… Зіщулений, швидко біжить у під'їзд, накривши голову шкільною сумкою. Приблудна собака Лиска чимчикує, озираючись довкола, ніби здивована, де ж то поділася галаслива дітвора, що іноді полюбляє для забави потягати її за хвоста, особливо отой нестерпний Миколка з другого під'їзду. Здається, лише їй, собаці, той дощ не завада.

– Тікай! Ховайся від дощу, дурненька! – гукнула їй у вікно Влада.

Лиска немов почула її, бо десь забігла й зникла з очей. Влада тяжко зітхнула. Доведеться увечері просидіти біля телевізора. Тільки він може порятувати від нудьги. Мама працює в другу зміну й буде пізно, коли Влада вже спатиме, а тато на кілька днів у відрядженні… Влада ненавиділа самотність.

Майже щовечора вони збиралися з друзями у дворі в старій дерев'яній альтанці. Часто Сашко Микитенко приносив із собою гітару. Награвав мелодії, які придумував сам, співав пісні відомих рок-гуртів і мріяв стати справжнім музикантом. А вони йому підспівували… У вікні час від часу за фіранкою миготів мамин халат. Влада знала, що вона навмисне відчинила кватирку, аби слухати пісні. А тато, маючи добру спонуку, щоби винести сміття, й сам долучався до їхнього товариства. Він прохав дати йому на хвилю гітару і тоді ніби перетворювався на хлопчака, одного з ними віку. Він забував про все на світі, аж поки його не кликала додому мама.

"А все-таки пощастило мені з батьками", – всміхається своїй думці Влада, спинившись очима на весільному фото батьків на стіні. Вона пам'ятає, як вони з'явилися у дитячому будинку, їй тоді було сім років. Тато всміхався і пригощав цукерками усіх дітей… А мама, роззираючись довкола, усіх обіймала, гладила по голівках, і очі в неї були такі рідні й добрі, й неначе знайомі… І Влада підійшла тоді й довірливо запитала:

– То ви – мої тато і мама?

І сталося чудо – тато вмить підхопив її на руки й пригорнув до себе.

– Я знала, що ви мене знайдете, – твердо промовила Влада, обіймаючи його за шию.

Відтоді вони й стали для неї справжніми батьками.

Влада враз помічає, що вже добру годину сидить за підручником з фізики. Думки її десь блукають й зовсім не бажають зосереджуватися на отих законах і формулах. Сірі фарби негоди густішають, сутеніє. По майданчику знову чимчикує Лиска. В альтанці вимальовуються силуети двох. Влада марно напружує зір, намагаючись їх упізнати. О такій порі там збираються її друзі. Напевно, хлопці вирішили все-таки не зважати на погоду. Влада жбурляє підручника на полицю і, хутко накинувши куртку, вибігає у двір.

Дивіться такожОксана Сайко — КатькаОксана Сайко — Відважний капітан МаксОксана Сайко — Подарунок на святого МиколаяЩе 17 творів →Біографія Оксани Сайко

Дощ і вітер трохи вщухли. Наблизившись до альтанки, вона впізнає Сашка Микитенка.

З ним якась незнайома дівчинка, здається, трохи старша від Влади.

– Привіт, Владко, – привітався Сашко. – Це Вірка. Вона з дому втекла. Її батьки дістали.

– Як це? – не зрозуміла Влада.

– А так, просто нестерпно з ними стало, – заговорила Вірка, шморгнувши носом. – І те їм не так, і се не так… "А чого ти туди йдеш, а що так пізно повернулася, де вешталася, а чому з алгебри в тебе найнижчі бали?.. А чого посуд не помила, а що ти весь день робила?.." І так без кінця! Набридло просто та й все!

– З батьками так буває, – зітхнув Сашко, – але нічого не вдієш, на те вони й батьки, щоб за нас хвилюватися й повчати. Вони ж хочуть якнайкраще.

– Як на мене, – зауважила Влада, – у твоїх проблемах немає нічого такого серйозного, щоб через те тікати з дому.

