Ігумен і князь - Слісаренко Олекса
Але послуги доповіли, що чернець сконав од удару по голові.
Скорбота і гнів змішалися на обличчі князя. Слуги тремтіли, стоячи колом навколо свого князя, і воїни тримали руки на держалнах мечів, готові першого ж наказу рубати голову, кому завгодно. Та князь мовчав, все нижче схиляючись над трупом. Він, що звик трощити черепи власними руками, був украй вражений смертю серед бенкету.
— Не печалуйсь, князю, над другом і дослухай мене,— почув Святослав голос свого найстаршого дружинника й найдовіренішого радника, семидесятилітнього діда Жамайла. Князь не розлучався з ним ні вдень, ні вночі, ні в боях, ні в бенкетах. Ще замолоду його було приставлено до Святослава навчати військової справи юного князя, а коли князь змужнів, дід залишився при ньому найближчою людиною.
Жамайло взяв князя за руку, поштиво схилившися на знак покори своєму державцеві, але в ознаках покори і поштивих словах чулося, що Жамайлова воля була над князеву. Він одвів Святослава вбік, посадив його на ведмежу шкуру й почав голосом тихим і проникливим казати:
— Князю, убивця — небіж Яцемирів. Він убив дядька, що годину тому намовив тебе зняти панцира...
— На що ти, старий, натякаєш? — погрозливо запитав князь.
— Я ні на що не натякаю, князю, а тільки говорю те, що й ти знаєш. А ти, князю, знаєш і те, що ніколи ні в яких обставинах Яцемир не вмовляв тебе скинути панцира, та ще й так настирливо. Навпаки, Яцемир завжди твердив, що зброя мусить завжди бути при лицареві...
— Ти щось плутаєш, старче,— відказав князь тихо.
— Я не плутаю, князю, а те кажу, що було, і нічого від себе не додав юнак, небіж Яцемирів, ще вчора розмовляв зі своїм дядьком на твоєму подвір'ї... Вони надто довго розмовляли... Яцемир любив хлопця і піклувався ним, як власною дитиною. Юнак незгірше ставився до дядька... Я це знаю, князю, бо піклуюся твоєю безпекою. Я дещо, князю, зрозумів, та, на жаль, пізно, коли тіло твого тівуна лежить холодне...
— Що ж ти зрозумів, старий? — запитав могутній князь свого воїна, як запитують діти бабусю за цікаві їм речі.
— Я зрозумів, князю, що удара готовано тобі.
Святослав схопився на рівні ноги й грізно подивився на старого, що покірливо схилив голову перед своїм князем ще нижче.
— То, діду, теревені, дурні теревені!
Князь наблизився до трупа Яцемирового і, одкинувши плаща, яким укрили його слуги, пильно почав вдивлятися в непорушне обличчя. І що довше він вдивлявся, то більше в його уяві спливало давно забутих подій, слів і картин, викреслювалася на сірому тлі давно минулого підступна душа тівуна Яцемира... На обличчя князеве спала похмура тінь, і він, важко ступаючи, підійшов до Жамайла і мовив:
— Може, діду, й так.
Старий на слова князя тихо, ледве помітно вклонився.
— Але що ж робити?
Жамайло на одну лише мить підвів голову на рівень голови князя і знову схилив її.
— Так що ж робити? — з притиском повторив своє задитання Святослав і, не діждавшись відповіді, грізно мовив:
— Я вивішаю їх, старий, чуєш? Я вивішаю їх до одного!
Горді слова князя не справили враження на Жамайла.
Дід знав, що буде зроблено так, як він скаже, а не так, як схоче князь.
— Ти, князю, справедливий, як небо, і слова справедливого гніву чую я нині з твоїх уст, але, вивішавши ченців, ти не зменшиш злоби на себе, а умножиш її. Справедливість, князю,— золото. Воно ціни неоціненої, а м'яке, як олово; а мудрість, князю,— то сталь, вона тверда і гнучка, тому володіє всіма скарбами землі...
Святослав дивився в землю і слухав свого радника. Палкий гнів його ущух, і серце остудив холод мудрості.
— Правити людьми треба не справедливістю, а мудрістю...
Старий замовк і схилився на коліна, немов віддаючи себе на ласку князя. Святослав обняв старого і поставив на ноги.
— Так що ж діяти, старче? — тихо спитав він.
Жамайло знав, що тепер князь прийме все, що він йому не скаже. Помовчавши, він підвів свою сиву голову.
— Їдь, князю, на ранок до Васильова до ігумена Тодосія та даруй йому провини його. Він відчує твою силу, князю, і більше не посміє перечити тобі та ганьбити діла твої. Хай повертається до Києва і будує храм, який він давно збирався будувати. Не жалуй, князю, скарбів, дай і людей, і гроші на будівлю, і злоба ченців обернеться на ласку і покору тобі.
Князь нижче і нижче схиляв голову, що означало згоду його чинити по словах діда.
— Будь, князю, мудрий і не знищуй зброї, що дасть тобі безліч перемог над народами і землями... Ченці, князю,— то зброя, могутня зброя, але треба вміти володіти нею...
Жамайло замовк, а князь у задумі промовив:
— Так, діду, так!
Другого дня у присадкуватій халупі монастирського дворища у Васильові земна і небесна влади тричі цілувалися на знак згоди, миру і єдності.
Врочисто було відсвятковано киянами та братією печерською повернення князя Святослава та ігумена Тодосія до Києва. Ченці й міщани з духовенством вийшли назустріч, і ігумен відправив врочистого молебня.
А увечері відбулася у княжому теремі вечеря без гуслярів і скоморохів, без вина і дівчат, перша чернеча вечеря у теремі Святослава. Суворий-бо печерський аскет не потерпів би ні пияцтва, ні музики, ні співів. Князь затаєно, злостиво порався коло кабанячого окосту, а ігумен запивав водою сухарі...
Почали вечерю довгими й нудними молитвами, молитвами ж і закінчили.
Аж тоді, коли ігумен Тодосій був далеко од княжого терема, до світлиці вкотили бочку з медом, покликано гуслярів та скоморохів, з у присінцях теремових чекали на свою чергу дівчата... Почалася справжня вечеря лицарів.
А ченця Йону на другий день вже терзали вовки на лісовій галявині й дивувалися, що він жилавий і несмачний, як святий з візантійської ікони...
