Мобі Дік - Герман Мелвілл

З якоюсь лагідною радістю, лінивою могутністю спокійного й швидкого руху плив по морю той кит. Навіть білий бик Зевс, що ніс по хвилях викрадену Європу, яка в страху чіплялась за його зграбно вигнуті роги, і скоса позирав закоханим оком на діву, з чарівною, плавною стрімкістю прямуючи до шлюбних покоїв на Кріті,- навіть Зевс, навіть цей великий верховний бог, не міг перевершити величчю божественного Білого Кита в ту хвилину.

Від його м’яких боків широкими крилами розбігалися на воді брижі. І разом з тими брижами від кита розпливалась ніби якась зваба. Тож не диво, що серед китобоїв, невимовно зачарованих і приваблених його спокоєм, знаходились такі, що важились порушити той спокій, але на свою згубу пересвідчувалися, що під ним таяться урагани. Але ти, о ките, знову пливеш спокійно, спокусливо-спокійно до всіх тих, хто бачить тебе вперше,- байдуже скількох ти вже обморочив отак і звів зі світу.

Отак, серед ласкавого спокою тропічного моря, серед хвиль, що в невимовному екстазі не важились навіть плескати, як люди плещуть у долоні, плив Мобі Дік, ще ховаючи від людських очей усю свою страхітливу тушу та огидну пащу зі скривленою щелепою. А ще незабаром голова його повільно виринула з води. На якусь мить усе його мармурове тіло вигнулось над хвилями високою аркою, наче отой знаменитий природний міст у Синіх горах Вірджінії, і, грізно змахнувши в повітрі прапором хвоста, величне божество явилось людям і поринуло, зникло з очей. Білі морські птахи ще довго ширяли в повітрі, зависали нерухомо або черкали крильми збурений вир на тому місці, де пірнув кит.

Піднявши вгору весла, відклавши гребки й попустивши шкоти вітрил, китобої в трьох вельботах тихо гойдалися на воді. Вони дожидали, коли вирине Мобі Дік.

- За годину,- сказав Ахав, що стояв на кормі свого вельбота як укопаний і дивився понад тим місцем, де зник під водою кит, у імлисті сині простори, на широкі, манливі водні рівнини, що стелились попереду. Але ось його очі знов почали крутитися в очницях, ніби він оббігав ними весь обрій. Вітер посвіжішав, хвиля розгулювалася.

- Птахи! Птахи! - закричав раптом Тештіго.

Тепер усі птахи довгим ключем, як ото летять у вирій чаплі, попрямували до Ахавового вельбота і за кілька ярдів від нього почали кружляти над водою з нетерплячим, радісним криком. Їхній зір був гостріший, ніж людський: Ахав не міг помітити на воді ніяких ознак кита. Але враз, утупивши погляд углибину, він побачив там рухливу білу цятку, не більшу від білого горностая; та цятка зринала вгору й виростала дивовижно швидко, а тоді якось вивернулась і показала два довгі вигнуті ряди блискучих білих зубів, що випливали з незмірної глибини. То була Мобі Дікова роззявлена паща й скривлена щелепа. Велетенський тулуб його, затінений, ще зливався з синявою води. Блискуча паща зяяла під човном, наче розкрита мармурова гробниця, і Ахав, різко гребнувши стерновим веслом, відвернув човен убік від цієї грізної появи. А тоді, гукнувши Федаллахові, щоб помінявся з ним місцями, перейшов на ніс вельбота, вхопив Пертів гарпун і наказав веслярам, щоб узялися за весла й були готові табанити - гребти назад.

Завдяки цьому вчасному маневрові вельбот так розвернувся навколо своєї осі, що став носом якраз навпроти того місця, де ось-ось мала виринути з води голова кита. Але Мобі Дік, ніби розгадавши цей маневр, із отією приписуваною йому людьми злісною кмітливістю повернув трохи набік, і його зморшкуватий лоб виринув з води коло самого борту вельбота.

Весь човен, кожна його дощечка й шпангоут дрібно задрижали. А кит уже перевернувся на спину, наче акула, що збирається напасти, і повільно, ніби смакуючи, забирав у пащу ніс човна. Довга, вузька, скручена нижня щелепа стриміла високо в повітря, а один із зубів зачепився за кочет. Голубувато-перламутрова внутрішня поверхня пащі лисніла за якихось шість дюймів над Ахавовою головою. Лежачи в такій позі, Білий Кит труснув легким кедровим човном, як грайливо-жорстокий кіт, що мотлошить упійману мишу. Федаллах на кормі, схрестивши на грудях руки, споглядав усе те без подиву в очах, але тигрово-жовті веслярі один почерез одного кинулися за корму, далі від пащі.

Кит бавився з приреченим човном, наче граючись у якусь диявольську гру, і пружні борти то вгинались, то знов розправлялися, а що тулуб Мобі Діка був унизу, під днищем, його неможливо було дістати гарпуном з носа човна, бо той ніс, можна сказати, був уже всередині кита. Інші два вельботи мимовільно затримались, немов перед обличчям неминучої, невідворотної катастрофи. І в ту хвилину знавіснілий Ахав, розлючений тим, що ворог такий близький і такий недосяжний - бо забрав його, живого й безпорадного, в свою ненависну пащу,- в дикому шалі вхопив голими руками довгу щелепу й почав несамовито торсати її, щоб розчепити стиск. Та марно він боровся з нею; щелепа вислизнула з його рук, тонкі борти ввігнулися, затріщали й проломились, а паща, наче гігантські ножиці, посунулася далі до корми, перекусила суденце надвоє й зімкнулась у воді, між двома плавучими уламками. Ті уламки розпливлися в різні боки, біліючи кінцями переламаних дощок; веслярі в кормовій половині відчайдушно чіплялися за планшири й за весла, шукаючи в них опори.

В останню мить перед тим, як кит перекусив човна, Ахав перший розгадав намір Мобі Діка по тому, що кит ледь підняв голову й трохи ослабив стиск щелеп; і його рука зробила останнє відчайдушне зусилля, щоб випхати вельбота з китової пащі. Та човен тільки сповз у ту пащу ще глибше, хитнувся, і кочет зірвався з зуба, а коли Ахав нахилився, щоб відштовхнутись, суденце гойднулось і викинуло його в воду обличчям униз.

Мобі Дік, сплеснувши хвостом, відплив трохи від своїх жертв і спинивсь у воді поодаль, сторчма вистромивши з води довгасту білу голову, а водночас повільно обертаючись усім тулубом круг поздовжньої осі. Велетенський зморшкуватий лоб підносився з води футів на двадцять чи й більше, а дедалі буйніші хвилі, що вигравали сліпучим блиском, хлюпали в ту голову, розсипаючи бризки й злісно підкидаючи високо в повітря клапті піни. 160 Так під час бурі невгамовні хвилі Ламаншу тільки відкочуються від