– Та ти не знаєш найголовнішого, – заперечила Вірка. – В нашому класі цієї суботи вечірка. Дівчата собі такі сукні класні придбали, просто закачаєшся! Ну я своїм предкам і кажу: "Мені потрібна сукня на суботу, дайте гроші". А вони мені на те: "Нема грошей, кінець місяця, зарплата буде аж за тиждень… Та й навіщо тобі така дорога сукня, вдягни щось інше, в тебе ж є…" А я їм: "Ви що, хочете, щоб ваша донька виглядала, як остання бідака? Тоді позичте гроші, як не маєте". А вони мені: "Ми й так по вуха в боргах, тато кредит ледь сплачує". Ну я й кажу: "А хто вас просив той дурнуватий кредит брати? Ви мене породили, тож тепер дбайте про мене, бо я на світ не просилася. А нащо мені такі батьки, які своїй єдиній доньці паршивої сукні купити не можуть!" Отоді й почалося!.. Та я не стала вислуховувати їхні моралі, забралася з дому й пішла. Ну їх! Не розуміють вони мене!

– І що ти тепер збираєшся робити? – спитав Сашко.

Вірка стенула плечем:

– А не знаю. Думала, піду до друзів, хоч старі мене найперше там і стануть шукати. Нічого, хай пошукають, похвилюються: ніч, дощ, мобільник я вимкнула… Мені, головне, цю ніч десь перебути.

– Слухай, Владко, може, вона в тебе перебуде? В тебе ж класна мама, а тато у відрядженні, – раптом спадає Сашкові на думку. Напевно, дуже вже хочеться йому допомогти Вірці. Та й не дивно. Вона ж така гарна…

– Я б до себе взяв, – зітхає Сашко, – але мої батьки не зрозуміють. Вони недовірливі, так що нічого й не збрешеш. А ще й в міліцію заявлять… Владко, надія на тебе.

– Зі мною ніякого клопоту не буде, а мамі твоїй щось придумаєм сказати, – пожвавішала Вірка.

Якусь хвилю Влада насуплено мовчала.

– Зачекайте мене тут, – нарешті зронила й вибігла з альтанки.

Вона повернулася за кілька хвилин і, віддихуючись від швидкого бігу, простягнула Вірці якийсь пакунок.

– Ось, тримай.

– Що це?

– Сукня. Вона зовсім нова і дуже гарна. Я її лише раз вдягнула місяць тому, до маминої сестри на весілля. Бери.

– Та ти що, здуріла?.. Як це?.. Я не візьму… Я не…

– Бери! – з притиском повторила Влада. І повертайся додому, не треба так з батьками. Сашко тебе проведе. Проведеш?

– Та звісно… Проведу… – розгублено пробурмотів Сашко, що аж ніяк не чекав такого повороту подій.

– Мої мама з татом взяли мене з дитячого будинку, – пронизливо дивлячись в очі Вірці, раптом заговорила Влада. – Якби не вони, я б ніколи не мала батьків і була б сама-самісінька і нікому не потрібна. І ніхто не дбав би про мене, і не повчав, і не виховував, і всім було б на мене начхати. Добре, що ти не знаєш, як це – бути без батьків у сиротинці. Я тепер, мабуть, віддала б усе на світі, аби тільки в мене завжди були мама і тато!

Вірка не витримує цього її надто пронизливого, щирого погляду й опускає очі. Вона збентежено мовчить. У неї якийсь винуватий, безпорадний вигляд. Сашко співчутливо торкається її руки, здогадуючись, що вона відчуває, бо й самого палить сором – сьогодні вранці нахамив татові, а все через ту хімічку, що полюбляє на нього, Сашка, нажалітися…

А Влада поволі простує до будинку. Дощ зовсім перестав. І на вулиці стало так свіжо, а дихати легко-легко… І від чого у неї таке відчуття, немовби вона зробила щось важливе, хоч удома на неї чекає підручник з невивченою фізикою?

– Я поверну тобі сукню після вечірки, чуєш? Обов'язково! – раптом гукає їй наздогін Вірка.

З-під гойдалки вискочила Лиска й, привітно махаючи хвостом, всміхнулася Владі, висолопивши язика, немовби знала, про що йшлося в альтанці.

– Ех ти, мокра вся… А казала ж тобі: ховайся від дощу. Ну що, від котлет не відмовишся?

Підхопивши собаку на руки, Влада швидко забігла в під'їзд.

Відгуки про книгу У дощовий вечір - Сайко Оксана (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: